Збираючи каміння - Медвідь В'ячеслав

Пий, та й годі.

Аж зрадів навіть добрішому такому голосові Плахотнюко-вому.

— Взяла б оно гектар буряків — о-го, тоді б не тіки двох народила. Штирох!

Порохнюкові черга була ходити, і щось трохи не вдавалося зайти краще, ніж перед цим, тому довго моняв м'які заяложені карти, буцім тасуючи, як йому там зручніше виходило. Терпіли й дядьки до якого часу, бо більше думка пантрувала не за Порохнюковою картою, про яку вони й так здогадувалися,— цей тільки довго думає, а тако взяти, то з нього грака, як...

"Яке брело, таке й збрело",— наготувався дід Дем'ян почути й собі щось, рятуючись від дурного переляку наперед приказкою.

Повело його й далі на якісь собі слова, щоб не так ця мовчанка лякала:

— Це-но Гольку візьми, то ти її затягнеш на поле! Заки не попімнс в тому "бобику" та не повбіцяє щось,— жди, що сапу в руки візьме.

Разом з картою, що так само м'яко і влучно лягла на маленьку ще купку, почули (наче й мови Дем'янової не було) Порохнюкове:

— Де штири, то ти ще й п'яте робив.

— Я п'яте робив, та до вдівства не доводив,— готова відповідь, й лясь картою.— Ходіть, Дем'ян.

Здихнувши увесь дим на коліна й рукою з картами розмахавши його вбоки, як це звик на хатах робити, наготувався немовбито до тривалішої мовчанки. Але ще ж щось не доказав: ■

— Я з ким п'ю, то в гразі не кидаю товариша.

— То я шо винен йому, ти.— Було б, дурному, змовчати, бо й так відомо, проте ж ні: — Гаврилівні було сказано.

Дем'ян поставив аж втомлені очі десь отуди-го вкрай горба, де з глибокої вулички навпроти старого Папського так звично вигулькувала невеличка постать Ярининого чоловіка — десь до Гані ж, бо так на цьому кутку більш ніхто не дасть набор. А ця хоч і не щораз, а пожаліє, і копійки не візьме.

Дем'янові буцім аж видно стало ту постать, та бігом до дядьків:

— Чось цей світ знавіснів, що як гарна людина — то ніяк ради нема. Здихай, та й годі.

— Еге, що де не є, то на світ вали.— Не мав би він клопоту ще й бачити того, до кого мова. Осьо йому робота була й без того: досмокчував махорчаний скрутень. — Ви оньдьо його спитайте. Буде вам світ, ще й два.

Дем'ян вдався ще до якогось рятунку, не знаходячи спокою ні хворій нозі, ні душі.

— То це вже одколи нема чоловіка.— Сперся плечима на штахети так, щоб легше було голові повернутися в бік подвір'я; от знав щось переказати бабі й забувся.— А Феліксі як доживати на цьому світі, що син батькові за гроші ножаку встромив у груди.

— Хай би не солив у панчосі.— Мовби й Дем'янові поміг трохи в його безпорадності.— А то багачами хтять бути. Яка цим грошам вартість, і куди ти з ними поткнеся?

Порохнюка не одпускало щось невибалакане, але мовби на мирову повертав:

— Люди хтять мати гроші. Допустімо, й держава багатша стає. 4 • ' —

Подивився десь між ними обома, Порохнюком і Дем'яном.

— Без копійки ще якось проживу. А ти без совісті спробуй.

Порохнюк аж всеньким собою виповів до цього дядька, що з ним через город прожили стільки років, таку звичну для себе й для всіх же істину, буцім дивуючись, що комусь може бути щось трохи з цього всього невідоме:

— Хто б це балакав.— Далі до Дем'яна з цим своїм подивом: чи світ вдурів, чи він не тямить сам свеї мови: — Не ти за німця на Борошевського бумагу писав?

— То нашо ця сварка,— чуй, хлопці? — Дем'янові така віра приходила, що, може ж, не пізно.— Потомечки будете жалкувати.

Ці обоє — Плахотнюк, згорбатівши у спині, й Порохнюк, грудьми й пузом вперед,— й ще б послухали Дем'янової мови, от не давали б собі волі до часу.

