💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Класика » Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

Читаємо онлайн Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко
вiн на те ко­зак.

- Приклич же йо­го, паньма­точ­ко, хоч на ча­си­ноч­ку, хоч на го­ди­ноч­ку; хоч би я на нього по­ди­ви­ла­ся! Що знаєш, те й ро­би, а я нi­чо­го не по­жал­кую. Усе тут моє, дам то­бi усьо­го, чо­го за­ба­жаєш.


- Добре ж, до­ню, доб­ре. Хо­дiм своє ро­би­ти. От i ввiй­шли у ве­ли­ку ха­ту, по­за­щi­па­ли i две­рi, i вiк­на, а вже i со­неч­ко ста­ло за­хо­ди­ти; пан­ноч­ка за­то­пи­ла у пе­чi, са­ма схо­ди­ла по во­ду, а йшла по во­ду, як ба­бу­ся її нав­чи­ла: не пря­мо до кри­ни­цi, а ву­ли­ця­ми об­хо­ди­ла нав­па­ки сон­ця; прий­шла до кри­ни­цi, наб­ра­ла вiд­ро во­ди та й ви­ли­ла на сход сон­ця; дру­ге наб­ра­ла i ви­ли­ла на за­ход сон­ця, а тре­те наб­рав­ши, - що є ду­ху, не ог­ля­да­ючись, i вп'ять не пря­мо, а ву­ли­цею за сон­цем. От як при­нес­ла, та й нас­та­но­ви­ла каш­ник з во­дою; а ба­бу­ся дос­та­ла з-за па­зу­хи зiл­ля: лю­бист­ку, ма­те­рин­ки, чор­ноб­рив­цю, цвi­ту па­по­ро­тi, тер­ли­чу та усього по пу­чечцi вси­па­ла в каш­ник та й прис­та­но­ви­ла до вог­ню; а са­ма узя­ла му­ки пше­нич­ної, за­мi­си­ла во­дою, та й вий­ня­ла з ка­лит­ки у па­пiр­цi ко­ша­чо­го моз­ку, вiд­ко­лу­па­ла пальцем та по­ло­жи­ла у те тiс­то; да­лi дос­та­ла у се­бе з хуст­ки, що був зав'яза­ний, слiд па­на Забрьохи та й роз­дi­ли­ла по­по­лам i од­ну час­точ­ку вси­па­ла у те ж та­ки тiс­то, за­мi­си­ла i ска­ча­ла кор­жик, по­са­ди­ла в пiч спек­тись, i усе з при­го­вор­ка­ми та спльову­ван­ням, а хо­рун­жiв­нi зве­лi­ла си­дi­ти на по­лу, пiдi­бравши но­ги пiд се­бе, не жа­ха­тись, i, що вздрить, не боя­тись нi­чо­го, i усе ду­ма­ти про сво­го ми­ло­да­на.


От як кор­жик спiк­ся, во­на й да­ла йо­го з'їсти Оле­нi за три ра­зи, за­пи­ва­ючи з во­дян­чи­ка во­дою, що на­шеп­та­ла бабу­ся; а за­тим i гор­щок з зiл­лям став за­ки­па­ти. Ба­бу­ся, гук­нувш­и на Йо­си­пов­ну, щоб нi­чо­го не жа­ха­лась, узя­ла дру­гу ча­стку слi­ду Ула­со­ви­че­во­го та й вси­па­ла у кип'ячий гор­щик i ста­ла мi­ша­ти, а са­ма аж у пiч мов улiз­ла, та що є ду­ху i кри­чить: "Тер­лич, тер­лич! де­сятьох прик­лич, а з де­сятьох дев'ятьох, а з дев'ятьох восьмирьох, а з восьмирьох семи­рьох, а з се­мирьох шес­тирьох, а з шес­тирьох п'я­тирьох, а з п'ятирьох чо­тирьох, а з чо­тирьох трьох, а з трьох двох, а з двох од­но­го, та доб­ро­го". Та й при­мо­ви­ла ни­щеч­ком, щоб хо­рун­жiв­на не чу­ла: "Па­на сот­ни­ка конот­опського Забрьо­ху, Ула­со­ви­ча Ми­ки­ту; а хто жде та дожид­а, так не­хай со­бi дрi­ма". Та й дмух­ну­ла на Оле­ну, а та нi з сього нi з то­го i ста­­ла со­бi дрi­ма­ти.


Вп'ять вра­жа ба­ба ста­ла гор­щик мi­ша­ти i вп'ять кри­чить у ко­мин тiї ж ре­чi: "Тер­лич, тер­лич! де­сятьох прик­лич…" - та й зве­ла на од­но­го, усе-та­ки па­на Ула­со­ви­ча, да­лi й при­мо­вила ни­щеч­ком: "А хто си­дить та ждеть, той не­хай со­бi зас­неть". Та вп'ять дмух­ну­ла на хо­рун­жiв­ну, а во­на, сер­де­шн­а, так i зас­ну­ла… Ста­ла ба­бу­ся ут­ре­те мi­ша­ти зiл­ля i вже що є ду­ху у тру­бу кри­чить на тер­лич; i як до­ве­ла до од­­но­го, так аж за­пи­ща­ла вiд на­ту­ги, кри­ча­чи зо всiєї си­ли та зо­ву­чи па­на Ула­со­ви­ча, а на хо­рун­жiв­ну дмух­ну­ла i го­во­рить: "А хто спить та со­пе, так не­хай i зах­ро­пе". А вiд сьо­го пан­на Йо­си­повнй бе­бех у по­душ­ки та й зах­ро­пi­ла на всю ха­ту… А тут щось iз сi­ней у хат­нi две­рi - геп! та й сто­гне, i щось мур­ни­че, - i ох­ка… По­ба­чим опiс­ля, що то там бу­ло…



