Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

I

Смутний i не­ве­се­лий си­дiв со­бi на лав­цi, у но­вiй свiт­ли­цi, що вiд­го­ро­див вiд про­тив­ної ха­ти, ко­но­топський пан сот­ник Ми­ки­та Ула­со­вич Забрьоха. Хоч па­рень со­бi i чепурн­ий був, а тут i у не­дi­леньку свя­ту не брав бi­лої со­роч­ки, та й - про­щай­те у сiм сло­вi - ки­таєвих си­нiх шта­нiв на нiч не знi­мав, так, сер­де­ка, у них i но­чу­вав, рад-рад, що за пi­внiч доп­хав­ся до­до­му; а там чи зас­нув, чи нi, вже йо­го, ще сон­це не схо­ди­ло, збу­ди­ли. За­раз схо­пивсь, ви­по­зi­хав­ся, вичу­хав­ся­, по­мо­ливсь бо­гу, нюх­нув ра­зiв три­чi крiп­кої ро­менської ка­ба­ки, прос­лу­хав, що йо­му чи­та­ли, дав по­ря­док i, зос­тав­шись сам у свiт­ли­цi, сiв на лав­цi: го­ло­ва йо­му не­чесана, чуб не пiд­го­ле­ний, пи­ка нев­ми­та, очi зас­па­нi, уси роз­ку­дов­че­нi, со­роч­ка розх­рис­та­на; край йо­го на сто­лi лю­лька i га­ма­нець, ка­ла­мар, гре­бi­нець i пов­на кар­ват­ка ще то­рiш­ньої ду­лiв­ки, що ще зве­чо­ра на­то­чи­ла йо­му Пазька у пля­ш­­ку, а вiн, хоч i на­си­пав у кар­ват­ку, щоб то, знаєте, з жур­би ви­пи­ти, та як за­жу­ривсь зно­ва, та й за­був, так i лiг та й зас­нув; та й те­пер, ус­тав­ши, не ду­же на тую ду­лiв­ку ква­пив­ся, бо ще но­ве ли­хо зов­сiм йо­го скру­ти­ло, i вiн i сам се­бе з жур­би не тя­мив.

Яке ж то там йо­му ли­хо зiк­ла­ло­ся й вiд чо­го та­ка жур­ба йо­го узя­ла? Але! три­вай­те ли­шень, я вам усе роз­ка­жу: i вiд­кiля вiн так пiз­но приїхав, i за­чим не да­ли йо­му доб­ре й вис­па­тись. Ось ке­те ли­шень ка­ба­ки, в ко­го мiц­нi­ша, та й слу­хай­те.

Пан сот­ник Ула­со­вич був чес­но­го i важ­но­го ро­ду. Та­ки хто скiльки не заз­на, то со­тен­ною стар­ши­ною усе бу­ли Забрьохи; а дi­ди i пра­дi­ди Ми­ки­то­вi усе бу­ли у слав­но­му со­тен­но­му мiс­теч­ко­вi Ко­но­то­пi сот­ни­ка­ми; так вiд от­ця до си­на так со­тенст­во i пе­ре­хо­ди­ло. От як i ста­рий Улас За­брьо­ха, та­ки сот­ник ко­но­топський, як по­мер… i що то жал­ку­ва­ло за ним ко­зацт­во! Та та­ки i усi лю­ди, i ста­ре, i ма­ле, усi пла­ка­ли. А як хо­ва­ли, так тру­ну йо­го нес­ли че­рез усе се­ло на ру­ках, мов дiтсько­го батька, та бi­ля церк­ви й по­хо­ва­ли i доб­ре на усiх обi­дах пом'яну­ли. Як же вiд­пи­ли со­ро­чи­ни i гро­ма­да зiб­ра­ла­ся на по­ра­ду, ко­го на­чи­ни­ти сот­ни­ком, то усi ув один го­лос i гук­ну­ли: "А ко­му ж будь? Ула­со­ви­чу, Забрьощен­ку; яко­го нам луч­чо­го ська­ти?" От­так-то й нас­та­но­ви­ли йо­го сот­ни­ком, i став вiн iз Забрьо­щенка вже й сам Забрьоха.

