Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

Насилу роз­чу­хав пан Ми­ки­та, що пи­сар хо­че ро­би­ти. От i прий­ня­ли­ся ма­ца­ти по стi­нi. Один iде ув один бiк, а дру­гий у дру­гий: мац, мац! хап, хап! "Чи є, Ри­го­ро­вич?" - "Нiсть! iще­зо­ша, яко дим". - "Хо­дiм дальш". Вп'ять пiш­ли. "Чи обрi­ли, па­не Ула­со­ви­чу?"-"Тьфу! Бо­дай во­ни зслиз­ли! А вже й "дос­той­но" дзво­нять. А! мо­ро­ка та й го­дi!.."

Облапають усю ха­ту, зiй­дуться вп'ять до­ку­пи… не­ма две­рей, та й не­ма. Вп'ять ро­зiй­дуться; той по сон­цю, а дру­гий нав­па­ки сон­ця… ла­па­ють… Зiй­дуться.. не­ма! вже б ра­дi хоч би вi­кон­це на­ма­цать, так i те кат йо­го зна де дi­лось. Аж пла­чуть обид­ва. Пан Ула­со­вич Ми­ки­та сiв на до­лiв­цi та да­вай уго­лос:

"Вже до­сi i вут­ре­ня вi­дiй­шла, а ме­не пан­на хо­рун­жiв­на до­жи­да­лась-до­жи­да­лась та, мо­же, вже i до­до­му пiш­ла. Ой ле­леч­ко, ле­леч­ко!" А пан Пiст­ряк, знать, щось своє надум­ав; як став се­ред ха­ти, роз­во­дить пальця­ми i тiльки що хо­тiв щось ска­за­ти, аж ось… брязь плям­ка! рип две­рi!.. шасть у ха­ту Яв­до­ха Зу­би­ха, їх при­ятелька, ко­но­топська вiдьма, що са­ма та­ку ма­ру на них на­пус­ти­ла i две­рi вiд них схова­ла. От i за­го­мо­нi­ла на них:

- Чи ви по­ду­рi­ли, чи по­ка­зи­ли­ся? Яко­го гас­пи­да ви тут ро­би­те? Чо­му не йде­те вiн­ча­тись? Але за­то­го вий­дуть з ву­т­ре­нi, i мо­ло­да з друж­ка­ми дав­но жде, а во­ни тут ханьки мнуть.

- Ох, тi­ту­сю! - на­си­лу про­мо­вив пан Забрьоха. - Тут зов­сiм бi­да.

- Смущенiє ве­лiє учи­ни­ся, - ска­зав Ри­го­ро­вич, спiд­лоб'я приг­ля­да­ючись на Зу­би­ху. - Сiя двер, з ню же про­iз­ве­де­нiє сот­во­ряєть увесь род чо­ло­вi­чеський, бисть по­гиб­шая; i се па­ки об­рi­те­ся, но ка­ко? не вiм!

- Розкажи ти, па­не Ми­ки­то, ме­нi по-людськи, а йо­го нiхт­о не вто­ро­па. Що тут з ва­ми за при­ви­де­нiє бу­ло? - так пи­тала Яв­до­ха, бу­цiм­то i не зна­ла нi­чо­го.

- Тут та­ке бу­ло, - ка­зав пан Забрьоха, - що як йо­го i роз­казати. Хтось бу­ло две­рi в нас вкрав! Вже ми їх лапа­ли-лапали, об­ма­цу­ва­ли-обма­цу­ва­ли; прий­шлось бу­ло про­бi кри­ча­ти, а ти тут i ввiй­шла.

- Те-те-те! Знаю-знаю! - ка­же вiдьма. - Бач, су­ча донька, що бу­ло на­ро­би­ла? Та я її пе­рес­по­рю. Во­на ще й не та­ке хо­че з то­бою зро­би­ти, та ти не по­ту­рай. Iди ли­ше з бояри­ном швид­ше до церк­ви та й бе­ри свою дiв­ку. Не розгля­дай, чи во­на Оле­на, чи не Оле­на, а тiльки бе­ри ту, що сто­їть на рун­ду­ку, бi­ля ку­ни, та у ру­ках чер­во­ну ма­кiв­ку дер­жить. Гля­ди ж, не ду­же ве­ре­дуй, i на Оле­ну, хоч її i поба­чиш де, не квап­ся: то бу­де не во­на, а з ма­кiв­кою твоя. Бач, прибiг­ла з Києва дя­ди­на па­на суд­ден­ка Ха­лявсько­го, ще злi­ша ме­не, та не з так зна, як я. Во­на перш в те­бе две­рi ви­крала, а те­пер на пан­ноч­ку Оле­ну нас­ла­ла ма­ру, бу­цiм­то во­на i слi­па, i кри­ва, i чи­ря­ку­ва­та, i ко­рос­тя­ва, i бу­цiм­то во­на зов­сiм не во­на. От­же, ти не ца­ра­монься, щоб пся­юха не посмiяла­ся над на­ми. Вiн­чай­ся смi­ли­во; а як прий­де вiд вi­нц­я, так я усе злеє вiд­вер­ну i її, ста­ру су­ку, про­же­ну. Бi­жiть же швид­ше. - Та, сеє ка­жу­чи, гля­ну­ла на Ри­го­ро­ви­ча та й морг­ну­ла йо­му, а той ка­хик­нув по-дя­кiвськй та й ска­зав сам со­бi: "До­га­давсь!"

