Збираючи каміння - Медвідь В'ячеслав

А слів яких поі іаслуховувала-ся за ці ночі! Як він її тік-ки не називав. Грицько ще міг десь п'яним приплентатися, ну такого, як це, ні, не було,— ляже собі мовчки до стіни, й скоріше вона з дітьми драла дасть; але щоб це тако. Шкода було теї дитини, чогось недочувало, а само так голосно балакає, аж на крик сходить. Зійдуться ці діти в хаті, то світ перевертається. Страшно стає за свою дитиночку, що воно таке неспокійне робиться та нечемне, ґвалт кричить; а то визвірилося раз: "Чого ти, бабко, до нас лізеш, не бач, що ми граємося?" Хіба не од тої сусідської перейняло, бо вона такого свою дитину не знала навчати; що ні, то ні. Одна радість, це вже як удвох залишаються, отоді вона якийсь вплив мала, хоч хто його там знає.

Той знов у тому кінці ґвалт робив: "Повбива-а-аю всіх!" І ніхто ж, ти скажи, не вийде, не скаже слова, чи це сон такий добрий у всіх, що не чують. І так вже була шкодувала ту його жіночку й цс дитя глухуватеньке; але ж ні, стій-но, чогось не набиралося жалю на всіх їх, і треба мати душу залізну, щоб сидіти у цих чотирьох кам'яних стінах з дитиною і за цілу ніч не шити, не обізватися. От не хотіла б вона, хай би просили

й до матінки, йти мирти таких-о, ну не було жалю ані до

жодного, бо цс вже не світ і не люди, а якась бригада переїжджа. Що цих людей з усенького світу, і всім сюди треба, повмощувалися на цих шибеницях і товчуться. Мало так, то ще й чорних у прийми побрали. Там така теща улізла в машину, що дві треба, а цього чорненького впоперед себе намовляє: "Не бійся, зятьок". Вивели й цю паву як-то до розпису, та й довго обох не бачили; може, з собою забрав. Еге, не одна потім просилася назад, додомки, бо хто ж це хоче бути рабинею. А це ні, якийсь культурніший, бач, трапився; бо ця гора прийде з бані, каже, що стриже там, та й виведе онука надвір. Що вони, старіші, чудуються на таку дитину, а малишня вже до себе в гурт бере, по цих поверхах у гості бігають.

їй у житті скільки довелося зазнати; чи в тому селі, візьми,— рай хіба був? Проте поганого про людей вона ніколи не думала, просто не було часу, як в інших оно, що б це посідати й півдня торочити; от тільки з останніми до сина наїздами трохи пороздивлялася, та й то — не було б цеї бабці з третього поверху, вона б тут не всиділа, о ні. Та вибігає зранку й ввечері своє на трьох роботах, поприбирає, та й чо вона має журитися, де ти такі гроші заробиш. Спробувала раз синові заїкнутися, бо їй не звикати, то ним аж кинуло: "Що, щоб моя мати з ганчіркою ходила?" То й дурний, поки вона тут, була б якась користь, а то сиди, не вилазь,— вона так довго не могла.

Далі вже Ярина тільки пальцем намічає собі дорогу, через раз об стіну дзьобає, щоб не зачепити картинку чи дзеркальце,— так синові хотілося, щоб гарно було в цьому вузенькому коридорчику. їй лаз був не такий тісний у війну, коли тра було поросяті віднести, бо що бачили, ховали од німців. Де на одвірок натрапиш, то вже бійся, як ці два кроки ступнути проти їхніх дверей. Там же й двері, шкло таке невидне, хіба як телевізор ввімкнутий, то голубе стоїть. Це її дитина довмі-лася лякати; візьме личком з того боку скла натисне,— ну втопленик тобі дивиться з дна.

Аж не дихаючи, Ярина й вухо посунула за рукою, щоб уже півлицем бути проти цеї невидної шибки, але там не чутно було й духу,

"Чи це так заснула,— думала стара жінка.— От ще такого за нею не знала".

Та, певне, вона своє одказала, та й легше, а ти ніч не спи. Не думала, щоб у місті тако вміли приказувати; сіло, як сирота, під батареєю й виспі-і-івує.

