Чмелик - Королів-Старий Василь

Звісно, його вигнали того ж дня, не вважаючи навіть на те, що він — "протоієрейський синок".

Розповідав Куб ще багато всякої дещиці, але не варто записувати...

Ми попрощались тепло, отже я після того думав, що ми обоє навряд чи будемо вже шукати взаємного зближення!..

Взагалі видко, що у них, в семінарії дуже розростається, "нігілізм", та "атеїзм" — а в нас цікавляться "соціальними питаннями" та справою "національною".

— — —

Ні, таки Скибенки — наче мої рідні! Вони, навіть від’їздячи, не забули про мене. Кость Іванович умовився з своїм товаришем по службі — лікарем Вершинським, щоб він прийняв мене до весни на кватиру. Каже Скибенко, що Вершинський — "тоже малорос" й визнає лише "шевченковський язик", а не вигадану "галицьку мову",— однак людина хороша: добрий чесний.

Як тяжко розлучатися мені з моїм любим побратимом: наче серця шматочок відриваю від себе! Ми говоримо майже цілі ночі.

На Великдень я умовився до них поїхати у Вороніж. А тепер нема часу писати! Треба їм помагати вкладатись, післязавтра виряджатиму, і післязавтра ж йду вперше до гімназії, й знову до чужих людей на прожиття!..

— — —

Ну, й "дядюшка"!.. І досі все кипить у мене всередині!

Я мусив піти до нього, щоб довідатись, якого листа писав мені тато. Коли я прийшов,— Миша і Ваня кинулись до мене, наче між нами не було жодних непорозумінь, наче це і не вони ябедили на мене та оббріхували мене! Мені було неприємно, але я не виявив моєї досади, бо, й справді, вони здуру таки часто й не розуміють, що роблять гидоту.

Вони страшенно здивувалися, побачивши мене у формі гімназіальній. Їм, правда, дуже хотілося мене подражнити, та не було як, бо я не в казенній гімназії, де дражнять гімназистів відповідно до тієї цифри, що стоїть на гербі: "К. 2 Г." — кабанові 2 годи; "К. 5 Г." — кабанові 5 годів і т. д., замість "Київська 2-га чи 5-та гімназія".

Я спитався дядю. Він спав. Я мусив чекати, поки він встане. Вийшла тьотя й почала мене розпитувати про те, про інше — і спочатку говорила мені "Ви". Нарешті вийшов дядя — заспаний, в підтяжках, без камізельки, з розкуйовдженою головою. (Мабуть знову був п’яний).

Він прижмурив одне око, углядівши мене, а потім так ущипливо запитав,— навіть не сказав "здоров": — Фу-ти, ну-ти, ка-кой франт! Ну, что скажетє, молодой человєк?

В мене так і закипіло всередині. Я вчув, як я почервонів, але ж зціпив зуби, щоб втриматись, і сказав зовсім спокійно, як справжній джентльмен:

— Здрастуйте, дядю! Я нічого не маю вам сказати, а прийшов за тим, щоб ви мені сказали: чи одібрали ви для мене листа від тата й чому ви мені його не прислали?

Зовсім несподівано для мене дядя наче якось змішався.

— Ага! Це ти про той лист?! — заговорив він, навіть по-українському.— Так, так, я зараз його пошукаю.

Він шукав довго-довго, а потім ніяково мені заявив, що він зараз знайти не може, але обов’язково знайде й пришле Мишою.

Як мені було прикро й тяжко: єдиний лист від тата, й того мені не дали. Мабуть десь п’яний загубив у своєму клубі. Коли я вже виходив, тьотя мені сказала:

— Да ти не безпокойся, он найдется; собственно говоря, там нічево не било важного.

— А ви ж як знаєте, що там було писано? Листа ж тато писав мені, а не вам? — спитався я.

— Нєт, я только так думаю... Что же может особеннаво пісать тебе папа?

Я нічого більше не сказав, поклонився й пішов.

