Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

ва­ре­ни­кiв та спряг­ла яеш­ню… Ой, ли­­шенько! Ой, ря­туй­те! Ой, бi­да! - став пан Ула­со­вич не своїм го­ло­сом про­бi кри­ча­ти та за бо­ки хва­та­тись… Пан Пiст­ряк i ко­зацт­во ки­ну­лось до нього, що що йо­му там ста­лося? Аж вiн… ше­лесть… пiд­няв­ся до­го­ри i по­ле­тiв, як пти­ця, усе-та­ки кри­ча­чи що є го­ло­су…

Що ж то ужах­ну­ли­ся усi лю­ди у слав­но­му со­тен­но­му мi­стечку Ко­но­то­пi, як по­ба­чи­ли, що їх прех­ваб­рої сот­нi пан сот­ник, Ми­ки­та Ула­со­вич Забрьоха, та пiд­нявсь пiд самiсi­нькi не­бе­са i без крил, та ле­тить, як тая пти­ця! I жi­нки, i му­­жи­ки, i ма­ла дiт­во­ра, та що то! i ста­рi по­ви­пов­за­ли з хат ди­ви­тись на та­ку про­яву, i усi ж то по­за­ди­ра­ли голов­и i див­ляться, як пан Забрьоха, мов птах який за­морський, ле­тить по­пiд не­бе­са­ми; ру­ка­ми бов­та, мов кри­ла­ми, черке­ска йо­му роз­ду­вається, но­га­ми дри­га, ша­ро­ва­ри напужи­лись, сам упо­тiв, нi­би у га­ря­чiй ба­нi, i ле­тить, i кри­чить, i де зазд­рить на зем­лi чо­ло­вi­ка, то скiльки є го­ло­су пи­ти про­сить. Сеє ба­ча­чи, ста­рi лю­ди плю­ють, жа­ха­ються; жiнк­и го­лосять з пе­ре­ля­ку, а ма­лим дi­тям не од­но­му довелося­ пе­ре­по­лох ви­ли­ва­ти. А то ж i не страш­но?..

Прокiп Ри­го­ро­вич, ба­ча­чи та­кеє ди­во, став, зад­рав­ши до­гори го­ло­ву, рот роз­зя­вив, аж гор­лян­ку вид­но, очi вилу­пив та ру­ка­ми знай роз­ма­хує, щоб то пiй­ма­ти та вдер­жа­ти па­на сот­ни­ка, що по­ле­тiв, як гу­сак. Та й ко­зацт­во усе, та­ки усе до од­но­го, ди­ву­ва­ли­ся на сюю ко­ме­дiю… Та як i не ди­вуватись, ба­ча­чи, що чо­ло­вiк о своїм умi нi з то­го нi з сього по­ле­тiв, як птах. I ко­ли б се опiв­но­чi, як уся­ка не­чисть тов­четься, а то ще й со­неч­ко тiльки що зай­шло…

Стара Льозни­ха лед­ве вiд ста­рос­тi та вiд не­ду­ги вий­шла на под­вiр'я i, див­ля­чись на ко­за­кiв, як во­ни зби­ра­лись, як про­меж се­бе жар­ту­ва­ли, як ла­го­ди­лись мушт­ру ви­ки­да­ти, здих­ну­ла та й ка­же: "Сла­ва то­бi, гос­по­ди, що я не ко­зак! Не зду­жаю i че­рез ха­ту пе­рей­ти, а то б тре­ба бi­га­ти та боро­тись, та мушт­ру­ва­тись! Не хо­чу, не хо­чу ко­за­ком бу­ти!" - та й за­ди­ви­лась на них, а да­лi… зирк! Ле­тить по­над нею щось та­ке страш­не… Розг­ле­дiв­ши, по­тю­па­ла до ко­за­кiв i ста­ла їм роз­ка­зу­ва­ти, щоб вже не до­жи­да­ли па­на сот­ни­ка, бо вже вiн у ви­рiй по­ле­тiв. "Я, - ка­же, - са­ма ба­чи­ла: ле­тить, мов во­ро­ни, тiльки що не кра­ка, а знай пи­ти про­сить…"

Пан пи­сар i ко­за­ки - нi­чо­го ро­бить - по­ро­зi­хо­ди­лись i по­розказували, хто не ба­чив, як ко­но­топський пан сот­ник, Ми­ки­та Ула­со­вич Забрьоха, по­ле­тiв, мов во­ро­на… I усi ж то, хто про се не по­чує, здвиг­не пле­чи­ма та й ди­вується i ка­же: "Жди ж доб­ра, ко­ли i на­чальство на­ше обвiдьми­лось!" А Про­кiп Ри­го­ро­вич зна, де ра­ки зи­му­ються! Вiн хоч i пе­ре­ля­кавсь, та не за­був нi про ва­ре­ни­ки, нi про яєшню, нi про Пазьку; гульк до неї на ве­че­рю… та про па­на сотни­ка вже i не зга­ду­ва­ли.

