Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

Штурман не обертався і не бачив Анатолія Петровича.

– Що таке? Чого ви тут? – півголосом спитав капітан, причинивши двері, що вели в рубку.

– Вибачте. Але до вашої каюти зайшов сторонній.

– Що?

– І не просто сторонній, а карний злочинець.

Капітана Пилипея наче вдарило струмом.

– Карний злочинець? Ви певні? Не помиляєтесь?

– Я певен і не помиляюсь. Бо добре його знаю. Я – капітан міліції, – Анатолій Петрович простягнув Пилипею посвідчення.

Той якось неуважно, незосереджено глянув на нього. Вони вже підійшли до дверей каюти.

– Ану, подивимось, подивимось, що тут за карний злочинець, – весело й голосно промовив капітан, беручись за ручку.

– Він замкнувся, – сказав Попенко.

– Замкнувся? Не міг він замкнутися! – знову ж таки голосно, з притиском сказав капітан. Поторсав ручку, натиснув і… двері розчинилися.

– От бачите! – капітан зробив крок і, стоячи в дверях, зазирнув у каюту. – Нікого нема. Вам здалося.

Через плече капітана Анатолій Петрович бачив, що у першому приміщенні каюти, так званому кабінеті, справді не видко було нікого. Але існувало ще й друге приміщення, де капітан спав, відпочивав.

– А там? – І там, по-моєму, нікого, – сказав капітан і зробив іще два кроки.

І хоч капітан не запрошував його, Анатолій Петрович зайшов до каюти.

Останнє, що він встиг побачити, – це перекошене обличчя капітана, який враз обернувся.

Від страшного удару ззаду по голові Анатолій Петрович утратив свідомість.

Розділ XIV

У люксі хтось є

Григорій Тарасович прокинувся серед ночі. Щось йому наснилося – хтось його переслідував, хапав, душив. Так бувало, коли він спав на спині. Глянув на годинник – була майже третя година, за чверть. І одразу відчув, що в каюті щось не так. Кинув погляд на сусідню верхню полицю – вона була порожня. Прислухався. На нижніх полицях мирно посапували хлопці. На столику, куди вони клали на ніч свій одяг, речей Анатолія Петровича не було. Григорій Тарасович зліз. Нашвидку одягнувся, вийшов у коридор. Зазирнув у туалет. Нікого. Григорій Тарасович працював енергетиком на заводі металовиробів, і за роки роботи почуття пильності стало професійним. Небезпеку він відчував підсвідомо і майже ніколи не помилявся. От і зараз… О третій годині ночі без жодних підстав Попенко не вийшов би з каюти. Щось таки сталося. І не збудив. Сам пішов. Оберігає. Образа знову ворухнулася в серці Григорія Тарасовича. Вчора перед сном, коли хлопці вже поснули, між ними відбулася досить гостра розмова. Григорій Тарасович сказав прямо, без викрутасів:

– Анатолію Петровичу, ви ж іще вчора знали, що у двомісному люксі їде якийсь підприємець. Чому мені не сказали?

Анатолій Петрович знітився:

– А ви звідки дізналися?

– По-перше, бачив, як він виходив із каюти. По-друге, спитав у директора круїзу. А він, виявляється, ще вчора вам сказав.

– Не хотів вас даремно турбувати.

– Що ж я, хлопчик, чи що? Я погодився їхати з вами не для того, щоб… А щоб… – від образи Григорій Тарасович не знаходив слів. – Ну, нащо вам зайвий клопіт? – намагався заспокоїти його Попенко. – Звичайнісінький підприємець, а ви будете думати казна-що. Воно вам треба?

– То що ж мені – вже й думати заборонено?

– Навпаки. Думайте. Особливо про хлопців. Дивіться за ними уважно. Щось вони дуже розбігалися по пароплаву. Я за ними стежити весь час не можу. Давайте домовимося, що за хлопців відповідаєте ви.

– Отже, моя роль зводиться тільки до ролі няньки?

– Ну, для чого так? Любий мій! Ви ж справді не хлопчик, не шукач пригод. Ви ж доросла людина. І дай Боже, щоб ніяких пригод не було. Я особисто про це мрію. Щоб наші підозри виявилися не більше як підозри. Безпідставні.

