Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

Уласович з ра­до­щiв як за­ре­го­четься на усю ха­ту, i як­би не спи­ни­ла йо­го Яв­до­ха, то так би i ки­нувсь на хорунжiв­ну; так та йо­го за ру­ку дьорг! вiд­ве­ла та й нав­чи­ла, що ще тре­­ба ро­би­ти.

От пан сот­ник i стоїть бi­ля неї та знай з од­ної ки­ше­нi виньме ка­ме­нюч­ки, то ка­мiн­цi, крей­маш­ки, скля­ноч­ки, жа­р­нiв­ки - се все на­да­ва­ла йо­му Зу­би­ха - от виньме жме­ню сього доб­ра, по­дер­жить на ру­цi, поб­ряж­чить та й пере­сипле у дру­гу ки­ше­ню, i так дов­го ро­бив, а пан­на хорун­жiвна знай спро­сон­ня при­го­во­рює: "Ми­ки­точ­ку, ду­шко Ула­со­ви­чу! час вiд ча­су дуж­че те­бе люб­лю!"

Далi Яв­до­ха по­да­ла йо­му жаб'ячу кiс­точ­ку, що не­на­че ка­р­люч­ка, i по її на­уще­нiю, тiльки пан Забрьоха заколуп­нув хо­рун­жiв­ну ле­ге­сенько пiд сер­цем, так во­на так i роз­палалася i ста­ла ка­за­ти: "Не хо­чу… за Халявськог­о… не си­луйте ме­не… вiд­дай­те ме­не за Забрьоху… ко­ли не вiддас­те… уте­чу…"

Тут Яв­до­ха вiд­ве­ла Ула­со­ви­ча вiд пан­ноч­ки i ка­же:

- Бач, як я зро­би­ла, що во­на те­пер на Ха­лявсько­го плю­ватиме, а за то­бою вби­ва­ти­меться. Те­пер зов­сiм: по­ра до­дому…

- Як до­до­му? Тiльки усього i бу­де? - пи­та пан Ми­ки­та.

- Буде з те­бе i сього: чо­го то­бi бiльш? - ка­же Зу­би­ха. - Те­пер не жу­ри­ся нi об чiм i жди, як во­ни по те­бе бу­дуть при­силати i панька­тись ко­ло те­бе. Те­пер поїде­мо до­до­му.

- Як же ми, тiт­ко, поїде­мо? Ко­ли вп'ять ле­тi­ти, то цур йо­му; єй! не мо­жу!..

- I нi вже, син­ку, i ме­нi те­бе жаль. Те­пер поїде­мо, та хоч ти до­ро­гою дрi­май, хоч i спи, то не бiйсь нi­чо­го. Пе­ред свi­том бу­дем до­ма. Я завт­ра вп'ять тут бу­ду i дам пан­нi Оле­нi от­сiї жаб'ячої кiс­точ­ки, щоб но­си­ла при со­бi; по­ки бу­де но­сити, по­ти бу­де те­бе лю­би­ти. Хо­дi­мо ж з ха­ти та й поїде­мо; а то вже ско­ро пан­ноч­ка про­ки­неться. От Зу­би­ха по­зби­ра­л­а усе своє, поск­ла­да­ла, як їй тре­ба бу­ло, узя­ла дни­ще i ве­ре­те­но i вий­шла з Ула­со­ви­чем з ха­ти. Вийшовш­и, ка­же па­ну Забрьосi:

- Сiдай на дни­ще по-ко­зацьки, мов на ко­ня; а я де-не­будь при­чеп­люсь; ме­нi не пер­ви­на.

Тiльки та­ки що Ула­со­вич за­нiс но­гу, Яв­до­ха як свис­не, як цмок­не!.. дни­ще пiд­ня­ло­ся уго­ру, на ньому пан сот­ник вер­хи, а зза­ду пiд­сi­ла Яв­до­ха, та знай ве­ре­те­ном по­га­ня та цмо­ка, та при­го­во­рює, мов на ко­би­лу, i пiд­ня­ли­ся пiд са­мiї не­бе­са!..

Сидить наш ко­но­топський сот­ник, Ми­ки­та Ула­со­вич За­брьоха, на дни­щу, мов на ко­нi; но­ги йо­му без стре­мен так i те­лi­па­ються, i, щоб не впас­ти, ру­ка­ми дер­житься за теє дни­­ще, а во­но чку­рить! во­но чку-рить, ще пруд­ше, чим Яць­ко­ва приб­лу­да; а на­за­дi Ула­со­ви­ча при­че­пи­ла­ся Зубих­а та аж скиг­лить вiд хо­ло­ду, бо вi­те­рець про­ду­вав, i їй крiп­ко ску­бен­ти[12] до­ку­ча­ли.

Не вспi­ли во­ни доб­ре ог­ля­дi­тись, аж вже i Ко­но­топ не­да­л­еко. Яв­до­ха щось за­бор­мо­та­ла, аж ось дни­ще усе ниж­че, усе ниж­че… та плюсь! бi­ля Забрьоши­них во­рiт i впа­ло… Пан Ула­со­вич як геп­нув та аж не стя­мив­ся i не вздрiв, як Яв­до­ха з дни­щем щез­ла, i не вгле­дiв, хто з йо­го хвiрт­ки шморг­нув, тiльки ба­чить, що Пазька ко­гось провод­жала.

