Збираючи каміння - Медвідь В'ячеслав

Ти через мій труп тільки переступиш, біжком мені додому. Ото було б. Казали б, дивіться, син матір б'є. Еге, в неї захисток є осьо; вирячився, став дивишся. Поживете без нас, тоді знатимеш. Не казала ще тоді, дивися, сину, самий. А наважився, то тепер як хоч мені, а сім'ї тримайся, я тобі цього сказу не потерплю.

Вони з дитиною поставали під каштани далі, так перелякалися цеї машини. Один пальчиком помахав до сина: "Ти нам тут потрібен". То цс по-людськи не мона спитати? Де в ньому такого набралося беззахисного, що кожне може одіпхнути? Вони з невісткою тоді перетремтіли, ну самі мусили лупцювати, що хто вгріб під руку. їх шайка гарну моду взяла туго на лавках пересиджувати. "Сяыш, старик, помочь нада". То сказав би щось — нема або втікай, скільки ж тут бігти, гукни — люди повилазять на балкон. Ні, іра було стояти мовчки й дивитися, поки один вже для сміху не перекинув у кущі. Вони з невісткою ще й доганяти пробували, а ті оддалік тупу-тупу на місці, цс буцім втікають так Сміються з бабів дурних: "Мы с ним, мамаша, еще встретимся!"

Йде бере підпихати цю тарандайку; оце-то машини, сказитися треба, донизу з'їхати не подужають; щось трохи попустить у тому моторі, син пробіжить, руки тримаючи на багажнику, а тоді — тарарах — стали. Вилазить знов той, обоє пхати збираються. Трохи діло на лад пішло, ускакує в кабіну, а ти далі попихай, поки заведеться. Куди вас так занесе? Ще посадять з собою, та й шукай вітра в полі. Вона дитину заруч і вйо цим горбом за ними. "Бери-но, доню, й ти з того боку, може, втрьох якось". Гримить залізо, гепають, наче дурки якісь. Але щасливі й спітнілі верталися до під'їзду, де їх дожидалася бабця з третього поверху. Розказує про пожежу, бо хто це повірить, що від папіроси зайнялося; а тепер ці катаються й хоч би що,

— кари на них нема ніякої; квартира геть вигоріла, був чоловік

— і не стало. А вони ту дівку з собою возять, так подивитися закортіло, га; бачили, як вона зранку висковзувала на вулицю, а чамайдаиа йому покинула. Ну він собі на милицях, може, щось йому і кортить. Але кого ти до хати впускаєш? Пообкрадають, ще й вогню напустять. Перебігають вони з дитиною на той бік, бачать — чорно у вікні. Якось тепер так незвично— то йдеш, сидить, одну ногу зіклавши на милицю, попросить щось до ліфта однести. Якісь щоденники синові обіцяв, з війни ще, але ж тако не оддасть, щось правив за них. Вона з переляку що, може, і в їхніх вікнах чорно, оглядала цей куток попід гору; де ж її син? Але бабця махає оддалеки: "Він уперед пішов". Де ж, як вона осьо біля тих машинів його бачила, хай не розказують.

Лізьмо в цей ліфт; ґвалт, бо не знаю, коли ми так догре-бемося. Порозставляли ноги, руки вперед порозпростували; кидає ними. Хай як хочуть, а їхньої сили вже нема; збираються, й гайда. Вона подумала за свою квартиру покинуту. Це ж треба такого дурного розуму. Там плаття недошиті купою. Щось таке снилося; у двері гримають — ти думаєш оддавати чи ні? Хоч якийсь захисток ця дитина; вони вдвох увернуться в свою хату богуславську, та й хай спробують тоді. Придибає бабера з того під'їзду, вона їй одчинить, наллють трошки й грейпфруктою заїдять. А дитина крутитиме коліщатко на машинці, й вона їй слова не скаже.

