Збираючи каміння - Медвідь В'ячеслав
Тепер чомусь все так, голова колгоспу не з цього села сам, вчителі оно так само, молодші вже ці.
Синові хіба не казала: "Що ти цю старовину вивертаєш, кому воно треба?" Мовчить півдня, а потім кидає його в балачку, що не все їй і зрозуміле. Купує там хтось "Кайдашевої сім'ї" нове видання, а дружина в сміх: "Вася, кому нужны эти старые галоши?" Та й що ж, втікай з цеї хати, як йому щось розум засліпило? Вже й не на те. Вона боялася за нього й тоді, ще студентом був; він то приховувати не вміє, бачила вона добре все, добігалися, доспівалися десь, що хотіли виганяти з інституту. Скільки йому казала: ніде не ходи. А послухає тобі. Йому це малярство тепер потрібне. Диво велике! Дід Прокопчук довгий час старостою церковним перебував, от узялася десь тріщина у стіні, що робити? Кличуть якогось архітектора, той довго обстежував, і жодних тобі ремонтів. Наказав наклеїти тонкого паперу на тріщини, й хай постоїть. За тиждень папір не тріснув — гаразд, стоятиме, поки й віку. То що там цікавого? Бач, церква не луснула.
Не дає їй сказати, але вона своє знає: "Тобі воно не потрібне; оно скільки всього є, бери та й малюй". Про батька лучче б узяв, а то в це село хоч не навертайся; казатимуть, чий це розумний, про своє мовчить. Вона хіба що; їй самій у пам'яті ті неділі узимку, коли люди з сусідніх сіл приїжджали побазарувати, хто до крамниць, хто до церкви. А в їхній хаті люди не перебували — то за шиттям, кому до автобуса пересидіти. Чогось їй добре запам'яталася ця купа колядників. Серед дня вталагунилися, вона не знала, де посадити, що на стіл поставити, тоді така пора для неї настала, хоч і в неділю, не боячись гріха, сідай за машинку, а загледить у вікно котру бабу — хап цс шиття й під подушку чи в шафу: Грицько тихенько щез на ті сумні заробітки, а їй викручуйся як хоч. Такі повбирані ж, диви. Чим же вона їх вгощатиме, ґвалт! Марія, Мила Порохнюкова, Неля Бартунишка, ну всі містечкові; а далі подружки, що вона їх не знала; одну тільки, розко-панську, трохи, бо з матір'ю до примірки заходили. І стало їй так видно добре свого сина попереду і наче всередині цього іурту. А ті регочуть, що от ми вашого Славку ведемо; бо ж це десь вже зловили на шкоді, й май клопіт тепер. Але цей сміх не вгавав, мовби мирячи її, насторожену й готову до крику,— що цс ти де накоїв? — і його, розпашілого, з опущеною головою у цьому квітнику з тернових хусток, кожушків. І що її вразило: вона подумала про сина якось не так, як бувало завжди, що це дитина її, бійся за нього. Посеред кухні з розпашілою грубкою, не було сили виділити, одтулити і забрати, заборонити, заховати й нікуди нікому й ні до кого
оте своє, на що вона й право втрачала; і душа не витримувала; таке щось непутнє згукне, ну неправду скаже, мовляв, де
це ти так довго ходив; буцімто Грицько всунув у хату й боїться слова її, бо вона все знає, і він ніколи не одбере в неї права на цю мовчанку, права просто дивитися, що завдавало йому найбільшої муки.
Аж поки гурт не розійшовся, не порозсідався по хаті, той страх не хотів розлучатися з її душею. Та й це така з давніх пір таємниця, яку забере й на той світ; тож таких слів не знайдеться, щоб йому, такому дорослому, пояснити, виплакати; сину, я так злякалася. А що ж ти хотіла, колись і це право ввірветься, звикай до нових втрат і страждань. їй серце тоді підказало початок, коли він вже ж не з свого малого розуму поділить себе надвоє й страждатиме, що в ньому для неї, а що для світу того. З яких часток складається теперішня твоя душа, що навіть видиме все в тобі нема відома між ким і чим поділене? От тепер вона могла повірити невісточці; хай краще мати його, хворого, знищеного, біля себе та й бути в спокої, ніж думати, де він і що з ним, й не знаходити відповіді на його мовчання. Хіба б уже зовсім не мала глузду, щоб вірити й далі у ті свої давні химери про велику сім'ю, яка збиратиметься за одним, хай вбогим, столом; бо що ж, нема вини її хіба? Розказуй комусь дурнішому. Сама ще дитиною зірвалася в світ, і де її з чоловіком тільки не носило. А тепер збери їх, щось вимагай од них, а в кожного ж своя хата, і нема однієї на всіх хати. Дорікай тепер йому, бийся лобом об ці бетонні стіни, як сама не складеш ціни всьому минулому. Одна рада, що вберегти сина од мук, самій подарувати якийсь, з теперішнього, світліший погляд на те минуле, захистити добром чи жартом його од того трагічного марева, що заповнює його душу і виростає в новий, страшніший для неї од того, який був, світ з мовчазними тінями і захованою в похмурих глибинах того світу мовою.
Але ж вірив, так прихилився до неї. Ще візьме й розгнівається: чому ти нічого не мовиш? Вона собі бере кепкує; а що ж тобі вже розказувати, як ти тако й даєш. Подомальовував би трохи, щось придумав, а так нікому воно не потрібне; й за тих бабів, і церкву.
Було трохи невіри, чи воно йому треба, бо той чужий світ забирав сили, промовляв: "Сиди, бабо, й твоє все розказане не таке". Хапалася тоді до дитини: я хоч тебе врятую.
