Збираючи каміння - Медвідь В'ячеслав

"Поїдеш до баби? Кажи, а то вони понаучують, будеш знати".

Та й тобі ходять ці бабці старенькі, нема роботи.

Ще вчора була зібралася до сестри в село, там не діждуться найкращої швачки; от голі без неї, та й годі. Коли цей сват. Вони якось поручкалися, але мови нема ніякої, вона боялася заходити, де він сам сидів.

Ці вчора рихтуються, вона до сина як до бога,— що ж, з цим дідом залишать, а самі кудись?

Вона розказала дитині казочку.

— Йшла бабця з дитинкою, і несли вони качечку снігову, нахромлену на патичок. Очка в качечки з вуглинок, а носик дерев'яний. Ще там до першої колії було добре, а далі дитинка впала і трохи тої качечки одбилося. Вони бока одбитого зашарували, а дитинка знов через одну колію впала, і менш качечки стало. Цс голівка в неї одпала, тому дитинка заплакала. Цить, каже їй бабця, ми голівку притулимо. Ще їм трохи було йти до вокзалу, та вони так боялися, що нічого з тої качечки не зостанеться. Я ще найду снігу, казала бабця, не плач. Оно поїзд, бач, лякала вона дитину. Назад дитинка в жменьці несла качечку і поклала її в кварті на балконі, щоб вона трохи пожила.

Ярина похукала дитині на тім'я і пестила вушко, щоб та вже заснула.

— Це ми з тобою тата виглядали і щось таке зліпили, і йшли, а ти плакала, бо падала, а воно розвалювалося, ти пам'ятаєш?

— То качечка снігова була,— зраділа дитина, доказуючи вже сама відому історію.

Вони кожного разу щось нове додумували, та й так їм було веселіше жити, одній малечі, а другій старій. Так вона знала й любила цю казочку, що знов звела суху голівку з подушки.

— А підеш зараз же на своє ліжко.

— Я буду спати, а ти мамі не розказуй,— піддобрювалося це горе до неї.

— А як батькові?

— Ми ж ходили давно на вокзал, і качечку снігову носили, а він де був?

— То це раз там,— вони з головами повкривалися,— а як знов прийде.

Дитина виборсалася з-під ковдри й голосно бабу спиталася:

— То й він з нами ляже спати, чи що?

— Як не буде де, то до нас прийде.

Вони обидві почули, як зашаруділо в замочку,— їх обдуриш, гляди!— і це знов чи страх, чи радість до них у ліжко закрадалися, що вони не знали, чи бігти вставати злодіїв ловити, чи повкриватися: от їх нема в хаті, шукайте, де хочте.

Ще ж якась розмова їм з переляку на душу йшла, лепече це горе, дуже вона того бабая злякалася.

— Як ти мені бабая покажеш, то я тобі взавтра поможу сміття в бачки складати.

— Нікуди я не піду, бо в мене спина болить, а сміття смердить.

— Фу, як воно смердить, правда, бабунько моя? — Дитина потискувала бабі м'якеньку шкіру над ліктем, а руки не відпустить, це як мамуня, що вона тоді не знала — боятися їй гавкоту чи цього міцного потиску.

Вони так позіжмурювалися на світло — що хоч думай; так гарно спали, а це якась очмана перебила.

— Що, ти мене, бабу й маму вже покинув? — допитувалася дитина через бабину голову.

— Хто це її вже понаучував? — Ну да, радий, що обізвалися, бо та словом не зустріне, повернеться і вже шаторить, де які порошки чи краплі.

— Йди бігом лягай, бо це зара буде.

— А що, нема?

— Ти доходишся, що й вона тікатиме з хати. Хто тобі, дурішй такий, терпітиме?

— Якщо вже од таких, як я, втікати...

— Г-ой, мовчав би.— Вона закричала б од такої раптової немочі,— балакай з ними, але дивилася з ніжним докором: це ж син її.

Ярина пошкрьомбала з дитиною на кухню, але порога не переступала, стояла тако всім видом до сина, тулячись лобом до гострих одвірків; понаставляв же з нового дерева, хазяїн.

