Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

го­дi, уга­муй­ся! - ка­за­ла їй Яв­до­ха i пiд­ня­ла її з до­лу та й по­са­ди­ла на лав­цi. - Ось увiй­де твiй бра­тик, ти йо­му, не со­ром­ля­чись, усе роз­ка­жи; не­хай їде мер­щiй у Ко­нотоп до па­на Забрьохи та й ска­же, щоб при­си­лав лю­дей за руш­ни­ка­ми. Он­де ж i бра­тик iде до те­бе, а я пi­ду в Коно­топ та з Забрьохою зроб­лю, що тре­ба; не жу­рись та дi­лом пос­пi­шай. - Та, сеє ка­жу­чи, i пiш­ла з ха­ти, а пан­на хорун­жi­в­на їй ус­лiд кри­чить: - I хуст­ку, i ве­сiльну шиш­ку то­бi дам…

Аж ось ввiй­шов до неї у ха­ту бра­тик її, пан хо­рун­жен­ко, на лич­ку ве­се­ленький, не­на­че i не був не­дуж, так доб­ре по­мог­ло йо­му вiд за­ва­ру со­няш­ниць.

- Що, бра­ти­ку, чи ти здо­ров? - пи­та­ла йо­го сест­ри­ця, пан­на хо­рун­жiв­на.

- Тiльки пе­ред свi­том спо­чив пiс­ля за­ва­ру со­няш­ниць та й зас­нув на всi зас­тав­ки. Та те­пер i нi­чо­го, - так ка­зав пан хо­рун­жен­ко.

- Ну, бра­ти­ку! Не жу­ри­ся: ско­ро вже то­бi бу­де во­ля iти у чен­цi, - ста­ла ка­за­ти пан­на Оле­на, по­су­пив­ши очи­цi у зем­лю. - Я вже… виб­ра­ла со­бi же­ни­ха… - ска­за­ла Оле­ни та й за­со­ро­ми­лась i по­чер­во­нi­ла як рак.

- А ко­го?

- Пана сот­ни­ка ко­но­топсько­го Забрьоху.

- Що пе­че­ним гар­бу­зом по­пош­ту­ва­ла?

- Еге!

- Адже ти, ба­читься, щось пильненько при­ли­па­ла до па­на Ха­лявсько­го?

- Цур йо­му! I не зга­дуй про нього. А здi­лай ми­лость, по­їдь до нього у Ко­но­топ та й ска­жи i поп­ро­си, щоб сьо­годнi, або хоч завт­ра, не­хай при­си­ла лю­дей за руш­ни­ка­ми, а у не­дi­лю i ве­сiл­ля.

- Та що се то­бi так нi­ко­ли при­па­ло? - опи­тав її пан хо­ру­н­ж­енко, а са­мо­го аж за жи­вiт узя­ло, що вже i йо­му не­довго бриш­ка­ти у ми­ру. - Ще б, мо­же, хоч тро­хи ог­ля­дi­лась, а то ши­ти-бi­ли­ти, завт­ра Ве­лик­день.

- Умру, ко­ли че­рез тиж­день не пi­ду за па­на сот­ни­ка. Я йо­го сьогод­нi ба­чи­ла увi снi: що за хо­ро­ший! як намальов­аний; а ба­га­тий! так i мi­ри не­ма: так i пе­ре­си­па з ки­ше­нi у ки­ше­ню i гро­шi уся­кi, i срiб­нi, i зо­ло­тi, i жем­чуг, i уся­ке до­роге ка­мiн­ня… Здi­лай ми­лость, бра­ти­ку, соколи­ку­, лебе­ди­ку­! Пос­пi­шай яко­мо­га. При­ве­зи i йо­го з со­бою, при­вези i лю­дей, щоб ко­му швидш руш­ни­ки по­да­ва­ти… або лю­дей не тре­ба, i тут наз­би­раємо; тiльки йо­го мер­щiй, йо­го до ме­­не ве­зи!

Так ура­го­ва ко­но­топська вiдьма на­ро­би­ла, що бiд­на дiв­ч­ина аж на стi­ну де­реться та про­бi ба­жа па­на сот­ни­ка Ула­со­ви­ча Забрьоху.

Нiчого па­ну хо­рун­жен­ку ро­би­ти! Зве­лiв снi­да­ти по­да­ти, їсть i ду­ма. Не удо­во­лив­ся i не на­ду­мав­ся, за­ба­жав обi­да­ти; обi­да i ду­ма. Да­лi як по­обi­дав, та й на­ду­мавсь i ка­же сам со­­бi: "Пан Ха­лявський i у рот нi­чо­го не бе­ре, а пан Забрьо­ха - не узяв йо­го чорт, не про­ли­ва; ще щоб i ме­не не пере­пив. Ну, дар­ма! вiд­дам сест­ру за нього та з год мiс­ця з мо­лод­ими по­жи­ву". Так по­ра­яв­шись сам з со­бою, сiв на вi­зок та й чкур­нув у Ко­но­топ, пря­мi­сiнько до па­на сот­ни­ка, Ми­ки­ти Ула­со­ви­ча Забрьохи.

Тут на­ша пан­ноч­ка i за­хо­ди­лась по­ра­тись i к сва­тан­ню при­би­ра­тись: ха­ту миє, сто­ли, лав­ки, мис­ни­ки зми­ва, пти­цю пат­ра, лок­ши­ну кри­ше, горш­ки нас­тав­ля, руш­ни­ки на­лагоджує… так, що всi наньмич­ки аж по­за­са­пу­ва­лись вiд та­ко­го по­ран­ня.