Але чогось ця довга така дорога. Стій-но, куди вони вже заїхали? "Ти не знаєш, доню? Може, ми в Богуславі, тільки ніхто дверей не одчинить; ну певне, ти ще мені сміхи справлятимеш. Не казала тобі; покинь ці кнопочки, бо як одірветься в прірву — кісточок наших не познаходять. Не шукали б твого татуня дорогенького, то не влізли б у цей хомут. Еге, балакай, ти мені ще будеш на захист його ставити. Бери-но довби цю фанеру чи що нам робити".

От збереться по той бік кагала, почнуть вирішувати, хто вони туго такі. "Не умеют пользоваться, нечего садиться". Думала, тепер то вони їй викажуть, буде їм. Якось так зразу вона зрозуміла свою провину перед усією кагалою, що от така вона, не схожа ні на жодного з них, і прийшов час — кажи. Та й починай цю сповідь, що от хто твоя мати та як на ймення, та за другим уже чоловіком по-прізвищу згадай; а чи їм усім туго цікаво знати, що мати прожила все життя у селі й далі райцентру ніде не бувала. От тільки її доля кинула в світ, щойно побралися з чоловіком, й де тільки не довелося побувати. І вона правду щиру скаже, що побачила світу, й це її тішить. Але як спромоглася на схилі віку на кооперативну квартиру, бо заробляла до останнього дня шиттям, цю копійку з пучки збирала, то нічого вже так не радувало, як цей затишок, її хатина, де вона була сама собі хазяйкою й де можна було зібратися дітям, родичам... "Не так, не так, ми самі любимо гурт, ти нам правду кажи, не мовчи за сина. Чого він нас обминає, ніколи не привітається?" — "Люди, якби ж я знала, я б йому наказала; як це так — з людьми не вітатися?" — "Та й то ще не все. Чому це він мовчить, а тільки дивиться й слухає?" — "Скажу, щоб він говорив і не так дивився".— "Чому він з писанням своїм ховається, може, там обмови якісь на нас, а ми йому терпимо в своєму кооперативі?" — "Казатиму, щоб показував своє написане. Мені самій туди права нема заглянути навіть, але як вам так треба, то".

Диво, що вони за цю дитину допитуються дуже; Лесю; відомо їй, як вони, де забачать, лащаться, про мамочку все мова, але чогось про батька ніколи не чутно. То це ще й від кагали цеї рятуй дитину. Але ж, диви, обзивається, там кожного на ім'я гарно знає. То це такий її порятунок, дитина ця, вона тому світові не чужа. Як хоч жити, то слухайся цього гурту й забудь свої казочки та оповідки. Тепер усі розумні, всі знають за всіх, й нема чого.

Смикнулися з цим ліфтом вище; там інший голос у просвіток на чверть нігтя обзивається: "Не бійтесь, Яринко, зара цей майстер прибуде". Вона до дитини: "Давай-но гукати, тобі ті внизу не поможуть, так дуже за ними побиваєшся". От якраз дядько Яша й поміг; що ж він вчепився: "А хто там з тобою ще?" А ти кажеш "бабушка", а він допитується, котра; то йому та друга любіша, як так.

А ви з подружкою в тої баби все літо просиділи, а до мене й на день не хотіли приїхати, та ще й не призналася... Ну да, мама тобі наказувала,— так я й повірю.

— Давай щось робитимем,— чи ідуть вони, чи зависли у цьому космосі, не було знаття,— хоч гуму цю поодколупує-мо.— Але чутно стало не той уже голос, що приніс їм утіху, не та бабуся шаруділа з того боку ляди. Щось трохи од кагали ного ґвалту й од бабциного лепету. Ну от, чи знов бійся, чи радій. Коли ця очмана мала й пальцем на той бік зулізла, гукає: "Давай свого, татусику". Кричімо ж, бо ми врятовані; може, він як повигрібає їх з цього ящика.