— Ми завжди помиляємося, думаючи, що вибрали жінку з подоби своєї матері. Ми вибираємо чорта в подобі матері і мусимо пережити еру страждань та упосліджень, аж поки цей чорт не втілить подобу любові в істоту, на роджену з його лона. А так ми зайві, й нічого не вдієш.

— Що ти там мелеш? — Ярина вийшла з кутка на світло, роздивляючись, як син стягує черевики, лапаючись за стіну.

— Осьо я поможу татові шнурки розв'язувати,— випручувалася дитина на голову бабі.

— Сиди тамо, бо впущу на підлоіу, то там тобі жаба й цицьки дасть.

— Ой ти вредна,— хотіла плакати дитина— Тато добрий.

— Оно диви,— показувала Ярина під стіл аж на кухню,— ворушиться, бачиш?

Вона стала за сином двері причинити й послухала, де він там шарудить у темряві.

— Твій батько який приходив, але щоб таке вичворяти... Диви, він ще й обзивається, лежав би й не дихав.

— То хіба я винуватий, що батька з дурного дива не стало.

— Я тобі давно хотіла сказати. Ти про батька так більш не думай. В нього серце хворе було. В мене є довідка з лікарні, ха-но осьо покажу. А це що він таку слабість мав, то не він, сину, винуватий.

Дитина й собі вушко тягнула в дірочку, але щось їй не дуже чутно було.

— Дай-но й мені послухати,— шепотіла в потилицю бабі.—

Його там ніяка хороба не вхопить?

— Та на, де ти такс видерлося, господь тебе знає... Вони знов повкривалися з головами, і тепер їй добре

почулося, як прочинилися двері.

Тра вставати й там трохи побути.

Але дитина й собі в крик, так хотіла маму побачити.

— Це нам обом буде, що ти не спиш, а вже пізно,— казала Ярина таким голосом, що вже їй байдуже,— балакай собі.

— Мамо, їй завтра в садочок,— чутно Ярині аж на цей поріг її буцімто кімнати,— як ви цього не розумієте.

— То я з нею побуду.

— Ну да, а потім знов біжи за довідкою, бо так не приймуть.

— Побудеш з бабою вдома, га? — сміялася до дитини, аж видно було вставлені металеві зуби.

— Я хочу в садочок— Ще й, диви, так, щоб мати почула; от лихоманка.

— Ну цить, цить, зара підемо спати,— гехкала на собі дитину.

Ярині видно було крізь скло за невісткою, як вона копирсається в холодильнику.

Це вже знов щось попре сусідці: не хазяйка, ні.

— І не плач, не плач,— кинулася невістка до дитини.— Вкладайте її, бачите, знов ці нерви.

За це то вона вже не змовчить, хай як знають. Бракувало ще цих дорікань. От не сидітиме й дня, нема хіба їй куди вертатися?

— Вона, коли в мене, не така,— наважилася сказати свою давню думку.

Еге, діла не буде.

— А ви запитайте тата, звідки воно в неї береться.

Вона не хотіла нізащо цих сварок, хоч би добути спокійно цей термін, й як хочте. Де ці сили наберуться, як тут не знаєш, кого рятувати,— й за сина бійся, й з цею малечею думай, як справитися. Іноді як поставить очі, то ради нема. Якась дурна кров грає, а вона їй за тата.

— Вже йдемо, йдемо,— склала усі думки в слова до дитини, бо не було в цьому світі іншого порятунку.— Будеш спати, а я тобі казочку розкажу.

Вони з вікна дивилися на вокзал,— скільки там снігу понамітало.

— Осьо взавтра поїду, та й не буде в тебе баби,— аж трохи сердито приперла дитину до скла,— переберешся до другої баби та й будеш корівку пасти, качок ганяти.

— А в тебе розуму хватить покинути мене тут?

— Лепетати вмієш, хто тебе тільки навчив. Ти в мене така не була.

— Бо ти мене посадиш саму на кухні і йдеш людям шити, а я не вийду, поки не витьопаю тарілочку.

— От тобі горе велике було. Поприходять жінки, а ти їм ціну за шиття назначаєш. Я вік не могла ціни скласти, брала, скільки дадуть. А тепер червоній, бо в мене ду-у-уже розумна онука.