Безпідставні!

То чого ж ти серед ночі кудись подівся, голубе?

Григорій Тарасович ступав навшпиньках. Хоча й так на м'якій килимовій доріжці кроків було не чуть.

Із-за дверей якоїсь каюти долинули крики, лайка.

Григорій Тарасович застиг, прислухаючись.

– Ну, що я сказала? Що? Все життя ти мене мучиш! Своїми безпідставними ревнощами ти мене заженеш у могилу! Я більше не можу! Не можу! – верещав жіночий голос.

Чоловічий щось нерозбірливо бубонів.

Якесь подружжя серед ночі з'ясовувало свої стосунки.

Знову щось безпідставне!

Григорій Тарасович обійшов увесь корабель. Піднявся навіть на верхню палубу. Анатолія Петровича не було ніде.

Так само навшпиньках Григорій Тарасович підійшов до каюти-люкс. Затамував подих, прислухаючись. За дверима балакали. Але ж "підприємець" їде сам. Значить, там Анатолій Петрович. Слів не чуть. Голоси приглушені.

Двері розчинилися так несподівано, що Григорій Тарасович відсахнувся.

У дверях стояв "підприємець", кремезний, мускулястий, у майці з вищиреним тигром і синіх джинсах.

– Що таке?

– Н-нічого, – розгубився Григорій Тарасович.

– Щось сталося? – "підприємець" дивився очікувально і стурбовано.

– Ні… Просто не спиться… Гуляю… – Неправда. Що сталося?… – тепер "підприємець" дивився пильно й пронизливо. – Ви когось шукаєте? Хтось зник?

Григорій Тарасович мовчав, намагаючись зазирнути через плече "підприємця" у каюту.

Він міг заприсягтися, що у люксі, крім "підприємця", хтось є.

Але то був не Анатолій Петрович. Несподівано розчинилися двері сусідньої каюти… І визирнув Сокирко.

Розділ XV

"Ділові"розмови

Коли Попенко отямився, то відчув, що не може ворухнути ні рукою, ні ногою. Він лежав зв'язаний на вкритій килимом підлозі каюти капітана. Над ним схилився Григораш, уже не в халаті, а в картатій сорочці і спортивних штанях.

– Прочумався?…

– Розв'яжи! – скреготнув зубами Анатолій Петрович.

– Переб'єшся. Спершу побалакаємо. Що тобі треба? Чого ти тут шнириш?

– Де капітан? Що ти з ним зробив?

– Капітан? Ха! Веде корабель. Чого це я мав із ним щось робити? Він мій друг.

– На що ти розраховуєш? Невже ти думаєш, що в тебе щось вийде?

– Думаю, думаю. Є лише два варіанти для виходу з ситуації, в яку поставила мене зустріч із тобою, начальнику. Або ти стаєш моїм другом і будеш із нами на паях. Нам якраз потрібен такий кадр, як ти. До речі, у нас уже є друзі з вашої контори, ти будеш не перший. Це найкращий варіант. Він мені імпонує. Я обома руками за нього. Раджу від душі. Я ж іще тоді, пам'ятаєш, сказав – ти мені подобаєшся. Звичайно, для цього першого варіанту будуть певні умови… Ну, а другий варіант – сумний для тебе, начальнику, – "мокрий", – Григораш черконув себе долонею по шиї і засміявся. – Так просто я ж тебе випустити не можу. Будь-який третій варіант – сумний уже для мене. І я його змушений виключити. Подумай. Зваж. Розумію, що одразу ти не погодишся. Не можеш. Такий у тебе характер. За це я тебе й поважаю. Даю тобі для роздумів півгодини. Більше не можу. Спускати твій труп під воду треба зараз, поки ще темно. Між іншим, врахуй: нас тут на теплоході багато. Раз я тебе приймаю в каюті капітана, це щось та означає… Давай, думай швиденько. Не буду заважати, – Григораш підвівся і вийшов.

Так, думати треба було швидко, Григораш – професійний злочинець, убивця. Виконати свою погрозу йому не важко. Це ясно. Невже капітан Пилипей не жертва, а злочинець? Тоді й Сокирко. А Вороний? З ворогуючої банди?