Знов їх смикнуло як то вгору; вони вже обоє до невидної

ЩІЛИНКИ:

— Ти там чи що це робиться? — шукають одна одної руки.— Виймай нас, бо ми собі туго— й землянку викопаємо.— Чула, як йому було по той бік. Але покинь того манекена. Він думає, вона дурна й не знає. Знеси, не чудуй людей, кому ці бійки з манекеном потрібні, так, так, вашої обох допомоги вони та-а-к потребують. Вона тобі його виперла раз у підвал, то ти знов. Сон мене не бере, як здумаю; стоїть зіперта мара, ще й капелюха тако тримає. Або ти його де подінеш, або не жди нас назад.

— Кажи,— гукає й ця з-під руки,— ти бабусю слухатимеш чи ні? Я вже не хочу гратися з твоїм манекеном.— У плач, боже.— Знесім його назад у підвал, хай щурі по ньому бігають. Якщо ти мені тато, а бабусі син, чув! — Отут-то вони попуску не дадуть, о ні! Кричімо, хай матір приводить, та хоч з людьми оцими-го знається, якийсь буде толк, не те що. Диво їх обох далі брало, чому він не обзивається. Скажи ж хоч туто, як у тій церкві змовчав.

Кудись їх трохи вище односило, а знизу вже не порожнеча, а зовсім ніщо позначалося. Та в тому просторі, геть новому для них, не так вже й хотілося обзиватися; вони як то на свято якесь повбиралися, одна одній зборки на спідницях розрівнюють, а повику-у-утувані такі, в щось барвисте, яке їм не дуже-то й до душі було. Однак прогрібаються з того боку з такою якоюсь мовою ну чудною до них, наче щось хочуть спитатися, але самі ж біжком собі й переб'ють,— улазить до них манекенова рука ця, а їм якось і байдуже вже.

Посадила сонну дитину на горщик та залазила рукою під сорочечку й трохи студила спинку.

— Бо-ж, зовсім дитина спарилася,— не знати, де в цій хаті ліжко переставити.

— Баб, я хочу до тебе.

— Біжком, ти мені там товктися будеш і спати цілу ніч не даватимеш. Буде, що оно ті не повкублюються ніяк— Але ти її обдуриш, не знала б вона, що й так рано вклали, й насилу вгехкала, поки з тих ще ні котре не всунулося в хату— Ляжеш трошки, але щоб спала мені.

— То розкажи про снігову качечку, щоб я заснула,— а само вже тягне голову на двері, щось їй дуже видно здалося в кухні.

— Нікого там нема,— вдушила тако злегенька цю вертляву голівку в подушку, привезену з дому,— тихо будь мені.

— Це там лікарі прийшли й хочуть мені дати укола?

— Спи, я скажу, щоб вони слухняних діток не займали,

— Ну, розказуй про снігову качечку.

— Знаття б, як вона починається,— хитрувала жінка,— твій татуньо як вигадає щось.

— Йшла старенька бабця...

"От би сама не знала видумати,— згадуючи не так казочку,— а надивилася на цих бабусь, і тепер як легко синовими словами думати".

Вони вчора вивели, що вона забути не може їм, десь цими закапелками та по руїнах,— кому воно тут заважає, таке собі сільце посеред міста, що ввечері собака загавкає, а вранці півень збудить?

Але щоб так злякатися цеї тічки...

Віками тут заростало, що бійся підступитися, якийсь фундамент, щурів кишить, не пронесеш молока спокійно.

Вагончиків так попід церкву з цього боку наставили, ну й ці собацюри. Вона кричить до сина, щоб вертався, а йому то що — регоче; далі йдім, така гулянка.

Вона хапнулася за невістчину руку і вже рада була з цього свого переляку, ну не думала, що до такого дійде, і синова жінка так ніжно й спокійно до неї пригорнулася. Ярина готова була вже згадати вчорашню розмову на кухні; диво, бач, вона звикла не так борщ варити. То хай буде, як ти хочеш, пішла з кухні; вона що, хазяйка тут чи наймичка їм?

Є куди вийти в хаті, та ще одна втіха — ця дитина, бач, знайшла собі виправдання. Знов світить їм удвох зимувати на богуславській холодній квартирі.