Долина жаху - Артур Конан Дойль

Його великі, проникливі сірі очі допитливо підморгували крізь окуляри, коли він поглядав на сусідів. Неважко було сказати, що вдачу він мав товариську, ладну до дружби з будь-якою людиною. Дехто навіть міг би запідозрити в ньому немудру, простакувату натуру, побачивши, як він щиро усміхається. Проте, придивившись до його міцного підборіддя та суворих зморщок біля вуст, можна було помітити надзвичайну силу, що приховувалась під цією лагідністю, й навіть те, що цей приємний, темноволосий ірландець неодмінно мусив залишати якийсь слід - добрий чи лихий - у товаристві, до якого потрапляв.

Зо два рази він намагався заговорити з сусідом-шахтарем, але, діставши короткі й непривітні відповіді, замовк і почав сумно розглядати у вікно довколишній краєвид.

Видовище було невеселе. На схилах пагорбів крізь морок пробивалось червоне сяйво ливарень. Обабіч залізниці громадились величезні насипи шлаку; за ними здіймались вишки вугільних шахт. Купки жалюгідних дерев’яних хатин, у вікнах яких блимало кволе світло, юрмилися вздовж колії; на численних зупинках було повно брудного, закіптюженого люду.

Багаті на залізо й вугілля верміські долини не вабили до себе нероб та чистюків. Тут усюди були помітні сліди найжорстокішої боротьби за життя - груба, тяжка праця та грубі, дужі робітники, що виконували її.

Молодий пасажир дивився з вікна на цей похмурий край, і на його обличчі з’явився вираз бридливості, змішаної з цікавістю. Часом він діставав з кишені довгий лист, знову й знову перебігав очима й писав щось на його берегах. Врешті-решт він дістав з торбини річ, яку важко було навіть уявити в руках такої лагідної людини. То був військовий револьвер великого калібру. Молодик повернув його до світла: блиск мідяних гільз у барабані свідчив, що револьвер повністю заряджено. Він швидко сховав зброю в потаємну кишеню, але робітник, що сидів поряд, встиг усе помітити.

- Овва, друзяко! - промовив він.- То ви готові до всього?

Молодик трохи збентежено всміхнувся.

- Так,- відповів він.- Там, звідки я їду, зброя часом стає в пригоді.

- А звідки ви їдете?

- З Чикаго.

- Ви тут новачок?

- Так.

- То вона й тут стане вам у пригоді,- мовив робітник.

- Чому ж? - зацікавлено спитав молодик.

- Хіба ви не чули про те, що тут коїться?

- Нічогісінько.

- А я гадав, що про нас уже вся країна знає. Дарма, невдовзі почуєте. А чого ви сюди приїхали?

- Я чув, що тут легко знайти роботу.

- Ви член робітничої спілки?

- Звичайно.

- Тоді робота вам знайдеться. У вас тут є друзі?

- Ні, але будуть.

- Тобто як?

- Я належу до ордену масонів. Чи не в кожному місті є ложа, а там, де ложа, я знайду друзів.

Ці слова справили на робітника дивне враження. Він підозріливо позирнув на інших пасажирів. Шахтарі сиділи й шепотілися між собою. Двоє полісменів дрімали. Робітник підсунувся ближче до молодика й подав руку.

- Сідайте-но сюди,- запросив він.

Обидва потиснули один одному долоні.

- Я бачу, що ви кажете правду,- провадив робітник.- Та пересвідчитись ніколи не завадить.- Він підніс свою правицю до правої брови. Молодик тут же підніс свою шульгу до лівої брови.

- Темні ночі холодні,- мовив робітник.

- Так, для подорожніх чужинців,- відповів молодик.

- Досить. Я брат Скенлен, триста сорок перша ложа, долина Верміси. Радий бачити вас у наших краях.

- Дякую. Я брат Джон Мак-Мердо, двадцять дев’ята ложа, Чикаго. Майстер Дж. Г. Скотт. Я теж радий зустрічі з братом.

- Атож, наших тут багато. Ніде в Штатах орден так не квітне, як у долині Верміси. А такі хлопці, як ви, нам потрібні. От тільки не доберу, чого це такий здоровань зі спілки не знайшов собі роботи в Чикаго.

- Я мав не одну нагоду добре заробити,- відповів Мак-Мердо.

- То чого ж ви звідти виїхали?

Мак-Мердо кивнув у бік полісменів і посміхнувся.

- Оті двоє раді були б це знати,- відповів він.

Скенлен ствердно мугикнув.

- Маєте халепу? - прошепотів він.

- Ще й добрячу.

- В’язниця?

- І таке інше.

- Вбивство, га?

- Про такі речі ще рано балакати,- відповів Мак-Мердо, немовби шкодуючи, що сказав більше, ніж хотів.- У мене є вагомі причини, щоб залишити Чикаго,- цього вам досить. Хто ви такий, щоб питати про це? - Його сірі очі гнівно блиснули за скельцями окулярів.

- Нічого, друже, не ображайтесь. Наші хлопці не скривдять вас, хоч би що ви там скоїли. Куди ви їдете зараз?

- До Верміси.

- Це третя зупинка звідси. Де ви хочете оселитись?

Мак-Мердо дістав конверт і прочитав при тьмяному світлі лампи адресу:

- Джейкоб Шефтер, Шеридан-стріт. Мені порадив найняти там кімнату знайомий з Чикаго.

- Я не знаю цього Шефтера, я не з Верміси. Я сам з Гобсонс-Петча - ми якраз під’їздимо туди. На прощання хочу дати вам пораду. Якщо у Вермісі ви потрапите в халепу, то йдіть просто до будинку спілки і питайте Мак-Ґінті. Він майстер верміської ложі, і в цих краях нічого не робиться без згоди Чорного Джека Мак-Ґінті. Прощавайте, друже! Може, ще зустрінемось якось увечері в ложі. Але пам’ятайте: коли вам буде непереливки, йдіть до Мак-Ґінті.

Скенлен пересів на інше місце, і Мак-Мердо знову залишився наодинці з своїми думками. Вже смеркло й червоні вогні ливарень спалахували серед мороку. Знову й знову на цьому тлі з’являлися темні постаті, що нахилялись, випростувались, обертались у різні боки, наче якісь корби, під супровід безупинного ляскоту та ревіння.

- Як на мене, то пекло виглядає саме так,- подав хтось голос.

Мак-Мердо обернувсь й побачив, що один з полісменів стоїть і дивиться у вікно.

- Напевно,- притакнув другий полісмен.- Таким, мабуть, воно і є. І навряд чи там живуть чорти, гірші за тутешніх. Ви, мабуть, новачок тут, хлопче?

- А вам що до того? - похмуро відповів Мак-Мердо.

- Нічого, містере, проте я радив би вам обережніше шукати тут собі друзів. І не починав би з Майка Скенлена чи ще з когось із їхньої банди.

- Якого біса