От вiн, по­хо­вав­ши батька, сю­ди-ту­ди ог­ле­дiвсь, аж вже йо­му го­дiв двад­цять п'ять; нiг­де дi­тись, тре­ба же­ни­ти­ся, тре­ба дiв­ки ська­ти… Батько-бо йо­го, ста­рий Улас, був со­бi ску­пенький, i ко­ли, бу­ло, Ми­ки­та, як озьме йо­го за сер­це, ста­не батька про­ха­ти, щоб йо­го оже­нив, то ста­рий насуп­ить бро­ви, зир­не на нього сторч та ска­же: "Не­хай ли­шень ви­яс­ниться, бач, нах­ма­ри­ло. Який те­пер ся­кий-та­кий син же­ниться? Бач, хлiб до­ро­гий, по п'яти ал­тин мi­шок, та й тiсн­о нам бу­де, як то­бi жiн­ку озьме­мо: тiльки i є, що ха­та з кiм­на­тою, та че­рез сi­ни про­тив­на ха­та, та й го­дi; де ме­нi вас мiс­ти­ти з дiт­во­рою, що вже знаю, що так i об­сип­ле. Не­хай ли­шень опiс­ля по­ду­маємо". То, бу­ло, Ми­ки­та почу­хає­ть­ся та з тим об­лиз­нем i пi­де. Те­пер же, як ста­рий вмер, йо­му своя во­ля. За­раз узяв­ши про­тив­ну ха­ту, перег­ородив, от йо­му є й свiт­ли­ця, є й прос­тор. Да­лi став дiв­ки ська­ти i сiв ду­ма­ти. Вже на яку-то вiн не ду­мав? Перш би то так, що й де! За­раз на чер­нi­гiвську про­то­по­пiв­ну закин­ув та й сам зля­кавсь вiд не­ров­нi: од­ної оде­жi на два во­за не вбе­реш, а на­мис­та, ка­жуть, мiр­ка­ми батько вiд­сип­ле; та та­ки й нiчо­го: там i бо­гос­ло­ви їли пе­че­нi гар­бу­зи, так на­шо­му братчи­ку нi­чо­го ту­ди ква­пи­тись. От вiн i спус­тивсь ниж­че, переб­ирав-перебирав, ду­мав-ду­мав… да­лi як сплес­не у до­лошки, як за­го­мо­нить сам со­бi у ха­тi: "Отсе так! От­се моя! Хлоп­че! Сiд­лай мер­щiй ко­ня!" Чи зiб­равсь, чи нi, мер­щiй наш Ула­сович сiв на ко­ня… i як за­ту­по­тiв, так тiльки що оком йо­го зазд­риш.

Куди ж то вiн так по­тяг пруд­ко? Еге! Ко­лись-то, десь-то на яр­мар­ку ба­чив вiн хо­рун­жiв­ну Оле­ну, от що на Су­хiй Бал­цi ху­тiр, про­зи­вається Без­вер­хий. Вiн, див­ля­чись тог­дi, ду­же ди­ву­вав­ся, що дiв­чи­на й мо­ло­денька, а ку­пує боро­ш­н­а ба­гацько; а як став роз­пи­ту­ва­ти лю­дей, так йо­му й роз­казали, що у неї не­ма нi батька, нi ма­те­рi, а тiльки са­мий брат; що во­на ха­зяй­ка нев­си­пу­ща, са­ма й око­ло ко­ров, са­ма й у по­лi при ко­са­рях i при жен­цях, а зи­мою у вин­ни­цi са­­ма дог­ля­да i се бо­рош­но оку­пує на вин­ни­цю. Брат її, хо­рунженко, хоч па­рень i мо­ло­дий, та не хо­че же­ни­тись, а ду­ма у чен­цi, бо як був не­дуж, так обi­щавсь: "Ко­ли, - ка­же, - ви­ду­жаю, то пi­ду у чен­цi, вiд­дав­ши сест­ру за­мiж". От i ви­дужав, i до­жи­да доб­ро­го чо­ло­вi­ка, щоб йо­му i господарст­во, i сест­ру вiд­да­ти, i вже нi до чо­го йо­му дi­ла не­ма, усе тi­льки книж­ки чи­та, а Оле­на за нього усю­ди по господарст­ву по­во­ро­чується.

От ту­ди-то по­тяг наш пан сот­ник Забрьоха. Не взяв же йо­го й чорт на ви­гад­ки! Чує кiш­ка, де са­ло ле­жить: од­но те, що дiв­ка здо­ро­ва, мо­ло­да, ог­ляд­на, чор­ноб­ри­ва, повно­в­и­да, а ху­до­би-ху­до­би - так ба­теч­ки! Свiй ху­тiр, лi­сок, вин­ни­чка, мли­нок, вiт­ря­чок, а ско­ти­ни та ове­чок - так нi­чо­го й ка­за­ти! I усе то їй дос­та­неться. За­тим-то так наш Ула­сович i пос­пi­ша, що й ко­не­вi не дасть здих­ну­ти, i сам, не обi­дав­ши, трид­цять се­ми­сот­них верст, iще з го­ном, не спо­чи­ва­ючи, пе­реїхав, i як до­бiг до то­го Без­вер­хо­го ху­то­ра й ус­тав з ко­ня бi­ля хо­рун­жен­ко­вої ха­ти, так так i хитаєтьс­я, мов п'яний, а я ж ка­жу, що вiн i не обi­дав нiг­де.

Поздоровкавшись з па­ном хо­рун­жен­ком i по­сi­дав­ши у ха­тi, от на­шi i роз­го­во­ри­лись про­меж се­бе i приз­на­лись, що ще й батьки їх про­меж се­бе дру­жи­ли, то i їм тре­ба не цу­ра­тись один од­но­го. Да­лi хо­рун­жен­ко пи­тав па­на сотни­ка, що ку­ди йо­го бог не­се i за­чим? За­раз наш Ула­сович i став бре­ха­ти, бо ста­рi лю­ди ка­жуть: тiльки що ще задум­аєш сва­та­тись, то й ста­неш за­раз бре­ха­ти, i що без брех­нi нi жо­ден чо­ло­вiк не сва­тав­ся. От­же ж то сот­ник i ка­же, що бу­цiм­то йо­му тре­ба бра­гу для во­лiв най­ня­ти на зи­му (а ще де та й зи­ма? iще тiльки пет­рiв­ка йде), так вiн по­чув, що у