Збираючи каміння - Медвідь В'ячеслав

Що принесуть їй, вона всіх обділяє, горіхи, цукерки, а це повтихали, бач.— Хто ж їх там нагодує,— знов за курей.— Як тепер такі хазяї, що помолотили й до бубки визбирали на току. А цьому півневі байдуже. Був червоний, то-то молодець хлопчик Видовбе біля себе, ще й до другої хати поведе нагодує. А рябий — попідхатник. Білий теж поганий. Баба знов у співи вдарилася:

— Саварка й Синиця — не німецька границя, ми їх обійдем та на Умань підем. Ух-ха.

"Горе мені,— дивилася Ярина на те кубло в кутку,— чи це з усіма нами так буде?"

Виходить раз у цей дворик, а бабця стоїть у хвіртці, каже мов до вулиці: "Стала на хвіртці й дивлюся в той край, у той край". Питається в бабці: "Що ж ви дивитеся?" А та: "Думаю, в який край втікали".

Коли чує в палаті — вже тішаться бабцею.

Ця богуславська навчає так

"Не думайте таке ніколи, ви проробили всю жизнь у колхозі, і хоч сознаніє у вас трохи отсутствует, не робіть цього. Через голову начальства не можна".

Бабця, як горобчик, з того куточка ди-и-ивиться.

"То я пошуткувала, люди".

Е-ге, так тобі й повірять: "Не можна".

Чогось їй ця бабця згорьована Антосю сліпеньку нагадувала, коденську. Там коли гулянка якась у хаті, кличуть: "Антосю, сідайте з нами". Та де, їй і тутечки добре. Син їй нігті пообрізує, вкладуть у руки якогось гостинця, сидить на Пара-щиному ліжечку в тій кімнатці, рада, що біля людей.

Не стало Антосі, й так багатьох людей, котрі виїхали, як-от Киселиха; Антося Андрійцева так само померла.

Вона грибом у сестриній хаті просиділа, раз тільки якось утрьох, вона, Ганя, й син вибрались на містечко, обійшли там кружка, від церкви проз аптеку вийшли на другу вуличку, де її сусіди жили, а на те місце, де хата їхня була, й дивитися не хотілося,— садочок запущений снігом укрився, де-не-де тільки бачила знак у снігу, що кущі позаростали. А так і город білий і рівний, от ще погрібничок темніє дверима з замочком. Аптекарша наче тримає цього города її колишнього, ну й за льохом, мабуть, наглядає. Не вірилося їй, що жила вона колись у тому садочку, якого тепер позамітувало глибоким снігом. Згадала, як там котрась жінка в автобусі по дорозі сюди казала: "Хіба це містечко,— руїна одна*. Одказує Гані тепер; бо не дурна хіба? Жила б собі, та й уже веселіше було на кутку. А так і вона виїхала, і хати її не стало, й кому ти що тепер казатимеш? "Отако мучилася б, та й. А що ж, ні?" — Як одрубала Ганя. Син то смикав обох: "Давайте зайдемо до когось, усі ж так допитуються, хто побачить". А вона б це й злякалася, якби хто виглянув де з подвір'я. Й добре, що такий мороз і мете,— ніхто носа не вистромить. Антося Андрійцева оно не раз допитувалася: "Жила Яринка на містечку, то ще якось нічого було, а виїхала — всі як собаки одне до одного". Це правда, ні з ким вона не сварилася, а ляпне хто щось, то вона змовчить.

От тільки душа не на місці була через ці синові походеньки. Вона хіба не взнала, що він у Ліди був. Ото б вона Ліді сказала, брехусі, якби побачила. Що чого це ти язиком мелеш, як тебе не просять. Яке тобі діло до синової сім'ї, і де це ти чула, що йому жінка не варить, не пере. Аж з такою веселістю синові виповідала: "Ну й що ж це воно буде. А як вона взнає. Га?" Але ще ж відбріхуватися почав.

Нема ради од цеї тлустої. Кортить їй про голого діда розказувати; комусь там терапевт сказав роздягатися, а той з себе познімав усе. Це ще за таке думати.