— Злодій!

— Бандіт!

Дем'ян хапнувся за кілька штахет зверху, щоб вирватися з

цього ґвалту, але йому вдалось тільки посунути своє важке

тіло трохи на край лавки.

Не зогледівсь, як Порохнюк вгруз поза лавку, а той натов-

кував — мовчи, цупко.

"Добра б вам де не було",— Дем'янові вдалося зсунути

своє тіло в бік хвіртки, й так, тримаючись за клямку, порозправляв на собі коміра, поли. Випростав паличку впоздовж бока одразу, а потім спрямував її вперед грудей. Тремтячою рукою вибрав ручку з-під бороди і вже твердо, не попускаю-чи й клямки, зіперся на паличку.

Обминаючи колією цей гармидер, подибав навскоси тако проти хаті в під горб, ніби одводячи лихо від свого двору. Це влізь межи них, то почнеться. Давай мирову, а до кого перш — до Дем'яна в хату.

Навпроти Ганниного й Петрового подвір'я йому стало добре видно не вкриту з боків тонким скрижанілим сніжком стежечку-межу вгору. Тамо, де гуртом вишеньки перед садком скраю, такий щавлик смачненький все росте — в траві; от його Дем'ян любив рвати. Тепер ця хата пусткою стоїть, а якесь падло ще й вогню вкинуло, і ввесь верх вигорів. Думав Петро Андрієць од батьків одділйтися та й купити. А тепер кому ця халабуда потрібна.

Так само стоячи спиною до старої хати Прокопчуків-сусідів та спираючись обидвома руками на паличку, вернувся поглядом і думками до низу городу. То, було, йдеш межею, й ніде нога тобі не зісклизне, а тепер бійся ступеня зробити — попідорювали з боків.

Темніли по горі купки гною на городах, і він щось трохи згадав за свою ділянку в березі, — що їх цеї весни жде?

"Ці то понаходять собі,— хотів було глянути, де тих хо-роба тримає,— а ти сподівайся на горачів колгоспних". Доки діждешся черги, то в людей уже посходить. Приїде, могорича наперед йому, ще й грошима візьме, а послі — не-ема.

Наважився вертатися, щоб не д у м а л и; тра бабі якусь поміч дати.

"А вони їден з другим не помиряться ніяк.— Твердіше намацував паличкою, де не так слизько; котрийсь один вовтузився під лавкою, а Дем'янові здавалося, що їх там купа ціла.— Глитаяки".

Якийсь плач такий долинав знадвору, немов дитячий, аж Ярина ойкнула в цьому білому ліжку й стямилася.

Бракувало, щоб дитина ще прибилась й нявкотіла їй під вікном; побачить бабу хвору, ото зрадіє. Хай жде, поки вона з села приїде; тако трохи, в тітки тобі добре буде.

— Це я дивлюся, Ярино,— обзивалася наче ж до неї тлуста жінка,— й чогось ви трудні такі.

Ярина пробувала вже несонними очима побачити щось на білій трохи стелі. Вона то вже й звикла до денного й нічного гулу з боку поля,— бач, комусь же випаде й у новій лікарні побувати; а то ці двоє позабиваних вікон у кущі. Вона вдень любить зіпертися на підвіконня й дивитися, як ті стіни із цегли наростають.

Та й лекше на душі, а то ні, коли ці хлопці не так поспішають, тако цеглинка до цеглинки. Але звестися й знов подивитися ніякого бажання то не виникало. Може, собака забігла і їсти допрошується й так завиває.

— Хіба я балакала, що ви кажете? — як-то сама в себе питалася серед ночі Ярина.

Вони не так голосно пробували розмовляти, бо їх тут, старіших, менш стало. Тлуста повернулася, руками за поренче хапаючись, до неї боком; поспиш тепер, гляди-но. Чогось без великої втіхи думала про сусідку. Так тобі закортіло аж сюди, на менше ліжечко, перебратися.

— Маню, що ти хотіла?— з такою радістю, що це є до кого вчепитися, сахнулася в той бік тлуста.— Ми вже давно спимо.

