Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

На стелі й на стінах каюти коливалося й переливалося сонячне од води мереживо. Вода була близько, метрів півтора, не більше.

– А давай утечемо? – обернувся до Жені Вітасик.

– Давай! – рішуче сказав Женя.

Ілюмінатор був високо, майже під стелею каюти. Самому вилізти неможливо. Треба, щоб хтось підсадив.

– Обом утекти не вдасться, – зітхнув Вітасик. – Доведеться комусь одному пробиватися до своїх, а потім уже виручати.

Кидали жеребок. Випало Вітасику.

– Роздягайся, – зітхнув Женя. – Нащо одяг мочити.

Жені дуже хотілося, щоб випало йому. Але що поробиш. Правда, Вітасик краще плаває. В нього навіть розряд юнацький є…

Женя підсадив Вітасика, допоміг йому вилізти. Вітасик іще тримався руками за край ілюмінатора, як двері каюти клацнули, розчинилися, і на порозі з'явився Платоша.

– Ви що?!

Та було вже пізно.

Вітасик одпустив руки – шубовсть! – і Платоша тільки й міг, що кинутися до ілюмінатора й визирнути.

– Не бійся! Не потоне! – сказав Женя. – У нього розряд.

– От же урвителі! Ну, що мені з вами тепер робити? Капітан як дізнається, спише мене на берег.

– Чого?

– Що я "зайців" покриваю.

– Яких "зайців"? Ми не "зайці". Ми по путівках. – Як?!

Усю інформацію, яку треба було викласти Платоші за інструкцією капітана Попенка, Женя вже сповіщав на бігу, похапцем, важко дихаючи і ледве встигаючи за Платошею.

Вони збігли по трапу з теплохода і кинулися вздовж берега.

Вітасик уже підплив і виходив із води на пісок.

– Ну, фантастика! А я був певен, що ви "зайцями", – говорив Платоша, поки Вітасик викручувався й одягався. – Мені й на думку не спадало, що ви законні пасажири. Вчора ж удень вас бачив, і ви нічого не сказали… От і вирішив вас поки що замкнути, бо ж біг виконувати терміновий наказ боцмана. А ви, виявляється… Ну, фантастика!.. Добре, що ніхто, здається, не бачив… А то за такі стрибки з ілюмінатора… знаєте…

Коли хлопці, вскочивши у каюту, почали, захлинаючись, розповідати про свою пригоду, капітан Попенко нахмурився:

– Я ж просив!.. Поводитися як звичайні туристи. Не привертати нічиєї уваги. А ви! Через ілюмінатор у воду стрибаєте. Нічого собі "звичайні туристи"! Єдина надія, що дуже рано і, може, ніхто не бачив, не звернув уваги.

– Це все твої штучки! – гримнув на Вітасика Григорій Тарасович. – Твоя вічна гонитва за пригодами! Ще щось – і я відправлю тебе додому. Продовжимо подорож без тебе, утрьох.

Женя спробував заступитися за Вітасика, казав, що все вирішило жеребкування, що міг стрибнути й він, намагався навіть пожартувати (мовляв, якби Платоша підсадив, то і стрибнули б удвох), але Григорій Тарасович на жарт не зреагував, не усміхнувся.

Отже, перша їхня пригода на теплоході, якої комусь вистачило б на довічні тріумфальні спогади під захоплені оплески однокласниць (ще б пак – утеча з каюти через ілюмінатор!), схвалення не здобула. Навпаки, викликала негативну реакцію і репресивні наслідки.

– Щоб від мене – ні на крок! – наказав Григорій Тарасович. І автономія хлопців була втрачена на цілий день.

Під невсипущим наглядом вони снідали, потім ходили разом з усім теплоходом на екскурсію. А втім, той невсипущий нагляд їх анітрохи не бентежив. Бо в Каневі вони були вперше. А той, хто хоч раз побував у Каневі, той знає, яке почуття охоплює людину на цій святій землі, – вони про все на світі забули.