Проясніло наче трохи Ярині в цих стінах, і стало видніше її сусідку — гору таку білу. Ну й з цею ногою то не сміх тобі: викладе поверх ковдри, наче в цю гарячіше їй, як у ту.

— Якогось дядька не знайшли собі там, Іра?

"Тобі б, мабуть, Порохнюка такого треба було",— не знала, що й думати зразу.

— Чом ні,— з якимось веселим злом пошукала в пам'яті, що сказати.— Осьо привезла та й посадила, щоб глядів хату. А, думаєте, не слухається?

— То ви ще такі, як молода, вас чоловіки будуть слухатися. Копають якогось року города в Піні, коли й він суне

вуличкою. Петро кличе: "Павлович, идемте, будемо вечеряти". Став скраю межі. "Та вже пізно,— каже,— тра йти спати. Баште, з якою палицею ходжу — чогось на ноги падаю. Дивіться-но, я не поголений, як я в хату зайду. Яка це вечеря в дванадцять годин, тра спать уже". Ганя за вечерею розказує. Він то давно не заходить, одколи посварилися. А це десь взнає, що Ярина приїхала. Петро навмисне покликав, він чогось не любить, як це з кимсь сваритися. Коли вранці приходить снідати. Не взнати нашого Павловича. Щось почав розпитувати, де живеш. Каже, де. А що ж у тому Богуславі. Рось, каже, річка гарна. Ти бачиш... Рось. Камінці такі по всій річці, що й людям є як полягати проти сонця. Камінці? Питає ж і його, що це з ним таке. Понімаїш, Іра, білив кухню та впав. Ого, питає, це з такою палюгою. Та, понімаїш...

Почула Ярина, що тлуста похропує і посвистує; а вона, дурна, розказує, кому воно треба.

Проте й добре, хоч буде часу до ранку своє щось подумати. Ото вона тоді сина свого впізнавати перестала. Вдягнув цього чужого кожуха і вйо по хатах. До півночі місця собі не знаходила; коли це ввалюється, й ця Тамара з ним. Тамара-то в них тут буває. А це бачить матір таку перелякану, хлібину тиць йому в руки, а сама хода. Ця маленька собачка вперед вискочила. "Що це ти собі думаєш",— пробувала на шепіт брати. Ондо уже ж сплять усі. Клава то буцім нічого, їй і так сну за двома дітьми малими нема. Ще в грубку заглянула, чи є жар. А, думаєш, ця Ганя влежала? "Чого ж ви не постукали з нашого боку, ми й вийшли, бо-ж, це Тамара подумає, що не хотіла встати. То ми б ще посиділи. Нащо це сваритися".— "Бо хай не носить його, де не треба".

Ганя аж сердита була на неї. Це на різдво не має він права десь походити, г-ой? Ну да, з таким ходінням. Десь улізе, а потім думай за нього. Та й цей сон прийде тобі хіба? Петро закомандував юшку. Це він де не піде: "Цьоцю, дайте". Як Андрей,— поки чогось гарячого не посьорбає, то йому не їжа. Добре вона запам'ятала, що це щось було по телевізору, але вона дивилася так, аби. Ганя йде бере юшку ставити; то іншого разу сказала б, беріть самі варіть, а це й їй охота, видко, посидіти. Ярина то вже нічого тако не хотіла, й сну не стало, й через силу слухала, як він Гані з Петром щось розказує. А Ганя ще й заохочує, ну на зло їй. То де це він Тамару зустрів, що вони разом прийшли? Отако з містечка у вулицю заходив,— стоять Тамара, це як-то з вечоринки з Закусилівки йдуть (Петро з Ганею я к підуть,— гості ж), і Славка Стройванс. Микола розсердився на Тамару, що з кимсь танцювала (а-бо; Гаїія вже наперед знала, як це), й пішов, а вона ще побула, їй треба було забрати свої ложки. Братові каже: "Пождеш мене, бо я буду боятися сама йти. Ще побуду, як він такий". Брат каже: "То йдім до нас ночувати".— "Нє, Сашко, я дітей на ніч самих не покину, ти шо-о. Мені треба бути вдома". Ну то він її заведе. Й це Строй-вансу якраз винесла дві хлібині: його відро муки було. Вона до баби занесла, та й так спекли на двох. Добрий, житній, але чогось як камінець зробився.

