Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

Де ви бачили, щоб красуні приходили на побачення першими? Зате був якийсь вусатий старшокласник, який сидів на лавочці біля ведмедів і пахкав сигаретою.

Побачивши хлопців, він чвіркнув крізь зуби й мовчки смикнув головою – геть, мовляв, звідси!

Хлопці одвернулися, удавши, наче не розуміють.

Старшокласник тихо свиснув і сказав англійською мовою:

– Донт ю андестенд? Ґоу гоум!

Женя з Вітасиком глянули один на одного.

У кожного в очах була відчайдушна рішучість – триматися до кінця.

– Ніхт ферштеєн! – сказав Женя. – Неблагородно поводитесь, пацани, – несподівано миролюбно сказав старшокласник. – Я тут чекаю одну людину.

– Ми теж! – задерикувато сказав Вітасик. Старшокласник зареготав.

– Ваше щастя, що моя людина вже йде. А то дав би й одному, й другому такого копняка, що полетіли б у космос. Рано починаєте, пацанята.

Людина старшокласника була у міні-спідниці, підмальована і теж із сигаретою.

Обнявшись, вони пішли по алеї, озираючись і регочучи.

Милочка прийшла хвилин через десять. Видно, вона чекала, поки розійдуться додому однокласники.

Хлопці нічого її не питали, тільки мовчки, нетерпляче дивилися.

Вона сіла на край лавки осторонь від них. Зітхнула. Видно, їй важко було почати розмову.

– Я… мені… – нарешті вимовила вона. – Ви ж… знаєте тих міліцейських капітанів… А він не хоче звертатися до міліції. Категорично… Хлопчики, допоможіть мені, – підборіддя у неї затремтіло, на очах з'явилися сльози.

– Що?… Хто не хоче звертатися?… Що трапилося?… Що треба?… – перебиваючи один одного, підсунулися на лавці до неї Женя й Вітасик.

– Тато… не хоче… Продав машину… і гроші всі в банку зняв… і каже, що загубив… Начебто хотів купити нову дачу на Десні, їхав на катері, тримав у руці портфель, ручка одірвалася, і портфель упав у воду. А ми з мамою не віримо. Нам здається, що він… що його хтось шантажує… що він оддав гроші якимсь злочинцям… Я так боюсь!.. Хлопчики! Що робити?… Я просто не знаю… – вона знову заплакала.

Хлопці перезирнулися.

Он воно що!

– А… скільки грошей було? – спитав Вітасик.

– Багато, – схлипнула Милочка. – Сорок тисяч. Все життя… І машину ж продав…

– А до водолазів, майстрів підводного плавання не зверталися? – спитав Женя. – За такими грошима можна й…

– Я теж вважаю. А він не хоче. Каже, там течія швидка, глибоко, все одно у мул затягле… Нічого, каже, проживемо без дачі й без машини. Мільйони людей живуть без дач і без машин…

– Взагалі, звичайно, – підхопив Женя Кисіль. Ні в його, ні у Вітасикових батьків не було ні дачі, ні машини. – Та хіба я про дачу, про машину! – скривилася Милочка. – Мені… мені тата жалко. Якщо це злочинці, вони ж і далі можуть вимагати… І взагалі…

– Взагалі, звичайно, – зітхнув Вітасик Дорошенко.

– То що ж робити?… – розгублено закліпала своїми довгими віями Милочка.

– Якщо тато нічого не говорить, то… – Вітасик знизав плечима.

– Як же дізнаєшся? – Женя теж знизав плечима. – Чи злочинці, чи не злочинці?

– Але ж є у міліції якісь методи. Мусять бути… – Милочка з надією подивилася на хлопців. – Я й подумала… Може, ви поговорите, порадитесь зі своїми капітанами. Тільки так, щоб тато нічого не знав.

Хлопці перезирнулися.

Справа була явно безнадійна. Але просила Милочка. Милочка Петриківська!.. Зверталася до них у такій інтимній, особистій сімейній ситуації. Хіба можна було відмовити?

– Ну, гаразд! – сказав Женя.

– Ми поговоримо! – сказав Вітасик.

