Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

Зайшов і сказав: "Здоров, Сокирко! Привіт тобі від Вороного!" У тій самій сорочечці, такий самий дванадцятирічний, як тоді. Це було неймовірно. Це був жах. І головне – як він на мене дивився, яким тоном він це сказав: "Привіт тобі від Вороного!" І в погляді, і в словах, і в інтонації був глибокий докір – що ж ти, мовляв, робиш, я ж усе знаю… Я не витримав і втратив свідомість. Від потрясіння. І я ж не міг нічого сказати. Нікому. Не міг пояснити. Це ж треба було розказувати все. Все! І про Григораша. І про діаманти. Накликати собі смерть…

Я ще сподівався, що це в мене галюцинації від перевтоми, від нервового напруження. Але на другий день, на теплоході, коли я сказав про це Пилипею, він розповів мені про свій випадок: про несподівану появу Ципи на кормі, про ті ж самі слова, про те, як він упав за борт.

Сумнівів не лишалося. Це було насправді.

Нас охопив панічний страх.

Що ж це таке? Як же це можливо?

І тут я згадав…

Колись я їхав у електричці, й позад мене хтось розповідав якусь дивну страшну історію. Про маленького хлопчика, якого колись убили. А через багато років до сусідів прийшов хлопчик зі шрамом на скроні й почав доводити, що він і є той убитий. І так точно описував все, як було і що де стояло, ніколи не бувши в хаті, одразу зорієнтувався і показав, де стояли меблі, яких уже не було, – аж волосся в сусідів ворушилося на голові од жаху…

Я не бачив того, хто розповідав цю історію, але й мені стало моторошно. А люди ззаду говорили про цілковиту можливість таких речей, заговорили про душу, яка не вмирає, про переселення душ… Мені час було вже виходити, і я пішов не дослухавши, і так чогось і не обернувся – і не побачив оповідача…

І ще я згадав читану в дитинстві книжку англійського письменника Джеймса Баррі "Пітер Пен" – про хлопчика, який не хотів виростати і назавжди лишився дитиною. І хоч це була повість-казка, а все-таки… Всі дива колись були казками, а потім стали дійсністю – і літаки, і телевізори, і комп'ютери… І щодня ми чуємо про якесь нове диво, яке стало дійсністю. І вже навіть академічна наука почала визнавати можливість ще вчора неможливого. Я десь недавно читав, що якийсь український учений доводить, що наша цивілізація налічує не сотні тисячоліть, як завжди вважалося, а всього шість тисяч років – як у Біблії…

Одне слово, ми з Пилипеєм дійшли висновку, що ми не божевільні, не маримо, що незбагненно яким чином, але наш друг Ципа матеріалізувався у колишньому дитячому вигляді, і з цим треба рахуватися.

Було ясно, що Ципа щось знає про наші теперішні зв'язки з Григорашем і засуджує нас.

Але що нам було робити?

Григораш їхав разом із нами на теплоході. Він примусив Пилипея, щоб той узяв його до себе в каюту. Капітан має таке право – везти в своїй каюті родича, товариша абощо. Григораш передав уже мені оті тюбики. Зайшов уночі до каюти, так щоб ніхто не бачив. Сказав, що на теплоході їде ще багато його спільників. Вони всі, мовляв, мусять оберігати мене, щоб зі мною нічого не трапилося аж до посадки в Одесі на інший корабель. Думаю, просто мене залякував.

Але й він злякався. Я бачив. Коли ми з Пилипеєм розказали йому про Ципу. Почав сміятися з нас, глузувати. Але в очах був страх.

А коли ми почали переконувати його, розлютувався:

– Заткніться! Чуєте! Якщо я побачу того вашого Ципу, я уб'ю його власними руками. І викину за борт. Ви що – хочете зірвати мені справу? Я й вас кінчу! Ідіоти!

Тієї ж ночі у вікно моєї каюти зазирнув Ципа.

Я мало не вмер із переляку.

