Чмелик - Королів-Старий Василь

Він ще потім і стріляв,— але то вже було на шалай-балай! Поки він оббіг на Вознесенський Спуск,— я вже був у Вовчому Яру й потім вибрався до семінарського саду, а відтіль на Десятинний переулок. Ці місця я добре знаю!..

Звісно, я вже додому не пішов, бо не був певний, чи не зосталось в шинелі якихсь ознак, кому вона належиться.

На другий день була бучна демонстрація біля університету, в якій я також брав участь, уже в чужому пальті. Потім товариші зробили мені зустріч з Старушком. Він — "стріляний вовк" — і порадив мені на якийсь час виїхати з Києва до Лубен, де й в нього є друзі й де живе моя бабуня. Це було зручно зробити, бо надходила Масляна, й можна було не ходити до гімназії. Я виїхав того ж дня, вночі, але якось Лубни проспав. Тоді я поїхав просто в Полтаву, тільки не додому, а — до Шульца. Розуміється, він був здивований! Але ж мені всміхнулося щастя: через два дні він мав їхати до Києва, щоб вибрати собі на паспорт візу (дозвіл) консула до Баварії.

Ми довго радились і нарадили: що мені робити в цій дикій стороні, де все викликає у мене тільки саму ненависть?! Я почав просити його, щоб він узяв мене з собою: німецьку мову я вже досить вистудіював й можу вчитись далі в Мюнхені. Він згодився. Ми поїхали до Києва в різних вагонах. Перед тим я забіг до Харитини, попрощався з нею, хоча й не сказав їй, що й як; побіг на хвильку до Олекси Івановича, подарував йому Самзная — й знов поїхав до Києва. Перебув на конспіративній кватирі, де й довідався, що жандарми напали на мій слід, трусили в моїй хаті, позабирали книжки й найбільш цікавились малюнком друкарської каси, що я зробив собі, колі був в друкарні "Ради". Це остаточно вирішило справу. Я до речі згадав, що ще під час торішнього трусу сховав був у льоху за бантиною ті 565 карб., які були в столі у тата. Тепер же мені ще дав Старушок 300 і обіцяв вислати багато грошей, як тільки відбере заставу за нашу садибу, просто на Мюнхен. Попрощався я з Старушком, як з рідним батьком.

В Києві я ще зайшов до редакції "Ради". Мою замітку з Полтави надруковано — й мені видали перший гонорар. Я купив на нього собі портрети: Шевченка, Садовського, Драгоманова, Франка й Грінченка. Тим часом Іоганн Карлович взяв візу на паспорт, в якому був зазначений його Фріц; і я,— як Фрідріх Шульц,— сів у вагон. На двірець прибігла провести мене й Тіна. Вона подарувала мені на пам’ятку альбом Києва. Люба дівчинко! Я буду тебе пам’ятати завше!.. До Радзівілова я страшенно тремтів. Здавалося, що хвилювавсь й Іоганн Карлович, але ж зовнішнє був зовсім спокійний. Коли ми проїхали Радзівілів і опинилися в Бродах,— він обняв мене й поцілував. Це в перший раз за все наше знайомство! А я хотів був поцілувати йому руку, як татові... Але він не дався.

— Молодчина, юнак! — сказав він мені.— Бачу, що українці — бравий народ! Будь щасливий в новій землі!..

Отже, з сьогодні — я емігрант!

Прощай, моя Нене Україно! Ні, не прощай,— а до побачення! Я ще вернусь, вернусь до Тебе, озброєний знанням, умінням, досвідом. Я вернусь, щоб бути Тобі вірним сином й послужити для Тебе так же чесно й щиро, як служив Тобі мій покійний татусь і моя свята неня! Присягаюся тут, у давньому українському Львові,— що я ніколи не зраджу Тобі!.. Амінь.

ЧАСТИНА ДРУГА

В ЄВРОПІ

В ЄВРОПІ

ДОРОГА

Львів, 23-го березня.