— А хіба я кажу, що ви не спите. Ви тільки хитрі всі поробилися. Як що, зразу Маню знаходите. А мені за вас від лікаря перепадає.— Маня вже й у дверях стала й світила розстебнутим до половини халатом. Видно, і їй сон перебили.— Пождіть, пождіть, ще вам доведеться.

— Ой-бо,— аж затулилася Ярина долонею, налапуючи в потемках рота і носа, але тільки шерхіт з губів, а не мова, чувся самій, бо хіба переляк не візьме: серед ночі ввалило таке.

Ярині й рука подалася до сусідчиного ліжка, шукаючи якогось захистку, а та вже виводила нову пісню:

— Ма-а-ню-у, Ма-а-нь, то ти? А ми тебе не впізнали. Йди спи собі.

— З вами поспиш, халєри на вас нема. Де ви на мою голову видерлися? Лежали б удома та й стогнали.

— Ой не гнівайся, Манючко,— ця тішилася розмовою,— осьдо твоїй матері щось погано стало, зсаджували на горщик Чогось ця баба важка стала, як грязь. Чуй-но, як дихає, немочка.

— Оно є дзвінок, то подзвоніть,— ще прислухалася з якоюсь радістю до свого гніву Маня,— і я свою роботу зроблю. А не треба мені, щоб лікар казав.

— А хіба то лікар приходив, Маню?— дивувалася на весь голос тлуста— То що ж це він не захотів до нас навідатися? ГЬ, ми такі страшні, донь?

— Всяка, кажіть, корова уночі чорна,— і Ярині з якогось дива приверзлося; от чуйте, що й ще люди є.

— Ото палата трапилася — кара господня,— почули вони Маньчин такий змучений голос аж з того кутка, де свекруха знов шарила за одягом; ну да, виспалася, то тра вже в похід.

Манька відбирала в свекрухи спідницю, хустку: ну а баба ж свого не попустить.

— Коли ти мене візьмеш додому?

— Ви ж вдома самі будете, тітко,— ця тлуста немов піддобрювалася до Мані,— а тут нагляд є.

Не треба їй; оно пенсія не вибрана і кури заперті.

— От якби їх хто покрав,— шаторила Маня в кутку, але ж то зла не мала до бабери вредної.

— Ти мені не розказуй,— баба вже з-під ковдри оборонялася,— як той раз вернулася. То я скільки не дорахувалася.

Чули вони бабину мову далі, але мовчали самі, бо тій тільки дай. Бриць — одна нога зверху, хоч так по її буде,

— Мені якось довелось побувати на базарі,— аж голову вгнула тлуста, щоб у той куток слова чутно не було.— Коли дивимося: а вона вже матір два рази по голові вдарила, і мати, щоб ви бачили, і-іра, впала, ноги витягла й не встає. Люди, що це робиться! Ґвалт, дочка матір б'є. Жінки впрошують її: "Не женися за ними, бо ще дасть". — "Спалю їм машину, й годі".— "Чи ти в тюрму захотіла?" А ті обидві поперли базаром, дочка й ще одна. "Я їм машину справила, але хай б'є, нічого їм не поможе,— спалю, о спалю". Не займай, бо тюрма буде,— куди твоїй мамі! Ті вузлики хапає та зв'язує, ті клумаки на плечі. Зробить їм.

— Якась спекулянтка, може.

Є біля чого сваритися; певно. Щоб я до тебе додому ходила за тими карбованцями — не діждеш. Двоє плать пошила, а вона ще й ославила на все місто: б а х м а т е. То як ти така вродилася.

— Я вам не скажу, Яринко. Але ж це мати твоя. Тако бити на людях. То була така дружба, разом цею машиною ну вскрізь.

"То я ще герой,— була б засміялася,— як треба куди, то зятеві й за бензин одверну, щоб не бути винною".

— Але й ця дурна. Має твоя дочка когось, то нащо на люди виносити? Вдома розберіться. Жінки розходяться, кажуть, гарний базар був. Бо й справді, ще не бачили: щоб дочка матір била.

Коли це на всю палату:

— А паш півииь, півнііь, півинь нашу курку пірив, пірив.— А то не знає вона їхнього спання! Хай думають, що хитріші.