Вранці сказав Пилипею. Він спершу вирішив зробити облаву. Я ледве вмовив його. Я боявся. Я тепер боявся всього на світі. Ті кляті тюбики з коштовностями не давали мені жити. Нарешті я не витримав.

Коли всі пішли на екскурсію, я заскочив до телефонної будки, набрав "02" і сказав оту фразу про діаманти на теплоході "Квітка-Основ'яненко". Григораш не міг цього бачити. Вдень він не виходив з каюти капітана. І на жодні екскурсії не ходив.

Я вже навіть хотів, щоб мене заарештували. Аби тільки закінчилась ота мука. Тепер мені все байдуже.

Про одне лише благаю – знайдіть Ципу!.. Знайдіть! Благаю!.. Я не зможу на світі жити, якщо не зустрінуся з ним, не вимолю в нього пробачення…

– А по-моєму, це вже не обов'язково, – сказав капітан Горба-тюк. – Людина кається не перед кимось, а головним чином перед власною совістю…

Розділ XIX

Клює, та не ловиться…

Женя й Вітасик ловили рибу на десятому причалі. Поплавці гойдалися на хвилях, їх зносило течією, і раз у раз доводилося закидати заново. Кльову не було.

– Невже це справді? – вже вкотре запитував себе Вітасик. – Невже можливо, щоб людина не виростала, лишалася пацаном так багато років?

– А може, то син Ципи? Бувають же сини, точнісінько схожі на тата в дитинстві. Тато йому розказав свою історію, і він вирішив одплатити друзям-зрадникам.

– Та воно-то можливо, – кривився Вітасик. – Але… пам'ятаєш його слова: "Двадцять років не їв"…

– Ну, коли людина голодна, може сказати й – сто років не їв. Звичайне перебільшення.

– А очі! Ти пам'ятаєш його очі? Якісь особливі, недитячі. Я звернув увагу. Чесне слово.

– І куди він усе-таки зник?

Женя знизав плечима. – Стрибнув із теплохода, – почулося ззаду. Хлопці обернулися.

Ззаду стояв, усміхаючись, із вудочками на плечі, Платоша. Вони й не почули, як він підійшов.

– Ти про… Ципу? – спитав Вітасик.

– Ну, не знаю… Ципа чи інший якийсь пацан. Тієї останньої ночі я вийшов на верхню палубу. Бачу – від шлюпки за трубу метнулася якась маленька постать. Потім наче з корми плюснуло щось у воду. Я підбіг – на кормі нікого. За кормою вода піниться, а далі темрява, не видно нічого. Може, здалося…

– Це він! – впевнено сказав Вітасик.

– Хтозна… – знизав плечима Платоша і раптом закричав: – Клює! Клює! Тягни! Ну!

Женя схопив вудлище, підсік, і на сонці заблискотіла довга й вузька, як шабля, чехоня.

– Якби й таємницю можна було отак: раз – і на гачку, – усміхнувся Платоша. – Але таємницю, якщо вона справжня, так просто не вловиш. Справжня, пацани, таємниця клює, клює, та не ловиться…

Хлопці не відгукнулися.

Знову закинули вудочки і мовчали, про щось міркуючи. А з вікна каюти "Квітки-Основ'яненка", пришвартованого біля третього причалу, дивився на них, усміхаючись, якийсь хлопець.

Було далеченько, й обличчя не розгледіти…

Агент СД

Розділ І

Сімейна справа Милочки Петриківської

Милочка Петриківська, завжди безтурботна й усміхнена, перша красуня сьомого "Б", в яку по черзі закохувалися всі хлопці класу, раптом перемінилася. У понеділок прийшла до школи заплакана і сумна. На всі розпитування тільки махала рукою і одверталася. За весь день ні разу не усміхнулася. Навіть коли Вова Сорока, намагаючись її розвеселити, став на парті догори ногами.

– Понеділок – важкий день, – заспокоїв Вову Шурик Дармовис.

Але й у вівторок Милочка була заплакана й сумна.