- Чи се ви, па­ни­ченьку? - пи­та во­на сво­го Ула­со­ви­ча. - Де се ви про­па­да­ли i до­сi… я от­се усе за ва­ми жу­ри­ла­ся…

- Чого ж ти вий­шла за во­ро­та? - роз­пи­ту­вав її пан сот­ник.

- Iз жур­би! - ка­же Пазька.

- А ко­го ж ти про­вод­жа­ла з дво­ра?

- Та там… чу­жий би­чок заб­равсь бу­ло до ва­шої ско­ти­ни, так я…

- Бичок! до ско­ти­ни! Гм! - вор­чав со­бi пiд нiс пан Ми­ки­та, ухо­дя­чи у ха­ту, та й зве­лiв зас­вi­ти­ти свiт­ло, бо у ха­тi бу­ло по­но­чi.

Унесла Пазька свiт­ло… ди­виться пан Забрьоха, що на сто­­лi не­доїдею ва­ре­ни­ки, i двi лож­ки, i двi та­рiл­ки, i но­са­тк­а, вже по­рож­ня, а ду­лiв­ки кат­ма!.. По­мор­щивсь, за­ко­пи­лив гу­бу та по­вор­чав­ши: "Би­чок… до ско­ти­ни!" та й пi­шов у свiт­ли­цю, по­га­сив свiт­ло та й бе­бех­нув на лiж­ко, та по­ду­ма­в­ши: "Кат їх бе­ри! в ме­не є те­пер хо­рун­жiв­на!.." - та й за­х­рiп на всю ха­ту.

IX

Смутна й не­ве­се­ла, про­ки­нув­шись, си­дi­ла на лiж­ку пан­на хо­рун­жiв­на, Оле­на Йо­си­пов­на, у своїй ха­тi, у Безверхо­му­ ху­то­рi, що на Су­хiй Бал­цi. Си­дить, по­зi­ха, очи­цi про­ти­ра i са­ма се­бе не роз­бе­ре, де во­на, що во­на, що з нею роби­лось, що їй та­ке сни­лось i вiд чо­го їй так тяж­ко та ну­дно.

Аж ось де не узя­лась ко­но­топська вiдьма, Яв­до­ха Зу­би­ха. Увi­шед­ши у ха­ту, й ка­же:

- Добридень то­бi, пан­ноч­ко! Чо­го ти та­ка смут­на та не­весела?

- Ох, ба­бу­сю! те­пер я усе зга­да­ла!.. Що се ти зо мною на­робила?… - Так, оха­ючи, ка­за­ла пан­на хо­рун­жiв­на.

- Але! мов­чи та диш! - ка­же Яв­до­ха. - На ли­шень от­сей ка­п­шу­чок та на шну­роч­ку по­че­пи на шию, то усе га­разд бу­де. - Та, сеє ка­жу­чи, i по­че­пи­ла на шию, а в тiм кап­шу­цi жаб'яча зад­ня пра­ва лап­ка, та з неї ж пе­ре­су­ше­не сер­це, та ло­бо­ва кiс­точ­ка, та Ми­ки­ти­но­го слi­ду тро­хи. Тiльки що се їй по­че­пи­ла, як пан­на Оле­на i по­ве­се­лi­ша­ла, - як з во­ди ви­йш­ла. Очи­цi так i па­ла­ють, що­ки за­чер­во­нi­ли, а са­ма i на лiж­ку не вси­дить, ки­ну­лась до Зу­би­хи та аж пла­че та про­сить:

- Тiтусю, го­лу­боч­ко, паньма­точ­ко! Що хоч ро­би, тiльки вiд­дай ме­не за ко­но­топсько­го па­на сот­ни­ка Забрьоху, я та­ки га­разд i не знаю, як йо­го зо­вуть. Вiд­дай, вiд­дай швид­ше ме­не за нього.

- Адже вiн те­бе сва­тав, та ти йо­му пiд­нес­ла пе­че­но­го гарб­уза?

- Та то я бу­ла дур­на та бо­же­вiльна… не розг­ле­дi­ла йо­го доб­ре, не роз­пи­та­ла­ся лю­дей, не пос­лу­ха­ла бра­ти­ка… Те­пер ме­нi свiт не мил без нього!..

- Адже ж ти лю­биш па­ни­ча Ха­лявсько­го, Оме­ля­но­ви­ча, суд­денк­са?

- Та то я бу­ла дур­на та бо­же­вiльна! Вiд учо­рашнього дня i цур йо­му, i пек йо­му вiд ме­не; i не спо­ми­най про нього. Од­но в ме­не на дум­цi, що хоч аби по­ба­чи­ти па­на Забрьоху, та на­ди­ви­тись на нього, та при­го­лу­би­ти йо­го, та щоб вiн ме­не взяв. - Та, сеє ка­жу­чи, бер­киць з лiж­ка до нiг Зубиши­них та й ле­жить, i пла­че, i про­сить: - Зро­би, тi­ту­сю, щоб вiн ме­не узяв, я те­бе три го­ди бу­ду рiд­ною ма­тiр'ю зва­ти, бу­ду те­бе i по­ва­жа­ти, i ша­ну­ва­ти. Ко­ли ж вiн вiд ме­не вiдцур­ається, пi­ду свiт за очи­ма, са­ма со­бi смерть за­по­дiю…

- Та го­дi ж,