"То що, не мона було зразу додоми йти?"— від грубки спитала сина. "Та й шо-шо? — було цікаво Гані, бо вона ще тривожилася за Тамару— Цить-но, Іра".— "О, бач,— почувши, що було далі, озвалась Ярина,— його вдома ждуть, а він хліба з печі захтів".

"Ще й, може, цілувалися по дорозі",— трохи одтавало Ярині на душі. "Ми боялися, щоб не попадати*,— казав син. "Це б Микола знав, то дав би*.

Петро наче до телевізора приглядався, але помирив їх усіх: "Тож собака всю дорогу біг, ви кажете".

На другий день її син вже тако нікуди не пхався, от тільки пішов Вільчинських покликати,— таке мело, що вона не наважувалася з ним за компанію: ото два гуляки було б. А ввечері поприходили і так виспівували — о, Саша, як їй настрій, уміє.

Та й трохи на душі спокійніше стало, вона наче пробачила синові. Серед ночі Клавин Толька приїхав бігом забирати,

вона то вже потім допетрала, яка там війна. Але й Толька з ними сів "на дорогу".

— Це ви за свого сина так боїтеся, Яриночко,— обізвалася біла гора; оце-то спить, вір їй— А ви мене послухайте. Коли я була бригадиром у робочих. Так само робили, як це й тепер роблять, і одна женщина над студентами бригадиром приїхала, а я у робочих бригадиром була. Питає мене: "У вас є дочка?" — "Є". — "Скільки їй?" — "Чсчез рік школу скінчає".— "Як закінчить, приїжджайте ось на цю адресу, ми її влаштуємо". Ну, збираємося ми, а чоловік її, кандидат філософських наук, сказав, хай привезе зошити з творами; знайшли їхню квартиру, дзвонимо, але не відчиняють. Сусіди кажуть, вона розрізала ногу, але скоро прийдуть. Бачимо, йдуть обоє, й справді жінка кульгає. А! Повіталися, заходимо. Ми поставали, дивимося: прямо тако на стіні пучечок калини, образок божої матері, колосочок Одна кімната, правда, велика, вздовж стіни шафи з книгами. Він зразу нам по книжечці. Я не можу сказати, що окуляри забулася, але беру, роздивляюся. Коли забігли якісь діти, щось весело балакають, він і їм по книжечці. Вони посідали, почитають трохи, й далі десь побігли. Але прислухаємося, вони балакають про якесь кіно. Він почав розказувати нам, що режисер хотів показати когось там як ворога, а сприймалося по-іншому. Чуєте, що-о він казав... І що нам треба триматися купи, підтримувати одне одного, бо загинемо. Й, думаю, наче ж правда, але чогось вони не до душі, ці слова. Постелили нам, а вкриватися тільки ряднами й на рядна лягати. Я в дочки питаюся, чи їй не страшно, а вона каже: страшно. Ми рано поїхали й більш туди не вернулися.

— Та й що ж? — Це й син колись як почне розказувати, що вона й слухать не хотіла. Одно впрошувала, щоб не лазив тамо ніде.

— Й це ж вони за якісь роботи тримаються, і держава їм платить. То щоб бути такими невдячними...

Та й дурна, злякалася. Була б уже дочка вивчилася, а з тими що ж — силою не потягли б. Хотіли допомогти людям.

— А тепер що. Дочка вийшла заміж у друге село, працює в колгоспі, й непогано живуть.

"Та й ти ще на когось вину скласти хочеш,— ай-бо, сказала б уголос,— і тут з кожного воду поповариш".

Вік боялася отаких-о; вона й граминою не поступиться, й од тебе не прийме, але й дивитиметься та-а-а-ак А що ці люди тепер винуваті, ти скажи. Одного вона була певна — дитину забрати мусила й передержати якийсь час А там хай як хочуть.

Й під радість таку, що скоро ці муки для неї вже оді-йдуть, так добре вона побачила, ну як-то вві сні: сидять вони з дитинкою в автобусі, так їм високо й тепло, а тамо її син з невісткою у віконце до них заглядають, буцім це їм так шкода, хоч не їдь бери.