Новий, 1914 рік я починаю в Європі... Максиме! Чи думалось тобі, чи снилося, щоб в твоєму віці ти опинився в Європі?!

Чи мріялось тобі, що ти заїдеш сюди й не тільки, як мандрівник, як турист — з цікавості, а муситимеш жити в Європі, як емігрант-вигнанець?

Коли я читав по книгах про всякі чужі сторони, то мені тільки безмірно кортіло "колись", "як виросту" — побувати в тих дивних країнах, на власні очі побачити те, про що писано в цікавих мандрівках. Правда, ще в бурсі мене невдержимо тягло податися до Америки, туди, де перебігало чарівне життя прерій, де на кожному кроці — небезпека, де — не сіре, буденне нидіння зі школою й розміреним часом, а — сама казка. Але ж я не тікав. Чому? — не знаю; може не було нагоди. Бо ж я мало-мало не втік з цирком, де мене вже були почали вчити плигати крізь обруч й викручуватись на трапеції. Правда, тато вчасно про це довідався й єдиний раз в житті нам’яв був мені вуха. Може це й відбило в мене бажання тікати вдруге. А може сльози нені, яка тоді так дорікала мене, що я радий покинути її й татуся з-за першого-ліпшого товариша з цирку...

Не знаю. Але ж тепер я в Європі. І знову в мені змагаються два почуття: і радість, що я вільний, в новому світі, поза межами тієї сторони, де чужою силою знищено все, мені найлюбіше, найдорожче,— а разом з тим — стискується серце при думці,— що тут я й дійсно один, як піщина, загублена поміж чужих людей; один не тільки тут — в Європі, але й на цілому великому світі. І через те мені часом здається, що було б краще, коли б тоді я був умер...

Але ж я мушу жити, якщо Бог дав мені життя й не схотів його у мене одібрати...

І я можу жити, бо маю ціль життя. І тої цілі не зраджу!

Тільки ви, мої святі мученики,— татусю й неню, дивиться ви за мною з високого неба й направляйте мою путь, щоб обминув я ті небезпеки, які мене зустрінуть в цих незнайомих і чужих світах"...

Приблизно так думав-молився я, стоячи під високим склепінням собору святого Юра, там, де я бачив справжнього нашого митрополита, де я вперше чув службу нашою мовою.

Мені здається, що це найкращий з храмів Львова,— наша "кафедра святого Юра!.."

* * *

Ще вчора я зазнайомився в кав’ярні "Народної гостиниці" з нашими людьми: це студенти з Києва, які так само повтікали з України від арештів та заслання. Вчора ж вони мені сказали, де знайти товаришів по нашій партії.

Спасибі ще раз В’ячеславу В’ячеславовичу за його добру раду: набрати перед від’їздом якнайбільше адрес. Шкода, що не було змоги взяти ще рекомендальних листів. Але ж з перших днів я бачу, як полегшується перебування в чужій стороні, коли знаєш, до кого можна вдатися. От і тут: я лише другий день у Львові, але вже почуваю себе напівзнайомим і з містом, і з людьми. Мені навіть здається, що за цей час у мене у Львові вже стало більше знайомих, як було майже за півроку в Києві (виключаючи товаришів з семінарії та гімназії)

А люди тут ласкаві, ґречні, ввічливі. Ставляться до мене, не як до школяра,— а вже як до дорослого товариша, і звуть мене "пан студент".

Але ж у мене так розбігаються думки, що не можу записати всього докладно, в послідовному порядку, хоча я й звик уже писати й не почуваю в цьому жодної труднації. Тільки хочеться записати якнайбільше, але ж кортить побігати й по місту, бо завтра виїздимо далі.

Іоганна Карловича майже не бачу: у нього тут багато своїх справ і ми зустрінулись учора на вечері, а сьогодні — на обіді та побачимось увечері в готелі.

Ну, мушу припинити писання: вже 12½ годин, а тут до першої мусиш пообідати. Зараз біжу до ресторації "Нафтули", де умовився зустрінутись з товаришами, які обіцяли мене ще поводити по старій українській столиці.

— — —

Аж голова йде обертом: так і плигають одна за одною думки, образи, окремі чужі або й наші, тільки дотепер ще не чувані, слова. А ноги болять так, що навіть тяжко сидіти.

Шульца ще нема. В "пєцу" горить вугілля; на вулиці торохтять трамваї, а долі, в кав’ярні — голосні музики-румуни.

Знов не знаю, з чого й почати... Але вернусь назад.

Перше, що мусили ми зробити, коли приїхали вчора о 2-ій годині вдень до Львова,— було: умитись, пообідати й купити собі одежу. Умиватись тут кепсько: такі важкі кам’яні миски, що їх рішучо не можна вдержати намиленими руками. Й потім, незвично бовтатись у брудній воді — бо вода стає брудна від мила й, здається, що, скільки не мийся, не вимиєшся, як слід.

Обідали в ресторації,— це вперше в моєму житті.

Такі поважні ті льокаї ("кельнери"), одягнені краще, як наші вчителі в гімназії. А моторні — напрочуд! Заразом двома руками несе штук двадцять величезних кухлів пива, або на одній руці — вісім тарілок з стравою.

Харитинко моя люба! Ну, що якби це тобі звеліли встругнути таку штукерію? Коли ти ходиш, бувало, з їдальні до кухні за кожною тарілкою осібно...

Але що мене найбільше здивувало, так це платничий. У нього величезний шкуратяний мішок ззаду, під фраком, а в тому мішку повно грошей, і він віддає решту, зовсім не дивлячись на монети. Застромить руку в тую торбу, потримає там з півхвилини й покладе на стіл. І, скільки я не пильнував,— він жодного разу не помилився. Ну, й люди тута: все в них швидко й кожен, що не робить, то так, що вже ліпше й не можна!..

Одного тільки я ще не розумію: як вони всі можуть пити пиво? Мені поставив кухля хлопчик (зветься — "піколо"); я хотів був відмовитись, але ж він тільки рукою махнув і побіг геть. Ні, правда, не тільки махнув рукою, а ще й сказав: "прошу", (вони всі кажуть за кожним словом "прошу", а як прощаються, то дамам говорять щось зовсім чудне, неначе "цюці" )

От, я й собі спробував пива: ну, й погане, гірке, б-р-р! А вони всі п’ють і рідко хто бере "мале пиво" а всі — "велике", тобто величезні кухлі...

Коли ми пообідали, то пішли на вулицю "Короля Людовика" біля міського театру, й Іоганн Карлович поміг мені купити вбрання. Добре, що він пішов зо мною: він трохи вміє по-польському, а потім — правда — перейшов на німецьку мову й вибрав мені туристичний зодяг: короткі "сподні" (це по-їхньому — штани), тужурку й коротке сіре пальто з хутряним коміром. Дуже гарне — і все дуже дешево. Потім купили ми в’язані гетри, м’який, плюшевий бриль, зелений з невеличким пірцем, подібний до того тірольського, що є у Шульца, та м’який кашкет на дорогу. Мені ще кортіло також жовті туристичні черевики, як у нього,— але він каже, що це купимо в Мюнхені, бо там дешевше й краще. До речі, наші люди кажуть не Мюнхен а "Монахин".

Коли я пришов до готелю, передягся та поглянув на себе в люстро,— то й сам себе не впізнав. Чисто:

"Тепер я — турок, не козак;

Здається, добре одягнувся.

І як воно зробилось так,

Що в турка (певніш — в європейця)

я перевернувся..."

От тепер, "дядюшко", ви, й справді, могли би мені сказати:

— "Фу-ти, ну-ти, какой франт!.."

Я купив собі план Львова й подався сам ходити по місту, бо Іоганн Карлович вже пішов по справах.