Розділ VII

Розмова з Горбатюком. Троє Вороних. Який? Несподівана поява четвертого. У Сокирка різко змінюється настрій

– Капітан Горбатюк? Добрий день! Дозвольте доповісти?

– А-а, Толю, здоров! Ну що, що у тебе?

– Та поки що нічого особливого. Вивчаємо ситуацію, прощупуємо персонал. Ципи на теплоході поки що не виявили. Хоча серед майже п'ятисот пасажирів це й не так просто. З Сокирком познайомився. Це було не дуже важко. Сказав, що прихильник його таланту. Тут за ним ціла вервечка дівчат бігає. Примусили його навіть дати невеличкий концерт у кают-компанії. Я його намагаюся від тих дівчат рятувати. Він живе в одномісній каюті. Хлопець начебто непоганий, хоча й трохи самозакоханий. З капітаном, здається, не знайомий. У всякому разі я бачив, як вони, зустрівшись, не те що не привіталися, а навіть одвернулися один від одного. Хоча капітан вітається з багатьма пасажирами, особливо першого класу. І з відомим артистом міг би привітатися й без знайомства.

– Це теж інформація до роздумів.

– Можливо. Але більше ніяких проявів у взаєминах між ними не помічено. Капітан користується у команди повагою. Суворий, але справедливий. До "Квітки-Основ'яненка" плавав на "метеорах", "ракетах", фарватер знає добре, аварій не мав. З наступного сезону "Квітку-Основ'яненка" обіцяють перевести на закордонні круїзи. Дніпро – море, Україна – Румунія. І в цьому заслуга капітана Пилипея. Так вважає команда. Я говорив із кількома матросами… А як у тебе? Відносно Вороного?

– У нашій картотеці зареєстровано три Вороних. Вороний Артем Степанович, 1931 року народження, старий "карманник", п'ять років як "зав'язав", хворий на виразку шлунка, зараз лікується в Миргороді. Єременко Василь Олександрович на прізвисько Вороний, 1949 року народження, рецидивіст, убивця, грабіжник, зараз відбуває покарання у колонії суворого режиму. І Вороний Юхим Веніамінович, 1964 року народження, засуджений торік за грабіж і насильство.

– О! Годиться. Ті двоє навряд. Хоча Єременко не виключений. А от цей третій… І грабіж, і вік… може бути цілком Ципиним батьком. Тоді зрозуміло стає… Треба б підняти справу – чи не проходили свідками або потерпілими капітан Пилипей і співак Сокирко.

– Співак?

– А що? Згадай Френка Синатру. Його зв'язки з мафією.

– Щоб підняти справу, треба офіційний запит. Не хотілося б поки що нікого підключати.

– А ти спробуй неофіційно. У тебе ж стільки знайомих. Таку коротку довідку – лише два прізвища, – тобі можуть дати дівчата з архіву.

– Ну, я подумаю… А як там наші хлопці?

– У своєму репертуарі! Вже вискакували з ілюмінатора у воду.

– Та ти що?!

– Ну, про це потім. Зараз перерветься. Бо у мене вже гроші закінчуються. З Черкас подзвоню знову. Бувай!

– Щасливо.

Коли Анатолій Петрович після телефонної розмови вернувся на теплохід, Григорій Тарасович, Вітасиків тато, зустрів його несподіваною звісткою:

– До речі, серед пасажирів теплохода є Вороний.

– Звідки ви знаєте?

– Директор круїзу сказав.

– Отак сам узяв і доповів? – усміхнувся Попенко.

– Ні, – і собі усміхнувся Григорій Тарасович. – Я його зустрів. Кажу: "Ви мені не допоможете? Мені сказали, що тут у вас на пароплаві їхатиме один дуже цікавий чоловік, екстрасенс. Назвали прізвище, але я забув. Причому прізвище, не повірите, точнісінько як у тому оповіданні Чехова, – коняче…" Є, пам'ятаєте, у Чехова таке оповідання…

– "Коняче прізвище"… Пам'ятаю. А ви молодець!..