–

Розділ II

Інцидент в Ощадбанку

Любов Іванівна, контролер Ощадбанку гарна і привітна жінка не першої, як то кажуть, молодості (років за п'ятдесят), звівши голову, усміхнулася:

– О! Ми вас уже чекаємо. Доброго ранку, Всеволоде Казимировичу! Давайте вашу книжку.

Касирка Олечка, гарненька і молоденька, теж звела голову й усміхнулася постійному клієнтові:

– Здрастуйте!.. Щось, мабуть, купуєте? Фундаментальне?

Всеволод Казимирович Стародуб чогось не усміхнувся, як завжди, а невдоволено скривився.

– Олечко! Не став нескромних питань! Будь ласка, – насупила брови Любов Іванівна.

Олечка знітилась, почервоніла і опустила очі.

Всеволод Казимирович теж знітився, але не почервонів, а навпаки – зблід. І, наче вибачаючись, промовив:– Та ні! Нічого-нічого… Не купую, Олечко. Позичаю. Шкільному товаришу.

– Таку суму?! – здивовано виструнчилась на стільці Любов Іванівна.

– А що поробиш?… Купує квартиру. Сімейні обставини. Нова сім'я. Молода дружина, – тільки тепер він усміхнувся, та й то якось вимучено, невесело.

Любов Іванівна несхвально похитала головою:

– Пробачте, це, звичайно, не моя справа… Але, мені здається, вам не слід було б цього робити. Якщо я правильно зрозуміла, ваш товариш покинув дружину, з якою прожив багато років, дітей, і збирається почати життя спочатку. Причому на чужі гроші! Нехай візьме кредит у банку…

Всеволод Казимирович знову скривився і не відповів.

– А по-моєму, Всеволод Казимирович чинить дуже благородно. Я схиляюся перед ним. Підтримати чиєсь кохання, сприяти чужому щастю – це… – Олечка говорила пристрасно, як на сцені.

– Щастя на чужому нещасті – це злочин! – перебила її Любов Іванівна.

– От правду кажуть, ніколи старші, – Олечка хотіла сказати "старі", але вчасно виправилася, – ніколи старші не зрозуміють…

– Будь ласка, я вас прошу, будь ласка! – перебив її тепер уже Всеволод Казимирович, нервово озираючись. За ним уже стояло в черзі кілька чоловік.

– Ви казали, будете брати акредитиви? Я би порадила дорожні чеки, – мовила Любов Іванівна і звернулася до черги: – Вибачте, будь ласка, хто поспішає, не стійте. Доведеться зачекати. У нас буде довга операція.

Двоє з черги, невдоволено буркнувши, пішли, троє лишилися.

Всеволод Казимирович виявляв явне занепокоєння, весь час оглядався, нервово позирав на годинник.

Любов Іванівна й Олечка більше не говорили нічого. Працювали мовчки.

Тільки потому як Всеволод Казимирович пішов, обстановка в Ощадбанку трохи розрядилася.

– Пощастило комусь! – мрійливо усміхнулась Олечка.

– А комусь ні, – зітхнула, але одразу ж усміхнулася Любов Іванівна, тепер уже до наступної клієнтки, підфарбованої бабусі у крислатому капелюшку:– Здрастуйте, дорога Ангеліно Іванівно! Вибачте, що довелося чекати…

– Нічого, мені поспішати нікуди. Хай молоді поспішають.

Проте не поспішала, мабуть, лише одна Ангеліна Іванівна. Всі

інші кудись поспішали. Майже весь день в Ощадбанку була черга, і Любові Іванівні та Олечці ніколи й угору було глянути, не те що продовжити свою дискусію. Тільки десь годині о п'ятій на кілька хвилин Ощадбанк спорожнів, і вони змогли трохи перепочити. І в цей момент двері прочинилися, і спершу забіг великий попелястий пудель, а за ним велично впливла дебела пещена дама. Це була дружина члена-кореспондента Академії наук Всеволода Казимировича Стародуба Ірина Семенівна, "кореспондентша", як її називали позаочі сусіди та знайомі. Була вона ровесницею Любові Іванівни, але на вигляд набагато молодшою. Бо дуже дбала про свою зовнішність. Двічі на тиждень ходила до масажистів і до візажистів, і це, звичайно, давало наслідки.

