Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

Десь там, ззаду, щось розпачливо кричить пастух, але ми не зважаємо, скачемо, скачемо, скачемо… Я досі пам'ятаю те незвичайне почуття – захоплення, радість і страх. Мені здавалося, що ми скакали дуже довго – півночі. А насправді то тривало, мабуть, із півгодини. Нарешті перед нами велика, осяяна місячним сяйвом галявина.

Ми спинилися.

– Ну як? – спитав Григораш, дивлячись на нас, неофітів.

– Клас! – сказав Пилипей.

– Сила! – сказав я.

– О'кей! – сказав Ципа. В нього було таке щасливе обличчя!

– Отож-бо! – сказав Григораш.

– А Ципі який коник дістався! А? – заздро мовив Філя Філімон. – Вороний!

– Ти диви! Справді! – Григораш скочив зі свого коня, підійшов до Вороного, на якому сидів Ципа, поплескав його по крупу, обійшов навколо, погладив по шиї. – Гарний коник!..

Він і справді був дуже гарний, цей кінь – чорний, як ворон, з білою плямою-зіркою на лобі, з шовковою гривою, стрункими ногами, з гордим поворотом голови на довгій гнучкій шиї. Красень!

– Махонемось. Злазь! – сказав Григораш.

Ципа зліз. Хіба з Григорашем можна було сперечатися?

Григораш схопив Вороного за гриву, підскочив і…

І Вороний раптом заїржав, став дибки і скинув Григораша на землю.

Філя Філімон і Лесик Дуремар зареготали.

– У-у, зараза! – скреготнув зубами Григораш, підводячись.

Він знову схопив Вороного за гриву і… знову Вороний заїржав і скинув його на землю.

Філя Філімон і Лесик Дуремар аж заходилися від сміху. Хирлявий "малолітка" Ципа, що ніколи на коні не сидів, без проблем, як то кажуть, гарцював на Вороному, а хвацький "ковбой" Григораш підступитися до нього не може. Кумедія!

Ще кілька разів намагався сісти на Вороного Григораш, але марно.

Нарешті не витримав:

– Чого щиритесь, аглоєди? Ану, спробуйте ви!

І… спершу полетів на землю Філя Філімон, за ним Лесик Дуремар.

Тепер уже реготав Григораш.

– От бачите, бачите!.. А ви сміялися. Це ненормальний кінь. Психічнохворий. Тобі, Ципо, просто пощастило. Ти дуже легенький. Він просто тебе не відчув. Він навіть не думав, що на ньому хтось їде. Ха-ха-ха!

Філя Філімон і Лесик Дуремар теж засміялися.

– На ньому не можна їхати, – сказав Григораш. – Поїдеш, Ципа, разом із Пилипеєм. А Вороного треба покарати, заразу.

У Григораша через плече висіла сумка. Коли він падав на землю, в ній щось торохтіло і дзвякало.

Григораш розсунув "блискавку" і витяг із сумки маленький топірець і цвяхи, великі дециметрові цвяхи. Я тепер думаю: невже вони випадково були тоді в сумці у нього – ті цвяхи? Мабуть, що ні. Мабуть, він давно задумав ту жорстоку витівку. І тільки чекав нагоди.

– Ану, ведіть його сюди, до пенька, – наказав Григораш Філімону і Дуремару. – Ставте копито на пеньок.

– Що ти робиш? Не треба! Не треба! – скрикнув Ципа.

– Ану, мовчи, шмакодяв! – замахнувся на нього топірцем Григораш. – Заберіть його! – гукнув він нам. – Бо я за себе не ручаюсь.

Григораш аж кипів од люті. Він не міг пережити своєї ганьби. І ми з Пилипеєм схопили Ципу й тримали його, а Григораш прибивав цвяхами копито Вороного до пенька. Вороний чогось не дуже й пручався. Може, він думав, що його підковують.

– Не треба! Не треба! Не треба! – крізь сльози вигукував Ципа. Ми вперше бачили, щоб Ципа плакав.

– Мовчи! Мовчи! – заспокоювали ми Ципу. – Він же тебе вб'є. Ти що, не бачиш, як він лютує?

Нарешті Григораш закінчив свою чорну справу і гукнув:

– По конях!