Звісно, для вас там не може бути нічого "особеннаво", а мені й одне слово від мого нещасного татуся було б за щастя!..

— — —

Ах, як тяжко, важко переживати свою самітність!

"Не заллється співом серце,

Не затуже знов:

З ран гарячих, ран кривавих

Тихо капа кров.

По краплині кров спадає,

Крапля в краплю б’є

І, вмираючи, співає

Серденько моє!.." (О. Олесь).

— — —

Справді, Вершинські — добрі люди, нема чого казати! Але ж мені тяжко, тяжко й тяжко в їхній хатній обстановці де встановились якісь формальні відносини. І в гімназії я почуваю себе "не в своїй тарілці". Мені здається, що в семінарії далеко поважніший народ. Принаймні у нас майже ніколи я не чув розмов про "женщин", а тут — це модна тема.

Правда, у нас є гурток "українських націоналістів", до якого й я пристав, але там майже всі старші за мене. На днях підемо до українського клубу... Мені важко й оговтатись, бо я справді багато дечого не знаю з того, що в гімназії учили в попередніх класах... Тим-то мушу сидіти й сидіти за шкільними книгами й майже нема часу читати. Довелось на якийсь час зректися й музики, а про малювання і зовсім нема чого згадувати...

Про музику ж нагадує мені Тіна — дочка мого доктора: вона не кепсько грає, але все якісь "шумки" та "думки". Сама вона теж непогана,— в 4 класі й цікавиться українством. Але я мало з нею зустрічаюся...

Ну, за вроки! Треба працювать!..

..."Не зітхай, а працюй

Та одне пам’ятай:

Тільки праця одна

Захистить рідний край!.."

— — —

Крапка! Крапка над моїм життям! Я ще дуже малий, щоб перенести моє горе.

— Нема тата, нема мами! — Що ж мені тепер робити в житті?

І за що, за що ви їх убили! У — у! Прокляті, христопродавці! Будьте прокляті, ви всі, всі гнобителі й злочинці, всі гасителі духа й "мракобіси", ви — всі чорні душі чорної Москви, чорних царів, проклятих потвор з пекла!.. Вельзевули!..

Куди ж ти дивишся, Боже?! Як же Ти не поразиш їх праведним гнівом, їх, що називають себе твоїми помазаниками і точать людську, невинну кров?!.. Кров кращих людей! Ти — старий занадто, Боже! Ти не добачаєш...

— — —

Прошу вас всіх, хто перший знайде зшиток і прочитає ці слова,— виконати таку мою останню волю:

1) Все, що належиться мені і є в цій хаті, переслати по адресі: Вороніж, С.-Г. інститут, Ярославу Костевичу Скибенкові. Цей зшиток послати рекомендованим пакетом.

2) Переказати В’ячеславу В’ячеславовичу Старушкові, що я його прошу розпорядитись всім, належним моєму татові, майном, як він визнає за найкраще. Одне прошу — всі татові рукописи й бібліотеку подарувати товариству "Просвіта"; всі мої малюнки — віддати п. Шульцу, всю мамину одежу й обстановку — Харитині Хлягиній, а також якусь частину грошей. Олексія Івановича і В’ячеслава В’ячеславовича прошу взяти собі, що вони захотять. Наталі Адріяновні з подякою повертаю образок Мадонни.

3) Високоповажаних п. Вершинських, коли тільки зможуть, прошу мене вибачити, що їм роблю турботи.

Зрозумійте, люди добрі, що я більше жити не можу. Пробач і ти мені, ненько Україно! Я сподівався служити тобі, як виросту,— але ж... не довелося...

Хтось стукає в двері: це останній звук в моєму житті!

Finis! 19 січня 1914 р.

— — —

Я зостався живий... Нащо?.. Кому це потрібно?.. Фу, як нудить — і не можна підняти голови... Така ж нудота й на душі! Але ж сам і винен: треба було брати щось сильніше за сірнички!..

