Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

Тільки для гостей тримаю.

Знову перейшли на циліндри, прокладки, клапани, скати, карбюратори…

– Ви знаєте, звичайно, чудова річ – машини. З ними, так би мовити, зв'язане все моє життя. Але… – капітан Попенко зітхнув, – шкода мені все-таки, що коні як транспорт одійшли вже назавжди. Яка то все-таки була краса, – ресорна коляска, запряжена парою вороних!.. Я, між іншим, городянин у першому поколінні. Батьки й зараз живуть у селі. І все моє дитинство, юність минули на привіллі, серед степів і луків (ми з лісостепу). Пам'ятаю, як ми пасли коней. У нічному. Був у мене в дитинстві улюблений коник – Вороний. Так і звався. Ах, який коник! Бувало, скачу на ньому степом охляп, без сідла, відчуваю його тепло своїм тілом. Наче ми одне ціле, одна істота. Вітер свистить у вухах, із неба зірки падають. І серце мало не вискакує з грудей від шаленої радості. Я тільки тепер розумію, що то були найщасливіші хвилини в моєму житті. Ех, Вороний, Вороний!.. Де ти? Нема тебе вже на світі. Як нема й ніколи не буде неповторних років дитинства…

Незважаючи на свій немалий уже криміналістичний досвід, капітанові Попенку здалося, що він уперше в житті бачить, щоб так блискавично змінювався стан людини, її настрій, вираз її обличчя. Може, тому, що капітан не мав досі ще справ із людьми мистецтва.

Іван Романович Сокирко, який щойно широко й весело усміхався, раптом зблід, очі погасли, куточки губ опустилися вниз. Капітанові здалося, що він зараз зомліє.

– Що з вами?

– П…пробачте, – Сокирко витер долонею холодний піт із чола. – Щось раптом занудило. Це в мене буває. Особливо після перевтоми. Останні місяці було дуже багато концертів…

– Випийте! – наливаючи у склянку воду, Анатолій Петрович подумав: "Мабуть, справа таки дуже серйозна, раз на саме слово "Вороний" він так реагує. Недарма. Треба буде поговорити з ним відверто про злочинність, викликати довіру. Може, він щось скаже… Але згодом, не зараз…"

Розділ VIII

Чого приходив капітан Пилипей? "Голі" очі

Поява капітана теплохода у їхній каюті була така несподівана, що не лише хлопці, а й Анатолій Петрович і Григорій Тарасович здивовано перезирнулися. Спершу пролунав негучний, але енергійний стукіт у двері, і коли Анатолій Петрович гукнув: "Будь ласка!" – двері розчинилися і, пригнувши голову, до каюти зайшов капітан.

– Дозвольте? Добридень!.. Капітан теплохода Пилипей Семен Іванович, – він приклав руку до козирка.

– Добрий день!

– Здрастуйте! Дуже приємно, – майже в один голос віталися Анатолій Петрович і Григорій Тарасович, хлопці теж закивали, вітаючись.

– Сідайте, будь ласка, – сказав Попенко.

Капітан присів, ледь-ледь усміхнувся:

– Мені доповіли, що ви підсіли до нас у Каневі. Раніше не було часу, а оце зайшов спитати, чи все гаразд, скарг, претензій немає?

– Ні-ні, що ви? – поспішив запевнити Григорій Тарасович. – Прекрасний теплохід. Чудове обслуговування.

– І годують добре, – додав Попенко.

– Дуже смачно, – наважився втрутитися Вітасик.

– Особливо третє, – докинув і собі Женя.

– Що ж, тоді порядок, – усміхнувся капітан, обвів пильним поглядом усіх чотирьох і підвівся. Вже стоячи у дверях, він обернувся: – Тільки стрибати з теплохода у воду не треба. Будь ласка!.. До побачення!

І, не чекаючи відповіді, вийшов і зачинив за собою двері.

– От бачиш! – гостро глянув на Вітасика Григорій Тарасович.

Хлопці розгублено кліпали очима.

– Невже він сам помітив? – сказав Женя. Вітасик винувато мовчав.

– Хороший капітан мусить знати все, що робиться в нього на кораблі, – сказав Григорій Тарасович.

– Мені здалося, що він приходив не лише для того, щоб сказати про стрибки з теплохода, – роздумливо промовив Попенко, промовив – і тут же усміхнувся й махнув рукою: – А втім, це вже я, мабуть, передаю куті меду. Вас закликаю до розсудливості, а сам… Ходімо вечеряти.

Після вечері Григорій Тарасович із Женею і Вітасиком пішли у каюту. За столом хлопці вже одверто клювали носами. Давалася взнаки майже безсонна ніч. Треба було їх вкладати.

А капітан Попенко піднявся на верхню палубу.

Вечір на туристському теплоході – завжди свято. Грає музика, працює бар. Чоловіки стрункіші, ніж удень, і голови відкидають назад гордовитіше. Жінки у вечірньому вбранні, підмальовані, збуджені, сміються голосніше, ніж удень, і такі красуні всі, й очима тільки – стрель, стрель, стрель!..

Серед отих блискавичних жіночих поглядів капітана Попенка раптом різонув чийсь пильний гострий погляд. Із професійною інтуїцією капітан відчув тривогу. Глянув і побачив, що худорлявий засмаглий чоловік у білому елегантному костюмі, який стоїть біля бару, дивиться на нього. Погляди їхні зустрілися, і капітан ледь утримався, щоб не кивнути, не привітатися. На нього дивилися знайомі очі. Так дивляться тільки на того, кого знають. І разом із тим капітан не міг згадати, де він бачив цього худорлявого засмаглого красеня з відкритим нахабним поглядом. Той перший одвів очі й одвернувся, наче спохопився. І пожалкував, що впізнав. Швидко перехилив келих, який стояв перед ним на стійці бару, і не озираючись пішов. Бармен провів його здивованим поглядом.

Думка про "знайомого незнайомця" не полишала капітана Попенка цілий вечір. Він нічого не сказав ні Григорію Тарасовичу, ні тим більше хлопцям, але весь час напружував пам'ять, згадуючи. Проте марно. Пам'ять не завжди вчасно видає інформацію.

Лише десь опівночі, коли хлопці та Григорій Тарасович уже давно спали, він раптом підхопився і сів на ліжкові.

– О-ля-ля!.. Як же я міг забути?! Авжеж це він! Його очі! "Голі очі", як сказала колись про них одна з дівчат, що проходила свідком у тій справі.

Це був професійний рецидивіст, злодій у законі Григораш – один із перших професіоналів злочинного світу, з яким зіткнулися на початку своєї діяльності молоді тоді слідчі Попенко і Горбатюк. Власне, розслідування вели не вони. Розслідування вів досвідчений старий слідчий Олександр Іванович Коломієць. Вони були тільки стажистами. Й Олександр Іванович для практики по черзі доручав їм допитувати Григораша. Той відверто глузував із них, сміявся їм просто у вічі. Вигадував то одну легенду то іншу що зовсім суперечила попередній. І тільки повторював:

– Ой! Пробач, начальнику, з голови вилетіло. Зовсім не так було. Я ж чокнутий. Мене мама у дитинстві головою об стіл ударила. Ха-ха-ха!

А йому, Попенку Григораш сказав:

– Ти, начальнику, мені подобаєшся. Настирний ти, впертий. Я таких люблю. Але врахуй, я тюрми не боюся. Для мене тюрма – рідний дім. І я все одно вийду. Я більше трьох років ніколи не сиджу. А в тебе, начальнику, все життя попереду. З такими, як я, краще дружити, ніж ворогувати. Подумай! – "голі" очі його дивилися нахабно й зухвало. Він погрожував!

Було це десять років тому. Тоді Григораш носив вусики й бакенбарди. Мабуть, через це Анатолій Петрович і не впізнав його відразу – ні вусиків, ні бакенбардів тепер не було.