– Мовчить, нічого не каже, – розгублено розводила руками Оксана Фіцелович.

На парті догори дриґом стали вряд Вова Сорока, Шурик Дармовис, Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко.

Але Милочка навіть голови не підвела.

А коли й у середу Милочка прийшла до школи заплакана, сьомий "Б" вже не на жарт стурбувався.

– Що таке? Що сталося? Яке горе?

– Може, хтось помер, у тюрму посадили абощо?

Проте Слава Порохня, що жив з Милочкою в одному будинку, запевняв, що ніякого горя в родині Петриківських нема. Усі живі-здорові, на волі, ніхто не вмер, навіть не захворів. Якби щось таке сталося, було б відомо. Тато Милоччин, Сергій Терентійович Петриківський, був професор, доктор наук, вчений-мікробіолог. Ще й громадський діяч. Часто виступав по радіо, по телебаченню з лекціями про охорону навколишнього середовища, друкував статті з екологічних проблем у газетах і журналах.

Якби з ним щось сталося, справді було б відомо, навіть із газет.

Тоді що ж таке з Милочкою?

Щось особисте? Може, закохалася нещасливо? Ні, це абсолютно виключено! В неї закохувалися. Вона – ніколи.

Що ж таке?

Розгадка наступила тільки в п'ятницю.

Причому сталося це так несподівано, що Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко були просто приголомшені. Бо… Але давайте все по порядку.

У п'ятницю після першого уроку Милочка Петриківська, проходячи повз парту Жені й Вітасика, нишком поклала їм складений учетверо аркушик паперу, і Вітасик роззявив рота, прихлопнув аркушик спітнілою долонею і закам'янів.

Клас уже спорожнів, усі вибігли в коридор, а Вітасик усе ще сидів нерухомо, поклавши на парту руки, як той сфінкс єгипетський.

– Що таке? – пошепки спитав Женя, який не бачив, що поклала на парту Милочка.

– За-записка… по-моєму, – прошепотів Вітасик.

– Ану!

Вітасик тремтячими руками похапцем розгорнув аркушик.

Так, то була записка.

"Ж. і В.!

Мені треба з вами поговорити.

Після школи у сквері біля ведмедів.

Тільки нікому!

Будь ласка!

Гаразд?

М."

Тепер за партою сидів уже не один сфінкс, а два.

Я думаю, що й ви, одержавши таку записку від першої красуні у класі, на якусь мить закам'яніли б.

Наступної миті вони схопилися, вискочили з-за парти й побігли в коридор.

Милочка самотньо стояла біля вікна й дивилася на шкільне подвір'я.

Враз обернулася, побачила хлопців і, почервонівши, насупила брови – стривайте, мовляв, не викажіть мене.

Хлопці спинилися з розгону, перезирнулися, теж почервоніли, потім глянули на Милочку і мовчки разом кивнули: розуміємо, мовляв, не турбуйся, все о'кей, у сквер прийдемо.

Ех, яка ж то мука пекельна терпіти аж чотири довжелезні уроки!

Женя й Вітасик раз у раз оберталися до Милочки і, коли вдавалося перехопити її погляд, мовчки смикали головами, киваючи. Милочка червоніла й опускала очі.

І Женя, і Вітасик – обидва в той день одержали незадовільні оцінки. Женя з хімії, Вітасик із географії. Хоча обидва домашні завдання готували. Але зосередитися і зібрати думки докупи не могли ніяк. Ну, які могли бути у голові альдегіди або корисні копалини, коли увесь організм був сповнений трепету й чекання!

І от нарешті продзвенів дзвінок з останнього уроку.

У глухій алеї скверу, що біля школи, стояла велика гіпсова скульптура – ведмеді на дереві. Щовесни скульптуру заново фарбували і кожного разу іншою фарбою. Торік ведмеді були сірі, а цієї весни стали жовтими.

До тих жовтих ведмедів і прибігли Женя й Вітасик. Милочки, певна річ, іще не було.