Думай! Думай!

Якщо є вихід із тієї ситуації, в яку ти потрапив, то він тільки в твоїй голові. Якщо можна перемогти зараз Григораша, то тільки розумом, хитрістю.

Треба не мовчати, говорити, щось вигадувати. Треба йти, як то кажуть, на переговори.

– А які ж умови для дружби? – гукнув Попенко.

– О! Це вже ділова розмова! – весело сказав Григораш, знову заходячи з "кабінету" у "спальню". – Питаєш, які умови для дружби. Ну, яка ж може бути дружба між "злодієм у законі" і праведником-міліціонером? Треба, щоб ти хоч трохи зрівнявся зі мною. Щоб замазався трохи. Щоб і на тобі повисла "мокруха"… Ні, ні, різати, стріляти нікого не треба. Не ті умови. Та й часу нема. От! – він двома пальцями підняв за залізну пробку пляшку "коли". – Ця пляшка отруєна. На ній твої відбитки пальців. Поки ти був без пам'яті, я її твоїми пальцями замацав. Цю пляшечку я зараз передам своїм асистентам. Добре себе поводитимеш – може, й обійдеться. А ні… "Кола" влітку, коли так хочеться пити… довго не стоятиме. До речі, її так люблять діти… На твоїй совісті буде. Іди потім доводь, пояснюй. Ти й не знатимеш, хто, коли, куди її поставить.

Анатолій Петрович похолов. Краще вже зараз вмерти самому. Але це не вихід. Скільки лиха ще наробить цей нелюд! Держись, Толю, держись! Він презирливо усміхнувся і звів очі на Григораша.

– А ти що, саме дітей боїшся, що труїти їх задумав? Ай-яй-яй! Такий великий, а боїшся дітей. Здорово ж вас Ципа налякав.

Григораш зблід:

– Звідки ти знаєш… про Ципу?

– І про Вороного знаю, – усміхнувся Попенко.

– Звідки? – прохрипів Григораш.

– Це вже ділова розмова. Розв'яжи! – твердим голосом сказав Попенко.

Григораш завмер, наче вагаючись. Потім раптом кинувся навколішки, схопив Попенка за плечі і струсонув з усієї сили:

– Ні! Ти скажи – звідки, звідки?!

В очах його були лють і жах.

– Розв'яжи!

– Уб'ю! Всіх уб'ю! – його вже тіпало, як у лихоманці. Він бив зв'язаного Попенка головою об підлогу. Потім підхопився і почав гамселити його ногами, несамовито вигукуючи:

– Уб'ю! Уб'ю!

Підібгавши під себе ноги, Анатолій Петрович намагався захистити живіт і груди. "Ну кінець! Як по-дурному все вийшло!" – майнула думка.

І тут раптом двері розчахнулись, і до каюти вскочили "підприємець", Григорій Тарасович і… капітан Горбатюк. Вони схопили Григораша, скрутили йому руки, повалили на підлогу. У дверях стояв блідий, як мрець, Сокирко.

Розділ XVI

Злодіїв спіймано, але таємниця не розкрита

Прокинувшись, Женя й Вітасик нічого не могли зрозуміти. Чому Анатолій Петрович весь перев'язаний, забинтований і заклеєний пластиром? Звідки взявся капітан Горбатюк? Чому Вітасиків тато такий збуджений і разом із тим сяючий? І чому всі кажуть, що їхня мандрівка на теплоході закінчена, вони зараз сходять на берег і повертаються додому?

Все було неймовірно і незбагненно.

Нарешті з не дуже послідовної розповіді Григорія Тарасовича вони дізналися про події минулої ночі, про те, як затримали карного злочинця Григораша і його спільників капітана теплохода Пилипея та співака Сокирка.

– А Ципа? – вигукнув Женя.

– Де він? – підхопив Вітасик.

– Ципи на теплоході поки що не виявили, – сказав Григорій Тарасович.

– А Вороний?

Григорій Тарасович знизав плечима і глянув на капітана Горбатюка. – Ні про Ципу, ні про Вороного ніхто з них поки що не хоче говорити.