Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

- Чому та­ки в те­бе не­ма нi­яко­го по­ран­ня? - ка­же ба­ба, не по­ту­ра­ючи, що вiн ди­виться на неї, мов ска­же­ний. - Нi пти­цi не пат­ра­ють, нi ба­ран­ця не за­рi­за­но, i му­ки на лок­ши­ну нiх­то не кри­ше! От так при­бе­рись! Завт­ра в нього ве­сiл­ля, а вiн со­бi i ов-ва!..

Не знаю, де б то опи­ни­лась сяя ба­ба, i як би зах­рус­тi­ли її кiс­точ­ки, i хто б то їх iз цу­ци­ком поз­би­рав, як­би Дем'ян Оме­­ля­но­вич не роз­сер­дивсь за сiї ба­бу­си­нi ре­чi так, що вже не мож­на бiльш! Пi­ни йо­му пов­ний рот, аж че­рез край те­че, i язи­ка не по­вер­не, тiльки тру­ситься, та ку­ла­ки сту­лив, та скиг­лить, мов кри­вий цу­цик. Дум­ка та­ка, що як­би ще тро­хи, то вiн би з сер­ця лоп­нув. Та як та­ки i стер­пi­ти? Тут чо­ло­вi­ко­вi зов­сiм бi­да! Тiльки бу­ло на­ла­го­дивсь жени­тися i лю­дей по­си­ла­ти з хлi­бом, а тут йо­му дiв­ка i пi­днесла пе­че­но­го гар­бу­за! Та ще ж яка й дiв­ка? Та, що лю­билася з ним тро­хи чи не бiльш го­ду, що не од­ну нiч про­си­дi­ла з цим пiд вер­бою бi­ля кри­ни­цi i тут бо­жи­ла­ся i заприсягла­ся, що нi за ко­го не пi­де, оп­рiч йо­го; а тут од­но те, що йде за дру­го­го; а дру­ге те, що йде за па­на конотопського­ сот­ни­ка Забрьоху, над кот­рим во­на i за очi, i в вi­чi насмiхала­ся. Так як тут бу­ло па­ну суд­ден­ку стерпiт­и, що пiс­ля та­кої бi­ди прий­шла ба­бу­ся, та ще й та­ка, що гид­ко скiп­ка­ми узя­ти, та й на над ним кеп­кує. Вiн би, ка­жу, по­трощив би її на шмат­ки, як ста­рий дер­кач, так йо­му дух за­пер­ло, i вiн не зду­жа i по­во­ру­ши­тись, а во­на тим ча­сом i ка­же:

- Чого-бо ти так лю­туєш? Мов­чи та диш, та слу­хай ме­не. Бу­ду я су­ча донька, ко­ли пан­на хо­рун­жiв­на Оле­на, що з Без­вер­хо­го ху­то­ра, не бу­де за то­бою ще завт­ра чим свiт.

Як ска­за­ла йо­му се ба­бу­ся, так вiн з ра­до­щiв аж задри­жав та щось хо­тiв ска­за­ти, та й не змiг; а тiльки ви­ва­лив очi та, сил­ку­ючись, лед­ве-лед­ве про­мо­вив:

- Йо?

- Та будь я шельмовська, анах­темська доч­ка! щоб ме­нi очi по­ви­ла­зи­ли, щоб ме­нi ру­ки i йо­ги по­кор­чи­ло, щоб ме­нi тряс­ця, щоб на моїй тва­рi сi­ло сiм­сот пiст­ря­чок та боля­чок, - та й уся­ки­ми вiдьомськи­ми прок­ли­нан­ня­ми ста­ла прок­ли­на­тись, - ко­ли, ка­же, не зроб­лю так, що ти з Оле­ною завт­ра у вут­ре­нi об­вiн­чаєшся; тiльки слу­хай ме­не: ад­же ти ме­не доб­ре знаєш?

Як-таки сьому па­ни­че­вi i не зна­ти ко­но­топської вiдьми, Яв­до­хи Зу­би­хи (бо се во­на бу­ла), ко­ли во­на йо­му раз язи­чок пiд­нi­ма­ла, уд­ру­ге ос­ту­ду знi­ма­ла; так вже да­ла­ся во­на йо­му зна­тись. От­то як по­чув вiн се вiд неї, так на ду­шi ста­ло йо­му лег­ше: за­раз i зро­зу­мiв, що йо­му тре­ба ро­би­ти, та мер­щiй їй бер­киць й но­ги та й про­сить:

- Тiточко, го­лу­боч­ко! Зро­бiть, як знаєте зро­бiть, щоб моя бу­ла Оле­на; цi­лi­сiнький год бу­ду вас рiд­ною ма­тiр'ю зва­ти; куп­лю плах­ту, очi­пок, сер­па­нок, чо­го за­ба­жа ду­ша ва­ша i ва­шо­го ко­та… Тiльки ди­вi­тесь ли­шень: вже Оле­на дру­же­чок зби­ра, ко­ро­вай­ни­цi вже до­сi дi­жу по ха­тi понос­или; а пан сот­ник ко­но­топський, Ми­ки­та Ула­со­вич, най­няв слi­по­го скрип­ни­ка на ве­сiл­лi гра­ти, так де вже…

- Хiба ж я не Яв­до­ха? Я йо­му зроб­лю ве­сiл­ля? Не­хай ли­шень укош­тується, не­хай прот­ру­сить батько­вi кар­бо­ва­н­чи­­ки для те­бе, а я i йо­го оже­ню! Не­хай i Оле­на зби­ра дру­же­чок, не­хай по­чи­на­ють прис­пi­ву­ва­ти Ми­ки­тi, а я знаю, що зве­дуть на Дем'янка. Приньмай­ся ж хут­ко; ка­жи, щоб у гос­по­дi i пек­ли, i ва­ри­ли, i чо­го тре­ба на­то­чи­ли, а ти бi­жи зби­рай бо­яр, сваш­ку, свi­тил­ку, ста­рос­тiв, та яко­го-небудь батька знай­ди, щоб по­ря­док да­вав.