– Стривайте… "Дуже, кажу, я хотів би з ним познайомитися, він, кажуть, лікує від віталіго, а в моєї дружини на руках білі плямочки з'явилися, вона так переживає. Якщо вам не важко". – "Зараз. Подивлюсь", – каже. Пішов, переглянув списки. Приходить: "З "конячими" прізвищами лише двоє – Білокінь і Вороний". І назвав каюти. "Ні, кажу, не те… Значить, немає, кажу, дезінформували мене. Шкода…"

– Ну, Григорію Тарасовичу, ви діяли, як справжній оперативник. Комар носа не підточить. Могли б у нас працювати, – капітан Попенко дивився на Вітасикового тата з неприхованим захопленням.

Григорій Тарасович почервонів і опустив очі.

Вітасик перезирнувся з Женею і теж почервонів від задоволення: що й казати, приємно, коли твого тата хвалять.

Вороний виявився високим худорлявим дядечком років під п'ятдесят із гачкуватим носом і сивими вусами. Вираз обличчя його був похмурий і непривітний. А може, це просто здавалося. Лиха й зловредна річ – підозра. Коли на когось падає підозра, ти вже якось мимохіть не можеш дивитися на нього об'єктивно, а тим паче доброзичливо.

Тому капітан Попенко вважав за свій обов'язок попередити:

– Дорогі друзі! Будьмо стримані і розважливі. У нас іще нема жодної підстави для звинувачень, жодних доказів, жодних аргументів… Основний принцип нашої криміналістики зараз – презумпція невинності. Поки вина людини не доведена – вона невинна.

Але – слова словами, а підозра, повторюю, річ зловредна. Вже сама присутність на теплоході людини з прізвищем Вороний, попри всі варіанти випадковості, сприймалася тривожно і недвозначно.

"Привіт тобі від Вороного!" – сказав дивний хлопчик Ципа і капітанові Пилипею, і артистові Сокирку. Обидва страшенно перелякались. І от вони обидва на одному теплоході. І на цьому ж теплоході їде Вороний. Не треба мати дуже буйну фантазію, щоб зв'язати ці факти докупи.

Каюта Вороного була майже поряд із їхньою. Тому стежити за Вороним було дуже легко і зручно. Доля наче навмисне поселила їх поруч.

І якби ж Вороний був людиною доброю, привітною, товариською. А то й зовнішній його вигляд, і поведінка давали всі підстави до того, щоб підозри дедалі збільшувались.

Вже перша зустріч хлопців із ним у коридорі викликала негативні емоції.

– Не крутіться під ногами! Пройти не можна! – роздратовано гримнув Вороний. І хлопці змушені були попритулятися до стіни, пропускаючи його.

Разом із Вороним у каюті оселилися двоє молодих бороданів і завжди усміхнений товстун. Один із бороданів чув слова Вороного, звернені до хлопців, і коли той піднявся по трапу нагору, сказав:

– Не звертайте, хлопці, уваги, він і на нас гримає, такий уже характер.

На що усміхнений товстун, який вийшов з каюти слідом за бороданем, зауважив:

– Непедагогічна репліка, пане педагог! Хе-хе-хе!

І хлопці зробили висновок, що бородань, очевидно, вчитель, а товстун – спільник Вороного.

Тим часом капітан Попенко Анатолій Петрович сидів у тенора Сокирка Івана Романовича в його каюті і розмовляв. Говорили про машини. Сокирко теж виявився автомобілістом. Мав "тойоту", привезену три роки тому з Японії, де він був на гастролях. Коли зустрічаються двоє автомобілістів, вони можуть годинами теревенити про шини. І почувши, що Попенко працює в автосервісі, тенор дуже зрадів. Ну, який автомобіліст не захоче мати знайомого в автосервісі?… На столі миттю з'явилася пляшка шампанського, фрукти, цукерки… – На жаль, не можу, – розвів руками Анатолій Петрович. – Печінка, шлунок – доводиться берегтися.

– Ха-ха-ха! – ще більше розвеселився Сокирко. – Я ж теж! Ні краплі! Горло.