Філя Філімон і Лесик Дуремар одразу скочили на коней. Ми завагались.

– Кому сказав! – вигукнув Григораш, уже сидячи верхи і розмахуючи топірцем. Ми з Пилипеєм не витримали й побігли сідати. А Ципа не зрушив з місця.

– Я його не кину! – сказав він.

– Що-о?! Ти ще пищать будеш? То я й тебе приб'ю до пенька. Ще цвяхи є.

– Не кину! Не кину! – вперто повторив Ципа.

Ми з Пилипеєм почали вмовляти Ципу але він нас не слухав.

– Ну й лишайся, зараза! Вперед! – гукнув Григораш і поскакав. Філя Філімон і Лесик Дуремар за ним.

Цю мить я потім все життя згадував із страшенним соромом і каяттям.

Але зрозумійте! Ми були зовсім пацани, шестикласники. Ліс. Ми на крадених конях. Ніч. У будь-яку мить можуть з'явитися пастухи, селяни…

– Ципа, сідай, поїхали! – благали ми. Але він не слухав.

І тоді ми не витримали і поскакали доганяти Григораша.

Так. Я розумію. Це була зрада. Якби ми могли знати, що станеться, ми б, звичайно, лишилися. Але… Минулого не повернеш.

Ми догнали Григораша й хлопців. Ми просили вернутися. Але Григораш і слухати не хотів.

– Ніде не дінеться ваш Ципа. Посидить трошки в лісі й пошкандибає на електричку. Не так далеко. Кілометрів сім. Хай не буде таким розумним.

Ми погарцювали ще трохи, кинули коней і посунули на станцію.

Було навіть не дуже пізно. Пів на другу, чи що. Ми навіть ще встигли на останню електричку.

Ципа додому не повернувся.

Ми мовчали, нічого не говорили аж до вечора наступного дня. Тільки надвечір, плачучи, ми розповіли батькам усе.

Міліція шукала, прочісувала ліс дві доби. Не знайшла ні Вороного, ні Ципи. Ми не могли точно визначити галявину. Мабуть, тому, що тоді була ніч і ми були у такому стані, ми не запам'ятали місцевості. Філя Філімон та Лесик Дуремар теж плуталися й запевняли, що були там уперше. Єдиний, хто добре знав місцевість, був Григораш. Але він зник. За ним були ще якісь гріхи, і він просто втік із дому. Він уже давно збирався тікати, говорив про це "кодлу".

Ми з Пилипеєм дуже переживали.

Був оголошений розшук по всій країні.

Цілий рік Ципина фотографія висіла на стенді біля райвідділу міліції. Потім її зняли.

Що з ним сталося – так ніхто й не знав.

Пустили чутку, начебто Григораш і хлопці вбили його і закопали в лісі. Але ми ж були свідками – ніхто тоді Ципу не вбивав.

Про Григораша я нічого не чув років п'ять. Потім якось зустрів Філю Філімона, і він сказав, що Григораш уже двічі сидів у тюрмі, спершу в колонії для неповнолітніх, потім на хімії. Одне слово, став рецидивістом.

Батьки Ципи кудись виїхали.

Дитинство закінчилося. Почалося доросле життя.

Пилипей пішов у мореходку. Я – в консерваторію. Бачилися рідко, хоч жили в одному місті. Дружби між нами не було. Мабуть-таки, через Ципу. Кожному з нас боляче, неприємно було згадувати ту ганебну нашу поведінку, і тому не хотілося бачитися. Час ішов.

Ципа забувався поволі.

А потім і зовсім не згадувався. Така вже особливість людської психології – людина жене від себе неприємні, болючі, страшні спогади.

Пилипей став капітаном. Я – співаком.

Жили кожен своїм життям. Досягли певних успіхів.