Агу! пан суд­ден­ко по­ве­се­лi­шав; хва­тив по­яс i став пiд­пе­резуватись та за шап­ку бра­тись, щоб iти за поїздом, а Яв­до­­ха, ви­хо­дя­чи з ха­ти, ста­ла ве­сiльної спi­ва­ти, та ще й при­с­ка­­кує:

У Дем'янка та батькiв, мно­го,

А рiд­но­го та нi од­но­го.

Та все та­кi, що на­пи­ти­ся,

А нi­ко­му й по­жу­ри­ти­ся.

Усе та­кi, що пи­ти-гу­ля­ти,

А нi­ко­му та по­ра­доньки да­ти.

XI

Смутна i не­ве­се­ла уби­ра­ла­ся у своїй ха­тi пан­на хорун­жiвн­а, Йо­си­пов­на Оле­на, на своєму Без­вер­хо­му ху­торi, що на Су­хiй Бал­цi. I вби­рається, i не вби­рається; тре­ба б то пос­пi­ша­ти, бо вже у се­лi пе­редз­во­ни­ли до вут­ре­нi ув один дзвiн i ста­ли уво всi дзво­ни­ти; тре­ба їй пос­пi­ша­ти до церк­ви, бо учо­ра на до­мо­ви­нах так по­ра­ди­лись, щоб їй тут у ву­т­ре­нi i звiн­ча­тись з ко­но­топським сот­ни­ком, па­ном За­брьо­хою, Ми­ки­тою Ула­со­ви­чем, а вiд ху­то­ра до се­ла бу­де ве­рс­тов з п'ять або двi: так от тре­ба їй пос­пi­ша­ти, щоб вспi­­ти, так щось ру­ки не пi­дiй­ма­ються. Уже во­на i роз­чесалася; вже i ко­си у дрi­буш­ки поп­ле­ла, ста­ла лен­ти пок­ла­да­ти… зирк! що нi най­луч­ча скин­дяч­ка, що їй по­да­ру­вав пан суд­ден­ко… її так i узя­ло iз-за пле­чей; зга­дав­ши йо­го, за­су­му­ва­ла i трош­ки сплак­ну­ла. Зу­би­ха ж тут так i розси­па­ється. I сю­ди шат­неться, i ту­ди мот­неться: i на­мис­то Оле­­нi нав'язує на шию, i го­ло­ву квiт­ча; а як на­ря­ди­ла зов­сiм, то й ви­бiг­ла мер­щiй над­вiр; по­вер­ну­лась на од­нiй но­зi про­ти сон­ця три­чi, за­ше­по­тi­ла щось та­ке со­бi ни­щеч­ком, об­ве­ла ру­кою ту­ди, де се­ло, та й ска­за­ла:

Хто мав пос­пi­ша­ти,

Нехай не вий­де з ха­ти,

I щоб до сход сон­ця

Не знай­шов нi две­рей, нi вi­кон­ця.

Увiшедши вп'ять у ха­ту, ста­ла зна­ряд­жа­ти пан­ноч­ку Оле­­ну до вiн­ця; зве­лi­ла їй три­чi пок­ло­ни­тись у но­ги бать­ковi i ма­те­рi, що для та­ко­го слу­чаю знай­шли, а да­лi i бра­тиковi рiд­но­му. Стар­шiй друж­цi да­ла па­ру свi­че­чок п'ята­кових до вiн­ця, хуст­ку ру­ки зв'яза­ти, руш­ник пiд но­ги i ша­га пiд руш­ник па­ла­ма­ре­вi за став­ник, а да­лi ти­хе­сенько, щоб нiх­то не ба­чив, да­ла теж друж­цi якусь кiс­точ­ку та який­сь реп'яшок i нав­чи­ла її, що i ко­ли з ни­ми ро­би­ти. От i пiш­ла на­ша мо­ло­да з стар­шою друж­кою у се­ло, поспiша­ючи ­до вут­ре­нi, щоб там шлюб приньма­ти з па­ном Забрьо­хою, ко­но­топським сот­ни­ком, Ми­ки­тою Уласовиче­м.

Що ж ро­би­ла Яв­до­ха, зос­тав­шись на Без­вер­хiм ху­то­рi? Там дi­ву­ва­ла го­дiв со­рок дiв­ка, а зва­ли її Со­ло­ха. Бiд­на та пре­бiд­на: нi оде­жi у неї не бу­ло i нi­чо­го. Та ще на од­но око слi­па, вiд пар­шiв во­лос­ся по­ви­ла­зи­ло, i го­ло­ва го­лi­сiнька, як до­ло­ня; уся шия в чи­ря­ках та в пiст­ря­ках, аж те­че; на що­цi ог­ник; зу­бiв не­до­лiк, гор­ба­тенька, кур­но­са, тiльки ям­­ка за­мiсть но­са; на од­ну но­гу кри­ва i