Кому ти говориш, матері:

"Мне такой муж не нужен".

"Тю, дурна,— сама собі засміялася стара жінка,— це тра так на рівному впасти, диви-н".

Вона боялася яку-небудь руку попустити, одною в стіну, а другою об підлогу вперлася, аж добре так наче, от буцім висиш, чи тебе так несе кудись понад землею.

— А гори ти де,— вийшла трохи із тої млості і згадувала, що це ж її двері не тут,— то хоч би рачки долізти.

Розуму треба тут хіба, хитнулася тако головою вперед

і на руки впала, та й тобі підпора, постояла трохи коліньми

й ліктями на твердому і вже надумала вставати, але чогось не

виходило. Ще цього їй бракувало, вона найбільше боялася

якогось паралічу; так з переляку аж голос попробувала, і чує,

що язик слухається, але звуку чогось не виходило, от тільки правим боком хрипи пішли.

Вона згадала, що fie затулила дитині вікна, цю ніч місяць з їхнього боку світив. А воно таке дурне, що проситься на вікно: "Постав і постав, я хочу на місяць дивитися". Ще її мати малу вчила затулятися і не висовуватися, як гримить. Тра-но вставати, що це з нею таке.

Знов чимсь таким гарячим наллялися руки й ноги, а потім вона вже стала чути ногами й руками.

— А то що ти робитимеш з цими хляками? — сварила себе вже, змушуючи думати й за свою хату; вона її десь покинула одну, сиріточку, й не знає, може, вже там позатоплювало все, чи згоріло, а вона тут не виплентається ніяк.

Але тра досидіти, чогось вона за сина неспокою зазнавала, що з ним ці дні таке робиться. Там уже баби двері пооббивали чи хто замка зняв, що її так довго нема, скільки поназношували шиття, а їй і не в думці. Щось їй таке син казав, що давайте машинку перевеземо до нас та й будете тут шити, але вона вже знає, яке це шиття в чужій хаті. Не було хіба в дочки,— люди сунуть; що ти їм скажеш, не йдіть? Аж таким одмолоділим тілом пробралася до ліжка, нічого так не заболіло, тернула підошвами, вже не боячись, що там почують; вони ж ніби в своїй кімнатці. Лягла й немов чула, як холод якийсь уступав їй в очі, та так добре видко стало на стелі й по стінах. Од місяця вона затулилася, але він і через тканину просився, й не те щоб йому там холодно було чи зі злості світив, що не впускають, а так наче пустував, здитинів геть, ну.

Аж он чого цей сон їй приснився; трохи й радіючи, думала, що тепер її інший сон не бере так скоро; ну от не поїдуть додому, то буде якесь нове горе в хаті, вона вже знає.

— Вони мене лякають цим ходінням,— стрепенулася жінка, пробуючи розгледіти, що таке в дверях стало.

Ти бач, які мудрі поробилися, самі ладу то не дадуть, а це одне перед одним стараються, ну не сміх людям. Не потребує вона їхнього каяття, хай як хочуть. Мало їй так, то ще бігатимуть і кожне на іншого наговорюватиме. Та сядьте удвох, хіба це так важко слово сказати, миріться вже чи чорт вас знає що. Вона могла змовчати, коли Грицько потайки на заробітки втікав, але то таке, там життя понакручувало, що винуватого не було. А вам що бракує?

Жінка поклала голову в той бік, не хоче вона бачити, хто тамо підкрадається, хай думають, буцім спить і нічого не чує. Але ж то синова рука підминала ковдру їй збоку, вона помилитися не могла. Хотіла ніби вжахнутися, що то за мара така, але й вибачила собі цю хитрість,— спить вона. То він ще й не вірить, сідає скраєчку, цю мову заводить, кому воно треба, татуньо другий.