VIII



Смутний i не­ве­се­лий сто­яв, ру­ки за­ло­жив­ши, хваб­рої Ко­нотопської сот­нi пан сот­ник, Ула­со­вич Ми­ки­та Забрьоха, у сла­в­но­му со­тен­но­му мiс­теч­ку Ко­но­то­пi, на ву­ли­цi, бi­ля ши­н­ку, де усег­да зби­ра­ла­ся сот­ня чи на мушт­ру, чи на пе­ре­лi­ку, що чи не втiк кот­рий ко­зак ча­сом, бу­ва. Стоїть вiн, сер­де­ка, ру­ки зло­жив­ши, го­ло­ву по­ну­рив­ши, мов вiл пе­ред яр­мом; а ко­за­ки на­чис­то, уся сот­ня, як скло, пе­ред ним стi­ною стоїть, шап­ки поск­ла­дав­ши на прис­пi у шин­ку, щоб як бу­де мушт­ра, так щоб не пос­па­да­ли з го­лов, а дiт­во­ра, що тут так i бi­га круг ко­зацт­ва, щоб не пi­дiб­ра­ли та не запрот­орили ку­ди геть. Так от­то сто­ять ко­за­ки i ждуть, що з ни­ми бу­дуть ро­би­ти i який при­каз бу­де, та про­меж се­бе де­що i ба­зi­ка­ють, мов во­да на ло­то­ках шу­мить, аж лу­на йде; та дос­тав­ши з ха­ляв хто рi­жок з ка­ба­кою, - та ню­ха­ють, та чха­ють, а хто люльку - та, тут її роз­па­лив­ши, i смок­че.


Пан Забрьоха сього нi­чо­го не вва­жа, i не ба­чить, i не чує, що край йо­го дiється. Йо­му здається, що вiн i до­сi слу­ха, що чи­тав йо­му пан пи­сар Ко­но­топської сот­нi Про­кiп Ри­го­р­о­вич Пiст­ряк. А сей дав­но вже про­чи­тав, що тре­ба, та, зло­­жив­ши бу­ма­гу, кла­де у ки­ше­ню… Аж ось пан Уласов­ич здих­нув тяж­ко та важ­ко, мов ко­вальський мiх, та пи­та пи­саря:


- Здiлай ми­лость, при­яте­лю Ри­го­ро­ви­чу! роз­ка­жи ме­нi сло­ва­ми, що ти там у ле­пор­тi чи­тав? Ти знаєш, що я нi­чо­го письмен­но­го не роз­жую, хоч i у шко­лi вчив­ся i "вi­рую" по­чав бу­ло вчи­ти, та на "же за ним" як за­тявсь, та й по­ки­нув письмо. Так ти ме­нi не чи­тай, а роз­ка­жи, що отеє, за ле­порт при­нiс ко­зак з Чер­нi­го­ва? Ад­же ми пос­ла­ли ле­порт, що у по­ход не пi­де­мо, хоч не­хай кiл на го­ло­вi те­шуть; нам нi­ко­ли, дру­ге дi­ло зай­шло; так чо­го ще во­ни па­ще­ку­ють?


- Уся спир­ра чер­нi­говська бе­зу­мiю уда­де­ся! - став ка­за­ти, про­каш­ляв­шись, пан Пiст­ряк, - воз­пи­су­ють пред­пи­са­нiє i ла­ють вас, па­не сот­ни­ку, i ме­не - гм, гм! - воз­со­зи­ва­ють - про­­щай­те у сiм сло­вi - дур­ня­ми, за­не­же ми возг­ну­ща­ли­ся їх по­ве­лi­ва­нiєм i не нап­ра­ви­хом сто­пи на­ша до Чер­нi­го­ва.


- Догадавсь, хоч че­рез дес­яте-п'яте уто­ро­пав, що ти, па­не пи­са­рю, го­во­риш; так себ­то нам усе-та­ки зби­ра­тись до Чер­­нi­го­ва?


- Не iна­че, як оба­че! - ска­зав Ри­го­ро­вич, морг­нув­ши усом.


- Так тряс­ця ж їх ма­те­рi! От їм ду­ля пiд нiс! - Та, зло­живш­и ду­лi, i став кру­ти­ти. Кру­тив-кру­тив та на Чер­нiгов i по­си­ла, та усе приц­мо­кує. А да­лi як крик­не: - Не пi­ду; я їм пос­лав че­рез кри­во­го ле­порт, що нам нi­ко­ли.


А пан Пiст­ряк i ка­же:


- Та наш кри­вий iще не сот­во­рив дош­кан­ди­ба­нiя I до по­ловини пу­тi. Не воз­му­щай­тесь, па­не сот­ни­ку; ми не iзи­де­м­о, дон­де­же не по­лу­чи­мо от­вiтст­во­ва­нiя на на­ше со­мни­те­льство.


- Так-таки, Ри­го­ро­ви­чу, не пi­де­мо. Бач, як я муд­ро скон­понував? Не пi­де­мо та й не пi­де­мо. Ну, хлоп­цi! Со­неч­ко за­ходить, роз­ходьтесь ве­че­ря­ти, а завт­ра чим свiт з ко­са­ми ко­си­ти ме­нi. А хо­дiм, па­не пи­са­рю, до ме­не ве­че­ря­ти; Па­зь­­ка на­лi­пи­ла муд­рих

Відгуки про книгу Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: