Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

Стояв-стояв пан Ула­со­вич дов­генько i ро­зу­му не прило­жить, що йо­му те­пе­реч­ки на свi­тi й ро­би­ти! За­бiг би на край свi­ту, та уже шлю­бу не ро­зiр­ве: ка­зав-бо при вiнчан­нi, що "не по­ки­ну її аж до смер­тi". А як гля­не у вiк­но, - йо­го пан­на Оле­на си­дить край па­на Ха­лявсько­го; як пос­лу­ха, що дру­жеч­ки прис­пi­ву­ють вже не так, як учо­ра, за­мiсть Ми­кит­ки та вже Дем'янка, а слi­пий скрип­ник, сидяч­и у сi­нях, що є ду­ху скри­пить Дер­бенський марш, а бi­со­ва вiдь­ма, Яв­до­ха Зу­би­ха, за­мiсть ма­те­рi си­дить у чер­во­них юх­тов­их чо­бо­тах з пiд­ко­ва­ми у п'ядь, а на го­ло­вi ки­бал­ки, що усе-то зять, пан Ха­лявський, на­да­ру­вав, та ще во­на ви­зирне до нього у вi­кон­це та й глу­зує над ним: так аж об по­ли б'ється ру­ка­ми i зу­ба­ми кла­ца.

Пан Ри­го­ро­вич мав бу­ло по­ки­ну­ти i своє бо­ярст­во i при­тулитися до чу­жо­го ве­сiл­ля, бо ба­чив, що тут i стра­ва уся­ка муд­ра, i го­рiл­ки ба­гацько, i пош­ту­ють на­под­ряд усiх, не роз­би­ра­ючи, хто пер­шу п'є, а хто вже i п'яту. Пiтк­нувсь бу­ло, так йо­му i чар­ки по­ню­ха­ти не да­ли, i у ха­ту хо­ду не да­ли: "Iди, - ка­жуть, - со­бi на своє ве­сiл­ля". От вiн по­ду­мав, що, ка­же, "жи­ве по­ки­ну, а мерт­во­го пi­ду ська­ти", плю­нув їм че­рез по­рiг та й пi­шов до сво­го доїзду.

От їх друж­но зiб­рав усiх i ка­же:

- А що ж, па­не сот­ни­ку! яко­го пи­ва на­ва­ри­ли, та­ке бу­де­м­о й пи­ти. Чо­го ту­теч­ка бу­де­мо розг­ля­да­ти? Тре­ба своє дi­ло справ­ля­ти. Поїде­мо ли­шень у Ко­но­топ, тре­ба як поча­ли, так по за­ко­ну i скiн­ча­ти; вже й не­ра­но.

Поїхали, приїха­ли, сяк-так да­ли по­ря­док, дос­та­ли де­чо­го у па­на Ула­со­ви­ча з ма­те­риз­ни, прик­ри­ли грiш­не Солоши­не­ тi­ло, ста­ла хоч тро­хи не з так брид­ка; по­са­ди­ли моло­дих за стiл, стра­ви ж бу­ло уся­кої на­ва­ре­но, бу­ла ж i горiл­ка, бу­ла й ва­ре­на. Та­ки нi­чо­го ска­за­ти: бу­ло дi­ло з поряд­ком.

Чи спi­ва­ли дру­жеч­ки, чи не спi­ва­ли, чи тан­цю­ва­ли па­рубки з дiв­ча­та­ми, чи не тан­цю­ва­ли, а мер­щiй по­дi­ли­ли ко­ро­вай та й по­ло­жи­ли мо­ло­дих спа­ти… Здих­нув не раз тяж­ко та важ­ко пан Ула­со­вич, зга­ду­ючи, на яких би то м'я­кесеньких по­ду­шеч­ках спав би вiн з пан­ною хорунжi­вною, i усе… i теє… а тут до­ве­лось ля­га­ти на своїй паничi­вськiй пе­ри­нi, та ще з ко­рос­тя­вою Со­ло­хою… Та ще на ту бi­ду, зби­ра­ючись на пан­нi Йо­си­пов­нi же­ни­тись, Пазьку, та­ки наньмич-ку свою, що йо­му усег­да пiс­ля обiд у го­лов­цi сь­кала, вiд­пус­тив до па­на пи­са­ря до то­го ж дi­ла. А си­дя­чи на по­са­дi з своєю Со­ло­хою, як вздрiв Пазьку, що прий­шла на ве­сiл­ля ди­ви­ти­ся, так… аж ос­ко­ма йо­го узя­ла…

Ну, сяк-так пе­ре­но­чу­ва­ли. Яка не бу­ла Со­ло­ха, а прийш­лось тiй, що за­мiсть ма­те­рi, по за­ко­ну хо­мут на­дi­ва­ти, як во­диться ча­сом по ве­сiл­лям у го­ро­дi…

Ще дуж­че па­на Ула­со­ви­ча узяв жаль, як пан Ха­лявський з своєю мо­ло­дою при­бiг та­ра­дай­кою у го­род пок­ри­ва­ти­ся. По­пе­ре­ду ве­зуть на пре­ви­со­чен­но­му дрюч­цi за­пас­ку шов­к­о­ву та чер­во­ну-чер­во­ну, як є са­ма нас­то­яща ка­ли­на… i ко­ням чу­би, i му­зи­цi i ру­ки, i скрип­ку, i чуб, i уси червони­ми­ лен­та­ми по­пе­рев'язу­ва­ли; i пок­ри­ва­ли молод­их у церк­вi. А в па­на Ми­ки­ти Ула­со­ви­ча Забрьохи, хоч i є стьожка, є й ху­ст­ка, та ба! не ви­вез­ло. По­вiв Со­ло­ху покрив­ати друж­ко… на смiт­тя, по за­ко­ну. Ли­хо на­шо­му па­но­вi Забрьосi та й го­дi!!!