От на­шi хлоп­цi, по­дя­ку­вав­ши Яв­до­сi усяк за своє, мер­щiй пiш­ли со­бi. По­ки дiй­шли до церк­ви, аж вже усi повиходи­ли,­ тiльки са­мi по­пи зос­та­ли­ся, де­що прибираючи,­ та з лю­дей дех­то, то свi­чеч­ки мi­ня­ючи то­що. А па­на Ха­лявсько­го з мо­ло­дою та з поїздом i ду­ху не зо­сталося. А Со­ло­ха стоїть со­бi на рун­ду­ку, бi­ля ку­ни, макiв­ку у ру­ках мне i же­ни­ха жде. Пан Ми­ки­та на неї зирк! так у нього у жи­во­тi i похо­лонуло. Хо­ро­ша кра­ля! Ди­вивсь, сер­деш­ний, на неї та, здо­х­нувши важ­ко, i ка­же:

- Що то за про­ява стоїть?

- Мню, - ка­же пи­сар, - яко сiя єсть єди­ная iз се­ми­де­ся­ти дще­рей ца­ря Iро­да, їх же вiн, ока­ян­ний, по­ро­ди по­гу­би ра­ди ро­да хрис­ти­янсько­го. Єди­на суть ли­хо­рад­ка, дру­га ли­хоманка, тре­тя тряс­ця, чет­вер­та нап­рас­ни­ця, п'ята по­га­н­ка, i про­чиї їм же нiсть чис­ла, Аз же мню…

- Та не мни-бо, па­не пи­са­рю, а ка­жи дi­ло. Чи це перевер­тень, чи се во­на справ­дi та­ка?

- Єй, гос­по­ди­не! Єгда воз­зрю на неї ум­ни­ми очи­ма, то зрю пан­ну Оле­ну, хо­рун­жiв­ну, Йо­си­пов­ну, пре-ве­ле­лiп­ную дi­ви­цю, єгда же разс­мот­рю її грi­хов­ни­ми, плотськи­ми очи­ма, то об­рi­таю її iз'їдо­мою пар­ша­ми па­че усiх мер­зос­тей усього ли­ця зем­лi. Аз же мню, яко сiє єсть оба­ва­нiє Яв­до­хи ве­ле­муд­рої, рек­ше Зу­би­хи, еже уст­рої пос­мi­ян­ня ра­ди тре­сугубо-анахтемськи прок­ля­тої вiдьми київської.

- Так що ж, па­не пи­са­рю, бра­ти?

- Та бе­рiть, доб­ро­дiю. Аще со­вiсть не заз­рить, бе­рiть. Со­творiте со­во­куп­ле­нiє, а по со­во­куп­ле­нiї уся­кої оба­ва­нiє iще­заєть, яко дим, i рас­то­чається, яко прах перст­ний.

От пан Ула­со­вич пiд­тяг жи­вiт та пi­дiй­шов до Со­ло­хи та й ка­же:

- Чи не со­iз­во­ляєте, пан­ноч­ко, зо мною шлюб прий­ня­ти? - А Со­ло­ха i за­гуг­ня­ви­ла:

- Соiзволяю.

Мерщiй поб­рав­шись за ру­ченьки, як го­луб з го­луб­кою, i ввiй­шли у церк­ву та до стiльця.

Не за­ба­ри­лись i їх обк­ру­ти­ти. Па­но­тець i ка­же: "А поцi­лу­йтесь!" Пан Забрьоха не ду­же розг­ля­дав, об­тер уси та свою гар­ну мо­ло­ду цмок! на усю церк­ву, та з ра­до­щiв i ви­кинув по­по­вi аж п'ять ал­тин, та усе де­неж­ка­ми, i пi­шов з своєю мо­ло­дою у Без­вер­хий ху­тiр. А стар­ший бо­ярин, пан Пiст­ряк, киш­ки рве зо смi­ху, та бi­га по се­лу, та зби­ра свiй поїзд, щоб швид­ше на по­саг мо­ло­дих са­до­ви­ти.

XIII

Смутний i не­ве­се­лий сто­яв, по­ну­рив­ши го­ло­ву аж до гру­дей, пан ко­но­топський сот­ник, Ми­ки­та Ула­со­вич За­брьоха, у Без­вер­хо­му ху­то­рi, бi­ля панських хат, дивля­чись, що пан­на хо­рун­жiв­на, Оле­на Иоси­пов­на, си­дить на по­са­дi з па­ном суд­ден­ком, Дем'яном Оме­ля­но­ви­чем Халявс­ьким, а бi­ля нього стоїть… Со­ло­ха! Дiв­ка гар­на, че­пур­на, одяг­на… бо що бу­ло на нiй до вiн­ця по­зи­че­но, чи плах­та, чи сви­та, чи на­мис­то, чи скин­дяч­ки, то усе лю­ди своє по­знi­ма­ли, а во­на й зос­та­лась го­ло­мо­за, бо­са, со­роч­ка чор­ца, дi­ря­ва, розх­рис­та­на, i тiльки що шмат­ком ста­рої плах­ти за­п'я­лась та й го­дi. От усе уб­ран­ня на нiй! От­так-то йо­му уд­ру­жи­ла Яв­до­ха Зу­би­ха, ко­но­топська вiдьма, за той бешк­ет, що вiн їй на рiч­цi i над рiч­кою при всiй гро­ма­дi зро­бив. А й не вiн же то, ко­ли по прав­дi ска­за­ти; то по­равсь з нею пан Пiст­ряк; вiн i па­на сот­ни­ка на се на­вiв; ну, та знає­те, що на свi­тi усе так iде: що пи­сар збез­дiльни­ча, так йо­му