І от… Вперше це було років п'ять тому. На концерті. В мене був у той день особливий успіх. Знаєте, у кожного співака бувають такі щасливі дні, коли ти в голосі, сам відчуваєш, що співаєш добре, і публіка сприймає особливо, аплодують шалено, кидають квіти, викликають на "біс". Вийшов я на авансцену, нахиляюся, приймаю квіти… І раптом бачу – стоїть унизу… Ципа. У тій самій сорочечці, що була на ньому в той останній день, такий самий дванадцятирічний, як тоді. Стоїть, усміхається, аплодує… Все у мене попливло перед очима. Мабуть, я на якусь мить утратив свідомість. Але не впав. Хитнувся тільки. Прийшов до тями, дивлюсь – нема вже Ципи, якісь дівчата на тому місці одштовхують одна одну. Ну, думаю, привиділось, примарилось. Та й чого хвилюватися, – сам себе заспокоюю, – він же не погрожував тобі, навпаки, аплодував і усміхався. Я й заспокоївся. А потім і зовсім забув про той епізод.

Минули ці п'ять років. Мені вже заслуженого дали, уже й за кордоном гастролюю, по радіо, по телебаченню виступаю часто. Одне слово – усміхається фортуна. Що ще треба? І раптом… Дайте води, будь ласка.

– Будь ласка!.. Перепочиньте трохи, заспокойтесь.

Розділ XVIII

Григораш. І знову – Ципа

Так от… Раптом увечері до мене додому приходить Григораш. Три місяці тому. Без попередження, без дзвінка. Як сніг на голову. Одчиняю двері. Стоїть на порозі. Усміхається.

– Не пізнаєш?

Я його одразу впізнав. Хоч двадцять п'ять років не бачив. З того самого дня. Заціпенів – що йому треба?

А він безцеремонно заходить у квартиру. Обводить її пильним оком, усміхається нахабно:

– А ти, шмакодяв, не бідуєш. Ти в порядку. Та не дрейф, я не грабувати тебе прийшов.

Дивлюсь я на нього, і старий дитячий трепет перед ним охоплює мене.

Слова сказати не можу.

Сідає він, ногу на ногу, закурює, дивиться примружено, глузливо:

– А я тебе у тюрмі бачив… По телевізору. Карузо! Кар-р-ру-зо! – повторив розкотисто. – Але – компліменти потім. Спершу справа. Так от. Мені ваша допомога потрібна, шмакодяви. Твоя й капітана Пилипея. З ним я вже говорив.

Я нарешті подав голос:

– Що таке?

– Зараз розкажу. Тільки попереджаю. Справа серйозна. І люди в ній задіяні поважні. І тут, і за бугром. Хочеш, не хочеш, доведеться робити. Просто іншого кадра в мене зараз немає. Я так і сказав: "Карузо зробить". А раз я сказав, ти ж знаєш… – він струсив попіл цигарки мені на плече.

Так, як і в дитинстві, він не питав згоди, він сам вирішив. І все.

– Що тобі треба? – ледь чутно прохарамаркав я.

– Нічого особливого. Треба, щоб ти поїхав за кордон і там передав дещо одному дяді. Фільм "Діамантова рука" бачив? От-от. Свою частку одержиш. Солідну.

Я похолов.

– Але… як же я поїду за кордон? Коли?

– Через три місяці. Є круїз по країнах Європи. Завтра ж почнеш оформляти путівку. У турфірмі вже домовлено. А до Одеси доїдеш із Пилипеєм. На теплоході я тобі передам усе, що треба. Отак! Він підвівся, ще раз струсив попіл від цигарки, тепер уже на друге плече. Пішов до дверей, у дверях обернувся й сказав:

– Якщо ти мене закладеш, тебе заріжуть, Карузо. Просто – для інформації. Щоб ти не сумнівався. Буде жаль, ти непогано співаєш.

Він вийшов, навіть не попрощавшись. Я не спав усю ніч. Вранці побіг до Пилипея. Він був дома.

– Боюсь, що доведеться робити, – похмуро сказав мені Пилипей. – Навіть газети визнають, що організована злочинність – страшна річ. А тут ще й міжнародна мафія підпряглася. Коли нас із тобою поріжуть на шматки і одправлять малою швидкістю у різні кінці України, міліція тільки поспівчуває, та й годі. Я ще хочу пожити.

Ви, звичайно, засуджуєте нас. Та й я б на вашому місці засуджував. Але ми просто боялися. Страшенно боялися за своє життя. І мали всі підстави.

Взагалі я не знаю, як би розгорталися події, якби не Ципа… Він з'явився раптом у філармонії, перед моїм концертом.