Х

Смутний i не­ве­се­лий си­дiв пан суд­ден­ко, Дем'ян Омеля­нович Ха­лявський, у своїм ху­то­рi, у пус­тiй ха­тi, вiд­кiль по­виганяв усiх iз сер­ця. I знай то сер­дивсь, то сумув­ав, то ла­яв уся­ко­го, хто тiльки на дум­ку йо­му при­хо­див, то свi­том ну­див, iз жур­би аж зах­ляв. Як же йо­му бу­ло не жу­ритись? Пан­на хо­рун­жiв­на, що з Без­вер­хо­го ху­то­ра на Су­хiй Бал­цi, Оле­на Йо­си­пов­на, кот­ра по­бо­жи­лась i зак­ля­ла­ся, що нi за ко­го за­мiж не пi­де, оп­рiч йо­го, що не один ве­чiр вiн з нею до пiв­но­чi про­си­дiв пiд вер­бою бi­ля кри­ни­цi, з кот­рою вiн i перс­те­ня­ми об­мi­нивсь, кот­ра йо­му свя­тою п'ятiн­кою за­божилася, що тiльки вiн вер­неться з по­хо­ду вiд Чер­нi­го­ва та приш­ле лю­дей, то во­на за­раз i по­дає ру­шники а вiн, на сеє по­на­дi­яв­шись, та у Чер­нi­го­вi аж п'ять кiп прот­ряс, щоб йо­го не дер­жа­ли та вiд­пус­ти­ли оженит­ись… що вiн вирв­авшись з Чер­нi­го­ва, бiг як ска­же­ний до сво­го ху­то­ра, бiг i нiч, i день, i ко­ня за­на­пас­тив, i сам, аж за­са­пав­шись, ускоч­ив у ха­ту та мер­щiй i гук­нув на Хiв­рю, та­ки свою наньмич­ку, щоб бiг­ла дядькiв та тро­юрод­них бра­тiв до нього при­кликала, щоб мер­щiй бра­ли хлiб свя­тий та паличк­и та їха­ли б до пан­ни хо­рун­жiв­ни за руш­ни­ка­ми… аж тут йо­му Хi­вря i пiд­нес­ла пинх­ву: "Що, - ка­же, - пан­ну хо­рун­жiв­ну вже прос­ва­та­ли за па­на сот­ни­ка конотопсько­го­, Ми­ки­ту Ула­совича Забрьоху, що вже й ру­шники по­да­ва­ли i сва­тан­ня за­пи­ли, та що ну! що тiльки той, хто не був iа сва­тан­нi, той не був п'яний, а то всi ло­ском ле­жа­ли аж до дру­го­го пiв­ня; що завт­ра бу­де й весiлл­я, що вже пан­ночка з роз­пу­ще­ною ко­сою, звiс­но, як си­ро­та, по ву­ли­цям у Ко­но­то­пi з пiсеньк­ами хо­дить i дру­же­чок зби­ра; що йо­го дя­ди­ни понар­яд­жу­ва­лись i пiш­ли у Без­вер­хий ху­тiр ко­ро­ваю бга­ти; що сам пан Забрьоха приїздив i поєднав їм слi­пого скрип­ни­ка на ве­сiл­лi гра­ти…" Сеє усе як, повислухо­вував пан Халявс­ь­кий та як роз­зя­вив рот слу­ха­ючи, то вiн так йо­му i зо­ставсь, аж патьоки по­тек­ли. А да­лi як зат­ру­ситься, не­на­че у ли­хо­ман­цi, очi аж на лоб по­ви­ла­зи­ли та мов го­рять, та як зло­жив ку­ла­ки, як хряп­не се­бе по го­ло­вi, що на­си­лу ус­то­яв i дов­го чме­лiв слу­хав, да­лi вже як по­чав, мов роз­пере­за­ний­, ла­яти i пан­ну Йо­си­пов­ну, i па­на хорунженка­, i па­на Забрьоху, i дядькiв, i дя­дин, i бра­тiв, i не­вiс­ток, i дру­жок, i ко­ро­вай­ниць, i слi­по­го скрип­ни­ка, i наньмич­ку Хiв­рю… вже ко­ре­нив-ко­ре­нив, вичитував-вичит­ував, аж пi­на йо­му з ро­та б'є, мов у ска­же­но­го… а да­лi як ки­неться до Хiв­рi… так би її i роз­тер­зав, як­би не догад­алася та не втек­ла.

Отто вiн зос­тавсь сам со­бi у ха­тi та й су­му­вав, i жу­ривсь, i з сер­ця по­на­ри­вав со­бi з го­ло­ви во­лос­ся пов­нi жме­нi… та як зду­ма, що вже не мож­на нi­чим дi­ла поп­ра­ви­ти, та так i за­го­ло­сить, аж за­виє, мов па­нот­цевський хiрт, та й подер­е­ться на стi­ну.

Вже вде­ся­те товк­ма­чив се­бе то по го­ло­вi, то по гру­дях ку­­лач­чям i тiльки що на­ду­мав бу­ло го­ло­вою об стi­ну товк­тись… аж… рип!.. i увiй­шла у ха­ту ба­бу­ся, ста­ра та престар­енна, згор­би­лась, че­рез си­лу но­ги во­ло­че i па­лич­кою пiд­пирається.

Ввiйшла, пок­ло­ни­лась та й ка­же; "Доб­ри­день то­бi, пани­ченьку!"

А