Збираючи каміння - Медвідь В'ячеслав

А так що.

— А він з дядьками піде в буфет і до ночі не вилізе.

— Дурна, цить. Він любив би нас і біг як скажений додому.

Вони трохи повисовували голови з-під ковдри, щоб бачити більше світу, а так їм і тато видніший був.

Ярина внесла з кухні стільчика й сіла під дверима з коридора, щоб і собі дивитися телевізора. Вона пальцем пихнула засклені двері й просунула голову в дірочку. Щось таке про війну, але все балачки, ходіння.

Ярині було видно в дірочку невістчину голову на високій подушці й під стіною синової півголови.

— Мамо, ви ж спите,— озвалася невістка,— йдіть ляжте.

— Та де,— стрепенулася Ярина,— то я замислилася.

— Баба не спить,— гукігула ззаду дитинка, щоб це їй усі зраділи,— то вона так куняє. Але вона все бачить. Правда, баб?

— Ми будемо дивитися кіно,— веселіше мовила Ярина в дірочку, щоб це не подумали, буцімто вона спить.

— То що ви там бачите в дірочку? — таким самим голосом казала невістка.

— Кіно дивимося,— не змовчала Ярина.— Хай вона ще посидить, як не хоче спати.

— Я взавтра бабусі помагатиму внизу, і ми встанемо раненько-раненько, і потім ще будемо спати і в садочок не підемо.

— Дивися оно кіно,— смикала її за рукавчик Ярина.— Бач, німці стріляють, вони погані.

— А міліція прийде і їх усіх повбиває і вони будуть неживі і вже стріляти не будуть?

— А певно що так.

— І взавтра ми рано зберемо все, що люди повикидали в бачки, а дядько приїде машиною й забере, а ми додоми підемо й будемо спати, як котенята?

— А ще ж пироги; ти забулася?

— Ви кіно дивитеся чи балакаєте там?— спиталася мати и трохи поворухнулася.

Дитина вже шепотіла бабі в ніс А потім попідмітаємо і водою помиємо?

— Аякже ж. Попідмітаємо і водою помиємо.

— А я буду водою мити, а ти краника виключиш, добре,

бабцю?

— Я тобі дам потримати шланга, щоб ти трохи помила.

— Вам же зовсім там нічого не видно. Мамо.

— Нічого-нічо, ми осьо скраєчку,— вони позлазили з ослінчика и посунулися коліньми в кімнату.— Все, сидім.

— І вже дивитися телевізора звідси?

— Дивися оно кіно про війну.

— Ми будемо дивитися кіно про війну, а вони хай сплять. Що, ні?

— Ще ти побалакай,— обзивалася млій,— то бігом побіжиш мені в ліжко спати

— Цить, а то не даєш нікому спокою. Вже ж сидиш, то якої тобі хороби ще?

— І ти так само, й тобі нічого не треба?

— А певно, що так, ти хіба не бачиш?

Дитина пересіла ближче бабі до грудей і показувала на неї пальцем.

— Оце ти так сидиш перед цим кіно, така моя бабця і мого тата мама?

— Щоб ти була вже скисла де з усім разом!

— їй-бо, я вас повиганяю обох,— тихо й байдуже так вимовляла жінка в ліжку.

Ярина подивилася знизу, як вона позіхнула у сутінках; ай-

бо як риба.

*І рот без губів, усе біле*,— злякалася трохи Ярина.

Вони вже попритулювалися в ногах проти ліжка, щоб можна було й зіпертися.

Ярина тільки чула, як невістка ставала на землю й чапала в кухню, і там загорілося світло, що аж їх з дитиною попід

ліжком діставало.

— Мамо, ви не знаєте, де від серця? — почула Ярина и очима видивлятися стала проти світла не так невістку на дверях, як сина.

♦Може, йому важко, а він мовчить,— знов щось не виходило їй з голови,— й боїться сказати*.

— А десь в туалеті в коробочці,— згадала Ярина вголос,— на поличці, що він зробив.

— Нащо його ховати, як воно лежало на своєму місці.

— Хіба ж я знала, що воно іра буде?

Вона й ім'я синове боялася вимовити, бо думала, що в хаті зараз усе як перевернеться.

♦Хоч би вже гасила тамечки,— Ярині такого закортіло,—

на темне аж легше*.

Світло погасло, і далі вони дивилися кіно про війну.

Бо й сон такий був, хоч не лягли, якби знала.

Прокинулася вона й хотіла налапати будильничка попід ліжком — так зникла ховати його, бо ті, коли хто не всунеться, то наступлять, чи до дитини заходять, буцім без них тут не обійдеться; але руки цеї десь не стало, ґвалт.

Проте кров помалу вступала в руку, й рука оживала; вже тоді Ярина змогла пальцями потріпотіти і в кулак їх стулити, й от страх минув трохи. Вона дужче вперлася рукою на килимок і так ще більше зраділа, коли почула всі горбики мотузяні на килимкові; добре от, що не давала невістці стелити в коридорі перед дверима, хай не хвалиться там за кращі, їй цей гарний.

Ярина виважила руку до себе й спробувала її зігнути в лікті, й була б крикнула, такі кольки пішли у десь неживе трохи тіло. Ще бракувало почути їм у ту хату цей писк Того син допитувався недавно: чого вона виє, ще й візьме виспіває тако на одну букву; хоч би не брехав уже. Правда, не спати знала, чогось їй у цих квартирах дихати не було чим. Брала тако на сміх намовляла сина, мовляв, їдьмо до мене, там стіни цегляні. А то вона не бачила, який з нього тут господар. От горе велике, закутав раз голову, та й так ночували в її богуславській квартирі. Холодно тобі стало, але ж у своїй хаті, не те що. Ті труби не так позаварювали. Й раді б комусь заплатити, але хто тобі, дурний, візьметься, як там треба все перероблювати. Насилу вговорила, щоб нікуди не біг, бо тільки дратувати їх.

Встане й води піде нап'ється трохи, от щоб цей сон одійшов, а то по кутках буцім ті страшки зі сну поховалися; так то й не зачеплять, але страх, як налізеш на когось. Люди найбільше цього бояться.

Вона лапала по стіні й так до дверей дійшла. Іншого разу місячно, то йдеш собі тако світлою дорогою; не побоїться одтулити й тканину на вікні в кухоньці, дитину аж у той край

не дістане.

Гидка їй вода з цього крана, борщу звариш, то чуть все одно хлоркою, а онуці тільки наливай, поприучували в тому дитсадку.

Обіперлася на стіну й смоктала з бляшаної чашечки; чогось у цьому бетоні ніяк холоду нема. Поволеньки одіпхнула-ся від стіни й стала посеред кухні. От бач, уже й так видно, бо ті рази треба було на балкон вступати, та й трохи побачиш, як тулять одну до одної плити ці. А то й не добре, вже ж буде людям де жити; дитинці оно коли покаже, щоб знала; ну та ніжками впреться в якусь поперечку, а голову як вуженя супе між залізяки, аж хоче побачити, чи там діток нема. Вона їй діток дасть, туго душі не стає од цього страху, чось так тягне донизу з височини й холод у душу вступає.

А не мусила вчити, як це ті дядьки хату велику зводять; певно що; і дитинці вже клопіт, щоб до них не позалазили. Робота й так оно є, треба ти їм. Тепер уже вовкулакою не злякаєш, кажи, що дядько влізе, та й.

Видно було й з-посеред кухні, як вони там прожектори понключали й ворушаться. Але такої пори хіба не додумаєшся, наче то неживі люди; дитинці то вже про свій страх не розкаже, мерцями ще бракувало лякати. Та й що ж воно,— чи вже пора така настає звикати до іншого світу, де й місяць і зорі проти цього долішнього світла, а геть не видні. Втікай, дурна, до своєї домівки, а то буде. І над її містечком світла не бракує, але згори все таке ясніше, милувався б довіку. Стане в себе на балконі, і так їй любо; вона й малою любила роздивлятися на небо, зорі які, змалку привчилася усе гарне помічати, де яка квіточка, краплинка роси на листочку. Аж одступилася в глиб коридорчика, так їй схотілося темряви; а не дістанете вже; от буцім вона дитинка, й так не боїться нічого, хай і ніч це.

Добре знала, куди їй звертати, аби осьо дочапати до краю стіни, а далі вона знайде. Не попускати ж було цього боку, бо так перш налапала, де та стіна, а тоді вже й обома руками перейшла на неї. Ця дорога їй так само відома, поздовж такої не дуже довгої стіночки, аж чогось їй любої, що на ній нічого понавішуваного не було, проте й холоднішої, як ті.

Хіба ж не весело в той бік прошкувати по цих солом'яних матах; а де в кого такі є ще, от тільки в невістки та в неї; не могла нахвалитися перед жінками: диви, яка кухня, аж веселіша зробилася. Вам добре, Ярино, а то лазь узута літо й зиму, як такий холод у ноги від лінолеуму.

А бабера богуславська нахвалює що невістку, що солом'яники, а так то їй тут нічого до душі не припало; дочка як привезла з північною десь краю, то з куфайок і хусток уже не вилазила й одно нарікає, що тут погуляти не вміють, а в них зварять якоїсь каші, та й два дні гулянка йде, а зять такий ледачий, нічого йому не треба. То що ж ви з цього зятя хочете, як його за людину не маєте? Вгодив раз, що на заробітки поїхав Чуй, а коли це вона не впустила баберу, позагашувала світло скрізь і ліктями заніміла на підвіконні, думала, роздивиться на цей світ перед вікнами; а совісно; вже бабера з палюгою й до неї на поверх вибралася; от не відчинить і не відчинить. Й шкода ж проте,— скільки ліктями виклала метрів на поручнях; але подумає за кулька, як вона його до бороди тисне, й думати не хоче ні про пляшечку, ні що там ще закусити є

Пожди-но й ти, полізеш тако до когось, а тобі носа причинять. Зашарудить по дверях, так налапує дзвінка, ну й дихати перестанеш, поки бабера не здумає вертатися знов цею далекою дорогою; вона не повірить, як це її можуть обдурити; побачить бабу внизу, вже на лавці і того кульочка примощеного збоку — так не дочекається когось іншого; тоді заходить у кімнату й сідає за працю...

Тако й звікує людина попід дверима, то з того боку, то звідси; а вже їй і ці двері знайомі, ще й уночі по них більше вичитаєш, ніж удень. Отуто замочка син міняв і не позалатував діромах; встроми пальця й чутно вату, вдень вона сіра; то й не виймай пальця, грій, мовби в дупельці такому; а правицею вишарює далі по дверях десь другу схованку. Ось вже мізинний, як равлик, зачинає добиратися, вла-а-азить, ніготь зразу цокає об кругленьке шкельце, ну та й пучка лягає затим. І вже окові вільна дорога, за пучкою ж, хоч носом там коли й черкнеш по цераті; г-от, бійся, що скирпатієш; проте оно все зарл побачиш.

Того коридора ого куди видно, ще й двері можна порахувати по обидва боки, але вона якось дозналася, що зблизька не дуже й побачиш, та й давай невістку навчати, і та почала й собі пробувати, і вже до сина не так діло має. І до якогось часу їй на душі одлягло, вже ж менше дмуться одне на одного, а дитина раз проз раз до тієї дірочки бігає та заглядає оддалік.

То менше пузатого стало видно, й хоч так ночі скоротилися їй, а то не питай; ці позасинають собі, а вона ніч вистоїть під дверима, глядить, щоб не вперся й сюди. їй видко аж у той край коридора: стає тако задки, зіпреться на якогось лежака і гатить ногами.