А наш пар сот­ник ле­тiв, сер­деш­ний, ле­тiв вiд са­мо­го Ко­нотопа i не зна, де вiн опи­ниться i що з ним бу­де, аж гульк - ху­тiр, i вiн чує, що став спус­ка­тись усе ниж­че, ниж­че… Розг­ля­дає, при­див­ляється - аж се ху­тiр Без­вер­хий, що на Су­хiй Бал­цi… От ле­тить та ле­тить по­над ха­та­ми та в хо­ру­н­ж­евий двiр, де вже вiн не раз був… От як уле­тiв у двiр та до хо­рун­жiв­ни­ної ха­ти, та у сi­ни, та пря­мi­сiнько у хат­нi две­рi, що за­чи­не­нi i iз­се­ре­ди­ни за­щеп­ну­тi бу­ли, геп! мов довб­нею, та тут i прос­тяг­нувсь, як ко­ло­да, i не ди­ше, i не во­ру­шиться…

Отсе-то геп­ну­ло у хат­нi две­рi, де чак­лу­ва­ла над хорун­жi­вн­ою ко­но­топська вiдьма Яв­до­ха Зу­би­ха.

От Яв­до­ха за­раз i обiз­ва­лась до нього:

- Не стог­ни ду­же i не охай, щоб хто не по­чув, та йди шви­д­ше у ха­ту. - Вiд­щеп­ну­ла йо­му две­рi, кли­че йо­го, кли­че; аж не­ма гла­су, нi пос­лу­ща­нiя; ле­жить наш пан сот­ник, мов оду­бiв. Нi­чо­го Яв­до­сi ро­би­ти, по­во­лок­ла йо­го самотужк­и у ха­ту, i як пе­ре­во­лок­ла на дру­ге мiс­це, вiн i за­стогнав, i очи­ма луп! i не пiз­нає, де вiн се опи­нивсь? Роз­глядаючи усю­ди, пiз­нав Зу­би­ху, за­раз, стог­ну­чи, i по­чав ко­ре­ни­ти батька i ма­тiр її, що зро­би­ла над ним та­ку ка­пость. А Яв­до­ха тiльки знай своє тов­че: - Не знаєш сво­го щас­тя! Та не кри­чи-бо, роз­бу­диш усю двiр­ню. Що ж бу­деш дi­яти: зля­кавсь, зля­кавсь, нiг­де дi­тись. Нi­ко­ли те­пер пере­полох ви­ливати. На ли­шень, по­ню­хай сього. - Та й пiднес­ла йо­му пiд нiс те­р­то­го хрi­ну. Вiн як нюх­нув, та й чхнув аж три­чi, а да­лi став про­си­ти пи­ти. Яв­до­ха узя­ла во­ди, пошепт­ала над нею, збриз­ну­ла йо­го тою во­дою, да­лi зли­зала язи­ком хрест-на­х­рест че­рез вид, щоб з очей чо­го не ста­лось, та й да­ла йо­му тiї во­ди на­пи­тись. Вiн за один ко­вток чи­ма­лий во­дян­чик так i ви­су­шив та й ка­же:

- Дай, тi­ту­сю, ще.

- Але! - ка­же Зу­би­ха, - я те­бе не пи­ти сю­ди прик­ли­ка­ла. По­­кинь три­хи та мни­хи та приньмай­сь за дi­ло. Бач, яка кра­­ля ле­жить!

Пан Забрьоха озир­нув очи­ма, аж i вздрiв, що на по­лу спить пан­на Оле­на… та так i зад­ри­жав, мов опа­ре­ний.

Та й справ­дi ж бо кра­ля бу­ла! То хо­ро­ша бу­ла, а то, як розi­спалась та i роз­чер­во­нi­лась, що твiй кар­ма­зин або ро­жа у са­ду; кар­сет роз­щеп­нув­ся, со­роч­ка розх­рис­та­лась… ко­си тiльки, як по­роз­пус­ка­лись, так вже прик­ри­ли па­зу­ху, та й то не зов­сiм…

Уласович наш, як вздрiв та­ку кра­лю, то так i за­хо­дивсь круг сон­ної, мов па­вич; тiльки навс­пи­няч­ки тан­цює бi­ля неї та розг­ля­да, та плям­ка, та слин­ку ков­та; за­був i пра­цю свою, що стiльки пе­ре­ле­тiв, i за­був, що й пи­ти про­сив. Не йде на ум нi їда, нi во­да, що пе­ред очи­ма бi­да!

Вiн би що-не­будь i при­ду­мав… гм! так Яв­до­ха йо­го за по­лу сiп i при­тяг­ну­ла до пе­чi i ка­же: "Сха­ме­нись ли­шень, бла­з­ню! Тре­ба дi­ло ро­би­ти, а не ханьки мня­ти. На ли­шень от­сю жа­бу та й скру­ти їй го­лов­ку на­бiк i ще жи­ву, не здох­шу, укинь мер­щiй у пiч за жар". От пан сот­ник i зро­бив усе, як зве­лi­ла йо­му Яв­до­ха, i ще жа­ба пи­ща­ла, а вiн її вки­нув у пiч, вiд­кi­ля Зу­би­ха увесь огонь виг­ро­ма­да­ла на при­пi­чок. Як спек­лась i зсу­ши­лась тая жа­ба, Яв­до­ха дос­та­ла її, обi­рва­ла усе мня­со, а кiс­точ­ки поз­би­ра­ла i ста­ла з них виби­рати: от i знай­шла од­ну точ­нi­сiнько як ви­де­лоч­ка, i навчи­ла Ула­со­ви­ча, що з нею ро­би­ти.

Пан Забрьоха при­ту­лив тую ви­де­лоч­ку до сер­ця