— А що ж, ні, наближаєшся ти до роботи, а вже там стоять, ждуть ключника, та не доведи комусь спізнитися, буде йому на цілий день муки, й ти радий прийти хтозна-як рано, аби трохи першим од цієї жінки. Й було раз, йде з туману, якісь у неї ранні автобуси з передмістя, і радість така за скельцями, що їй догодили, але ж потім подумаєш, яка то радість, що вдвох такого досвітку й більш нікого, бо що б не робив, а думки які, хто оно іце ворушиться з того краю за шафою, перевдягається, про щось думає, і не матимеш спокою, аж поки інші люди не посходяться, й десь тако вдень зустрінеш її у вузькому, закладеному уздовж стін пачками коридорі, й вона так гляне, наче й ти ж повинен ну зрозуміти, щось відбулося, така таємничка, й нема чого.

Хто ж, як не ти, увіходив зі мною разом у цей бетонний склеп і чув, що я десь є за третіми стінами? Хіба ця гра не продовжилася й у день похорон, коли ми знов опинилися вдвох біля металевої брами-дверей, а голос жінчин був таким солодким і трохи сумним, от як душу чутно, бо якесь тепло то ж мало бути, тьопаємо знов у тумані вгору до когось за ті ключі взнавати, бо ще з вінками, вазонами, квітами клопіт,— чи не пов'яло за ніч? Далі десь, у сутінках кущів та дерев, що все під гору, у дворах голос її глухішав, промовляв на якесь геть уже таємне диви-н, що було, то то так собі, а от що буде. А чи вона тобі вибачить за це лукавеньке, сказати б, перелячок такий, бо більше що ж, оце-го віддав та й буде, йдемо ж по ключі, це вже навіть не те, що в приміщенні, куди тобі значніше, тут мета й можна заховатися за трагічністю нього дня, всіма рухами й мовою показати, що то дрібне їхні помисли й рухи, коли десь закам'яніле чекає тіло.

А то вона не розуміла! Та про мене, хай там як хочуть, я осьдо-го раз побачив, кудись там удвох прямуємо, як-от за цим ключем, а дай взавтра, то чи буде її сила й далі думати щось про тебе так, як от сьодні? Не підтримаєш цеї, хоч і без вигоди для неї, гри, й почуєш уже щось неприємне для себе, уявиш губи лопушком і носика цієї жінки, і той дундукуватий голосок прорече якусь справедливу мудрість, а скло окулярів аж запітніє од цього притлумленого неспокійного погляду: товариш, мовляв, думає, що можна отак і так, а насправді за це треба карати.

О ця покара! Скільки їх там сидить з загадковою посмішкою від думки про можливу ще й, бач, справедливу покару, й не треба воєн, котилися б голови, торжествували б над світом губи лопушком і очі, які ніколи тобі не подарують відвертого погляду. Й ось картина просторішає, спочатку звертають увагу на твої вузькі штаненята, ну ці в'єтнамські, хтось інший, та ж пані Стефа, вказує тобі на невідповідність між формою цих штанів і пальто, й ще щось, але вже відчиняється металева брама в стіні й треба кудись туди упірнути, щоб цілий день не виходити, й трохи далі, з півдня, тебе десь закличуть і змусять довго простоювати, зіпершись об стіну, чекаючи якогось там папірця, й кожен рух важкого, але вправного тіла пані Стефи виказував той дух, якого так боїшся, коли тобі ще неповні тридцять, дух кімнати, в якій живе самотня товста жінка. Тобі ще дають можливість поворухнутися, мовби дозволяючи вже йти, але ці рухи потрібні тільки для того, щоб ще більше проступили риси тіла, стали відчутнішими для очей усі складочки на одязі, потовщення, рівчачки, тіні, бо ж трохи світить у ці грати.

Далі йдеш знов між горами запакованих книг, а тобі вже гукають "стриб", і не бувало, щоб відмовив комусь із цих збирачів паперу, падаєш з-під стелі безтямно, не забуваючи ритуального вигуку: "В'яжіть, жіночки, краще вам ніхто не втрамбує!" Вони б так не відпускали по цілому дню, аби їм тс право на покару, й скачи по цих купах, хоч сказися, але ж не втечеш, колись то спитаються за покладене на тебе, а Стефине ж перше вилізе, доки їй вікувати з сусідами й т.