А все-таки, які добрі Вершинські! — вони не гніваються на мене; пан доктор щоразу промиває мені шлунок, пані така ласкава й мила. Тіна все сидить біля мене... Спасибі... Спасибі за все — й дуже добре, що не читали моїх записок!..

— — —

Що ж тепер? Що ж тепер?.. О, як я розумію Старушка, який не може говорити про москалів без скрежету зубів... Ну, я не вмер,— так я теж покажу, покажу вам свої пазурі... О!..

— — —

Я сьогодні пристав до... Хіба тепер мені чого страшно?!

Все одно — я цілком самітний на світі!..

— — —

Ми працюємо дуже добре. Ну, підождіть, підождіть! Тепер уже я знаю багато такого, що й в голову мені не могло прийти! Який новий світ! Почуваю себе, як у "Січі", як у поході! "Борітеся — поборете!"...

Мабуть кину я ці записки, бо тепер заходять такі події, що їх не можна записувати...

— — —

Радіти, чи плакати? — не знаю! Певне радіти, бо я вже й наплакався, та й ще, певне, не раз доведеться. А може, ще колись і зрадію, коли виконається наказ батька Тараса:

... "Вставайте,

Кайдани порвіте —

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте!"...

Але ж за цей час, за ці всього два тижні перейшли такі величезні зміни в моєму житті, що мушу записати собі докладно: це варт зоставити на згадку, тим більше, що тепер я можу нікого не боятись. Я — вільний козак!..

Насамперед: сьогодні 9 березоля, навіть 22-го березоля, бо ж я з сьогоднішнього дня живу по новому часу й по новому календарю. Друге — я сиджу й пишу свої записки не в Полтаві, не в Києві, не деінде — а в "Народній Гостиниці", у самісінькому Львові, в Галичині, за кордоном!..

Так чудно! Як сон! І досі сам собі не вірю! Чую оркестру кав’ярні; українську і польську мову за дверима; он, на ліжку, під великою периною спить Іоганн Карлович; а я оглядаюсь по хаті, й не йму, не йму сам собі віри. Та невже ж це правда? Максиме! Чи це ж таки правда?!.. "Ха-ха-ха! Чи це ж ти, Маргарито?!.."

Але це все не сон, а дійсний факт! Максиме Крушенко! Ти — в Європі; ти — за межами проклятої "тюрми народів", за межами царства кровавих тиранів, чорної дворянської сотні і гнобителів твого нещасного народу!..

І за все це мусиш дякувати Іоганну Карловичу й любому, чесному, одчайдушному запорожцеві, моєму любому — любому В’ячеславу В’ячеславовичу...

Ну, годі вже впадати в екстаз. Запишу все цілком спокійно.

В партії українських революціонерів, до якої я вступив одразу, як мене відходили після отрути,— я згодився виконувати всі, найбільш небезпечні поручення. Я палав помстою й радий, чим можу, щоб підкопати ґрунт під осоружною "в’язницею народів" — Росією... Ну, от мені й дали на спробу поручення: вкупі ще з деким, розліпити прокламації з приводу 100-ліття народження Шевченкового. Добре. На мою долю припав район Львівської вулиці та Лук’янівки. Я почав свою роботу з Лук’янівки з 1-ої години вночі й щасливо доходив вже до кінця порученого мені шматка. Було коло 4-ої години ночі, як я ліпив свої летючки на розі Несторовського провулка, навпроти адресового столу. Коли це з-за рогу Вознесенського Спуску вихопився городовик. Я метнувся вбік — на Кудрявську вуличку; а він — за мною! А я ще перед тим, щоб було зручніше носити балцанку з клейстером та летючки,— скинув був один рукав з шинелі. Тікаю я, як олень,— а він сюрчить у свищика,— та за мною — от-от нажене!.. Тоді я через місток — й плигнув на якусь — Мирну, чи якось вона там зветься, чи може Петрівську,— не знаю,— вулицю. І коли я стрибав, то він мене вхопив за рукав — так і зосталася в нього моя шинеля.