Зять богуславський не сміється оно досі хіба? Еге, хотіли золоту дитину з онука зробити, та й золота. Дурна вона не розуміти, що й тут не вигорить: скільки не сиди ось-до, не сторожуй, а та захована у цій маленькій душі натура ні-ні й обізветься то виряченими очима, то недитячою істерикою, чого в їхньому роду вона не пам'ятала тако за дітьми. Просто в ній вистачало сили і досвіду вгамувати, зацитькати, впокорити й заспокоїти. Ну, й щось же залишиться, не спливе як слина за водою, а там хай як знають. Вона все життя, що мала, тим обділяла, і більше її турбувало, щоб потім вистачало усім та не пересварилися між собою. То чого ґвалт робити? Не все ж на свій бідний розум перекладати; хай на їхню долю щось трохи залишиться; ні від кого захованого нічого вона не тримає, але як такий світ настав, що людина сама собі не належить, то що ж.
Прийдуть якісь дядьки, скажуть: "Вибирайся, ти тут давно не живеш". Хапне цю дитину — й хай шукають тоді. Якусь там частку синову збереже, доки сил, криком, ласкою: "Пожди мене біля брами, нема чого туди лізти". Боком пробралася у вільніший куток, де не так бабів було; слухай тепер той горішній спів; чого ж було влазити як злодієві поліському? Й правда була теї бабці з третього поверху, які то співаки так старалися на хорах. Ті самі співи їй довелося з невісткою одбувати в оперному. Еге, думала, тут ніхто не зачепить, буде їй видно по всій церкві, а хороби; вона аж сахнулася, коли ця бабера крутнулася перед нею, як чужу почула. "Нема чого тут вистоювати без віри в душі",— їй аж почулися мовби слова, в яких роздратування і осуд і які, не сказані вголос, у цьому склепі звучали ще страшніше для неї.
Якось вони розминулися, хай йому всячина, і вона мов дівчинка з того свого дитинства, тільки більше налякана й беззахисніша у своїй вірі знайти сина перед лицем цієї одностайної мовчазної віри у безлічі постатей, майже перебігла якраз вільним освітленим з вулиці місцем, куцою мали виносити покійника, й на мить опинившись в цьому маленькому, освітленому просторі, відчула спокій і радість, бо тут могла перебувати мить або й вічність, і шепіт, що наростав,— уже несуть, поступіться, люди,— не доторкувався до неї ніяким чином, і ці постаті, заворушившись, одночасно потягнувшись своєю вірою й до процесу виносу й до господаря цієї оселі, що урочисто виник з врат, готовий освятити своєю волею древній звичай,— все це на ту ж безконечну мить освятило і її право на свою віру, одмінну од їхньої, своєю мовчазною похмурістю вділяючи їй необхідний час для вибору стану і дії. І возвеличене й перелякане єство Яринине, спіткнувшись востаннє на різьблених кахлях, вже покидаючи остаточно той простір недоторканості, було винагороджене за муки такою простою й неймовірною можливістю побачити свого сина, прихиленого головою до холодної стіни склепу. І вона звернулася до нього завченою, ба навіть засвоєною
відтоді, коли вперше злякалася за нього, фразою:
— Сину, йдім додоми.— Й не мала права дати волю рукам, які поривалися хоч доторком врятувати й себе і його від страшної самотності або цим ще більше поглибити її серед усталених віками жестів і нечутної мови в цьому холодному склепі з одвічним духом ладану, безсмертя й потойбіччя; і порятунок вона побачила у найпростішому, на що спроможна була душа,— озватися вже не мовчазною, а тихою людською мовою: — Що ти тут робиш?
Хотів тако постояти, ніде нема спокою. Еге, постій, оно вона вже з міліцією шукає, то ти їм поясниш, де це був, ще
й на роботі перепаде. Знайшов собі місце. Ти щось з тими дошками вирішуй, хай відчепляться, бо розплачуватися щодня карбованцем — де це ти бачив? Або однеси їм, і так у цій хаті нема де пройти.
Думала, спить, та й сниться. Вла-а-азить таке: "Ми тут бригадою старі будинки валимо, ще раз залапаємо — ізуроду-єм". їй тепер і страшно глянути на ті порожні вікна з двох поверхів: якісь там люди жили, сім'я залізничників. Але вже й назви не стає од цеї вулички, оголилось по той бік церкви; де яке дерево, де що — усе валять. Йому треба було влізти, насмикати дровиняк і тягнути через вікно, та ці за дошку вб'ють, ще й десь там привалять, й скажи кому-небудь що.
Пожалій хоч її або кидай усе та десь перебудь; вона ж така, що розірветься, аби було всім добре, то вже якось догоджай чи покинь це дурне малювання, та поїдьте кудись разом.
Нема гірш їй, як ця мовчанка. Ото збоку дивляться — сімейка йде. "Що ти хоч там робив, скажи? Розказуй, так я тобі й повірю, треба ж когось мати у житті для бесіди, як тобі тяжко. Бач, ти й мені мовчиш". Чи вже її така вдача передалася; от як важко бувало, вона нікому слова не скаже, тільки дивувалися всі, як ця Ярина викручується, і діти такі гарні ростуть.
То ти ще й сікаєшся битися? Забув, як батько п'яний серед ночі з макогоном до Арсеня вирвався? Качаються по землі, а ти стоїш, не знаєш, як розборонити; якби не Петро Проко-пчук, було б твому татуневі. А ти такий силач, горе мені. Мало в селі було? Як просив Т^езінського, щоб розборонив, а ті повчіплювалися за руки: "Ми знаємо, ти не вдариш". Тобі треба було Володьку Лукашенка обороняти; той собі тепер прапорщиком в Угорщині, а ти бійся в село появитися, бо десь перестрінуть і згадають.