Зiбралися лю­ди, ла­го­дяться ка­лач роз­дi­ля­ти, змов­ляю­ть­ся, чим па­на Забрьоху да­ру­ва­ти: "Ся­кий-та­кий, а вiн є сот­­ник над сот­нею, стар­ши­на, жме­нею пря­ди­ва не вiдбуд­еш; а ко­ли не так, то вiн та­ки своє ко­ли-не­будь вiд­дячить". От ра­дяться про­меж се­бе: той хо­че ба­ран­ця, той по­ро­ся, той те­луш­ку да­ти, i вже пан Пiст­ряк, зви­чай­но, як пи­сар, узяв­ши ву­голь у ру­ки, хо­че за­пи­су­ва­ти на стi­нi, хто що по­да­рує; а друж­ко зби­рається вик­ри­ка­ти та­ки­ми голо­сами, яку хто ско­ти­ну по­да­рує… аж ось i вбiг ко­зак iз Чер­нiгова i за­раз по­дав письмо до па­на сот­ни­ка вiд самiсiньк­ого па­на пол­ков­ни­ка чер­нi­говсько­го.

Надувсь наш пан Забрьоха, мов iн­дик, i став ши­ка­ти, щоб усi за­мор­ча­ли, i ка­же: "Цитьте ли­шень, мов­чiть! Па­не писа­р­ю! а про­чи­тай-ке сей ле­порт. Бач, ме­нi нi­ко­ли; я те­пере­чки на по­са­дi си­жу, я мо­ло­дий. А чи­тай, чи­тай! Чи не­ма якої но­ви­ни або якої ми­лос­тi? Та го­лос­нiш чи­тай!"

Поки пан Пiст­ряк чи­тав по скла­дам та зо­пи­няв­ся над сло­во­тит­ла, так ще нi­чо­го; як же став по вер­хам чи­та­ти, так ну!-фiть! фiть!.. та й тiльки. Там бу­ло та­ке пи­са­но, що па­на Забрьоху, та­ки на­шо­го Ми­ки­ту Ула­со­ви­ча, за­чим не пос­лу­хав па­на пол­ков­ни­ка чер­нi­говсько­го та не прий­шов з хваб­рою Ко­но­топською сот­нею у Чер­нi­гов, як йо­му бу­ло пи­са­но, а за­мiсть то­го за­по­лiс­ку­вав у став­ку, конотопсь­ких мо­ло­диць та ста­рих баб, мов плат­тя, та з пi­вдесятка їх на смерть уто­пив; а да­лi, як ви­шу­кав про­меж них вiдьму, та їй i пiд­дав­ся, i чор­тя­цi ду­шу зак­рi­пос­тив, та й лi­тав у ви­рiй, мов той птах за­морський, що усi лю­ди ба­чили, i дивув­ались, i по­ля­ка­лись, а де­яким ма­лим дi­тям i пе­ре­по­лох ви­ливали, так-то доб­ре ку­ман­ду­вав пан сот­ник над своєю сот­нею; так за те йо­го з сот­ни­чест­ва i змi­ни­ти…

Як се по­чув на­род, так i вжах­ну­лись, i сто­ять, ро­ти по­роззявлювавши, а наш сер­деш­ний Забрьоха си­дить, мов га­ря­чим бор­щем пох­ли­нув­ся… i ка­за­ти б то, i у гор­лi заст­ря­ло, i поб­лiд, i по­си­нiв, i зо­пи­нив­ся, i сльози пус­тив. А Ри­горович йо­му i ка­же: "От так же, па­не сот… чи то пак вже, па­не Ми­ки­то! Так то­бi i тре­ба. Ти вже бу­ло ду­же розiбрав­ся, i вже й пи­са­ря не слу­хав, i мав ум­нi­ший йо­го бу­ти, та, бач, у ви­рiй лi­тав, та сот­ни­чест­во i про­лi­тав. Се ж ще на пер­шо­му лист­ку так на­пи­са­но, а ось пе­ре­вер­не­мо на дру­гий, що то там про­чи­таємо. Мо­же, й наш верх бу­де. Цитьте ж усi, слу­хай­те; ко­го на­чи­таю над ва­ми сот­ни­ком, так за­раз пок­ла­няй­тесь йо­му i на ра­лець з гос­тин­ця­ми iдi­те".

Та й - пе­ре­вер­нув па­пiр, уси розг­ла­див, озир­нув усiх, щоб ди­ви­ли­ся на нього, i ка­хик­нув три­чi по-шко­лярськи, i став чи­та­ти… Як же на­чи­тав, що ко­но­топським сот­ни­ком на­становили не йо­го, як вiн ба­жав i щи­ро на­дi­яв­ся, i з тим i Забрьоху скру­тив з сот­ни­чест­ва, а з дру­гої сот­нi узя­ли суд­денка, Дем'яна Оме­ля­но­ви­ча па­на Ха­лявсько­го, та й пись­м­о упус­тив, i го­ло­ву по­хи­лив, i дов­го ду­мав, ду­мав, да­лi пiд­няв го­ло­ву та й ка­же со­бi: - "Дар­ма! пi­дiб'юсь пiд новог­о та й