Тоді за групове розбійне пограбування Ощадбанку й замах на вбивство було Григораша засуджено на дванадцять років позбавлення волі.

Розділ IX

Де він?

– Капітане Горбатюк? Привіт! Це я.

– Здоров, капітане Попенко. Що це в тебе такий голос? Утратив почуття гумору?

– Боюсь, що й ти це почуття втратиш, коли я тобі скажу, що на пароплаві Григораш.

– Який Григораш?

– Забув? І Коломійця Олександра Івановича забув? І наше в нього стажування?

– А-а… Та ти що?! Отой злодюга нахабний? Невже вийшов? Він же тоді на всю котушку одержав.

– Мені дуже не подобається його присутність на пароплаві. Це значно ускладнює ситуацію. Я вже шкодую, що взяв пацанів. Головне, мені здається, він мене впізнав.

– Та-ак. Справді… недуже… Можна, правда, зсадити на берег, але це одразу викличе підозру… Стривай! Скільки ви ще стоятимете? – Та до вечора. Зараз екскурсія по місту.

– Подзвони мені за півтори, ні, краще за дві години. Я постараюсь дещо розвідати.

– Гаразд.

Попенко відправив Григорія Тарасовича з хлопцями на екскурсію, а сам в обласне управління внутрішніх справ поїхав. Там працював їхній однокурсник, Василь Гончаренко.

Однокурсник так бурхливо зрадів, побачивши Анатолія Петровича, що той аж злякався, чи не зіпсує ця експресія всієї справи.

– Васю! Вибачай, я не в гості, я у справі, буквально на півгодини. Тільки, будь ласка, нічого не розпитуй, все одно не скажу. У мене одне прохання. Допоможи переглянути списки пасажирів теплохода "Квітка-Основ'яненко". Тільки делікатно, не викликаючи особливих підозр і якомога конфіденційніше, щоб, крім директора круїзу, не знав ніхто… Навіть капітан.

– Ого! Навіть капітан?

– Навіть. Ти можеш це зробити?

– Постараюсь. Я сам це зроблю. Не будемо нікому передоручати.

– Я не хотів би, щоб нас бачили разом.

– Авжеж. Я поїду а ти мене тут почекаєш. Яке прізвище тебе цікавить?

– Григораш.

– Ім'я, по батькові?

– Я не пам'ятаю. Але це не має значення. Не думаю, що на теплоході багато Григорашів. Мене цікавить, в якій він каюті і хто разом із ним.

– Ясно. Сиди, читай он свіжі газети і чекай.

І Гончаренко повернувся через сорок хвилин.

– Григораша у списках пасажирів немає.

– Як? Ти певен?

– Я сам особисто двічі перечитав списки. Ти є. Григораша нема.

– Гм. Значить, під іншим прізвищем. А може, одружився і взяв прізвище дружини. Це гірше.

– Пробач. Я не розпитую. Але… Може, потрібна допомога. Судячи з твоїх слів, це рецидивіст. У таких випадках страховка не завадить.

– Ні. Нічого не треба. Це неофіційна приватна справа. А що ти сказав директору круїзу? – Особливо не фантазував. Сказав, що ми шукаємо одну людину. Конфіденційно. І просив капітанові нічого не говорити, щоб марно не турбувати. Він, по-моєму, все зрозумів. Симпатичний дядько.

– Мені теж здалося. Дякую тобі, Васю.

Вони ще трохи погомоніли про колишніх однокурсників – хто, де, як, про останні службові новини. І попрощалися.

А через кілька хвилин Анатолій Петрович уже телефонував Горбатюку.

– Ну як?

– Після тієї справи Григораш мав іще дві судимості. Півроку як знову на свободі. Де зараз – не відомо…

– Він правду тоді казав – більше як три роки він не сидить. Як це йому вдається?

– На жаль, наша правова система ще не бездоганна, особливо щодо рецидивістів. А в них колосальні зв'язки.

– До речі, в списках пасажирів його нема.

– О-о! Це вже не жарти.