– Здрастуйте, Ірино Семенівно, голубонько, – люб'язно привіталася Любов Іванівна. – Ви чудово виглядаєте… Як завжди…

– Ах, яке там… Здрастуйте! – вона махнула рукою. – Оце з аеропорту. Проводжала свого.

– Полетів?

– Так не люблю, коли він літає!.. Не довіряю тим літакам. Але він уперся.

– Ну що ж, може, й правильно. Краще не ризикувати. Хоч і дорожні чеки везе, але ж такі гроші…

– Які гроші?! – "кореспондентша" застигла з роззявленим ротом.

Любов Іванівна спохопилася, безпомічно глянула на Олечку але було вже пізно.

– Він що… зняв із книжки?… – "кореспондентша" не договорила, очікувально вп'явшись очима в Любов Іванівну.

– Ой! Ми ж не маємо права… таємниця вкладу, – ледь чутно пролепетала Любов Іванівна.

– Ви що – мене не знаєте?… Скільки він зняв? – вона була бліда як стіна.

Любов Іванівна знову подивилася безпорадно на Олечку, шукаючи підтримки. Олечка підняла догори плечики і затрусила з боку в бік головою.

– Скільки? – трагічним голосом повторила "кореспондентша".

– С-сорок тисяч… – не сказала – видихнула Любов Іванівна. В цю мить двері розчинилися, і до Ощадбанку зі сміхом увірвалися троє молодих хлопців, певно, студенти.

Далі вести цю розмову було неможливо.

Ірина Семенівна ображено стулила губи і, не попрощавшись, пішла до дверей.

Вона виходила з Ощадбанку згорблена, жалюгідна, постаріла на двадцять років.

Пудель вискочив за нею, підібгавши хвоста.

Ощадбанк містився у будинку, де мешкав із батьками Женя Кисіль.

Розділ III

Невдача. НЛО. Дядько Бориса Івановича

Капітана Горбатюка у райвідділі не було – поїхав розслідувати розбійний напад на кафе, що стався сьогодні вночі.

Хлопці чекали години дві, але марно.

– Він може й до вечора не повернутися, – сказав черговий. – Розбійний напад – це вам не жарти. Детальний огляд місця події, збір речових доказів, опитування свідків… Це вимагає уваги й часу. А у вас щось серйозне? Може, мені доповісте?

– Та ні, вибачте… – зам'явся Женя.

– Нам до капітана. Особисто, – сказав Вітасик.

– Ну, дивіться… – хлопцям здалося, що черговий образився. Він був новою людиною у райвідділі і нічого не знав про дружні стосунки Жені й Вітасика з капітаном Горбатюком.

Почекавши ще трохи, хлопці вийшли надвір.

– Взагалі-то дохле діло, – сказав Вітасик. – Ну, чим може допомогти капітан? Якщо це навіть і шантаж, а потерпілий сам не хоче розслідування, що ти зробиш?

– Нічого, – погодився Женя. – Та й не до того тепер. Раз у нього розбійний напад.

– Але ж ми сказали, що подзвонимо. Вона чекає…

– І капітан Попенко у відрядженні… – зітхнув Женя.

– Давай усе-таки подзвонимо. І скажемо як є. А то вона подумає, що ми просто не захотіли. Образиться.

Вони підійшли до телефону-автомата, набрали номер.

Милочка не образилася. – Ну що ви, що ви! Не виправдовуйтесь! Коли зможете… тоді й… Спасибі! Ідіть готуйте уроки. А то завтра контрольна з математики. До побачення!

Як це приємно, коли перша красуня в класі, яка ще вчора гнула кирпу і навіть не дивилася у ваш бік, говорить із вами так лагідно й привітно!

– Треба-таки буде їй допомогти, – сказав Женя.

– Авжеж, треба! Та чи зможемо? – невпевнено відповів Вітасик.

– Самі ні, звісна річ. А з допомогою Анатолія Петровича та Степана Івановича… – тут Женя замовк, бо раптом побачив, що назустріч їм біжить Шурик Дармовис – переляканий, розгублений, очі горять, наче за ним сто вовків женуться.

– Ой!..