— То й не думай мене тут покидати,—— дитина цупкіше вчепилася в бабину кофту.— А то вари їсти їм, прибирай.

— Дуже ти наприбиралася, тільки оно-го ця глухенька на поріг, то тебе як вітром здуває.— Звеселілим і молодим таким голосом Ярина розказувала мов не до неї одної:— Поїдемо, та наваримо картоплі в лушпайках, та й дивитимемося телевізор.

Ця щось у плач.

— Щоб знов показували дядьків на війні?— Диви, мусила втирати сльози дитині проти місяця.— Бабахне, й тебе вже ніколи,— аж заходиться,— не буде?

— Де я дінуся, дурне ти. Я тебе за собою вскрізь возитиму А як буде війна чи голод, то ми поберемо палички й торбинки й гайда хліба просити. Ти як заспіваєш старчачим голосом, то тобі не те що хліба дадуть.

Ярина мовби не бачила цього дитячого погляду; та то вміла глянути на свою бабцю рідненьку.

— Нам тато заробить, та й нащо ж старцями ходити, правда, бабуню?

От змовчала б хоч так, але де там!

— Дуже твій любий татуньо заробить, як тако лазитиме, нема відома де.

— То в нього така робота, що треба щось думати, а йому не дають. Ти хіба не знала?

А певне, не знала; коли вони тут товклися, як ці хороми поділити, вона синові зразу сказала: займай кімнату, бо потім пошкодуєш. А тепер буде йому кімната, дограється з цими гулянками.

— Ну цить мені, а то позбігаються на твій плач, скажуть, баба набила. Які оно понадуваті.

Ярина взяла собі в ліжко будильничка й тримала рукою біля бока, вона любила, щоб радіо грало до ночі й будильничок цокав. Але на ранок її вже нічого не будило,— коли вони тільки встигали?

— Розкажи, як тато маленьким хотів комбайнером бути. Цього то вона забути не могла, вони з сином ліпили

вареники на скрині якраз у неділю, і сонечко їм зимове світило на працю у вікно, а син каже:

"Мамо, я хочу бути комбайнером". Сама вона добре знає.

— Та й тато маленький каже, що заробить зерна та виси-пете на горище, а потім напитлюєте муки, і ти спечеш велику хлібину.

Ярина з радощів і собі встигати.

— То вже й дід Грицько втішається, що от комбайнер росте, а ви за ту молочарню торочите.

— А дідусеві ці цьотки погані н а тобі, плати за розкрадене.— Дитина лежала й собі горілиць, заклавши одне рученя за голову, і не боялася вголос балакати. Далі вони ще нижче посунули з себе важку ковдру— А так би дідусь не вмирав і лежав осьо з нами.

— Хіба та війна не вилізе боком.

Дитина очима до неї повернулася, зіклавши ручечку на груди.

— Хоч би розвиднілося, щоб нам пирогів напекти, та я взавтра тим бабусям однесу.

— Однесеш тій, що водичкою тебе напувала з криниці. Ти ще ж не забула? Тільки не здумай мені втікати.

Почула вона добре, як двері рипнули з коридора, так хоч тепер радість, що всі дома і нікого не треба ждати.

Вона добрішим голосом почала розказувати дитині про село і про діда Грицька. Він оно скільки дітей виховав, і всіх дуже любив, а ЇЇ тата, свого сина, любив найбільше, бо сказано: яка це радість, коли маєш дочок, а потім син народиться.

Думав, військового з нього зробить, а голова сільради Дубовий зайде на обід, а син залізе під стіл і шарудить там, то батько гукне до нього, щоб виліз, а голова Дубовий каже, що ти не знаєш, хто в тебе під столом сидить, може, то письменник або вчений якийсь, а ти кричиш на нього.

— Та й став,— з якогось дива перебила її дитина,— а ти хотіла, щоб тато був комбайнером.

— То мені було б краще,— згадала вона щось давнє.— Ми твого тата ждали б з роботи, зілляли б йому на руки, подали рушничка та посідали вечеряти.