Опришки - Гжицький Володимир
Довбуш чекав.
— Ви самі усе знаєте,— нарешті пробелькотів лакей.
— Знаю, що ти панський наймит, більше не знаю. Ти скажеш більше. Рушницю обіпри об смереку, вона тобі вже не потрібна. В мене не вистрелиш.
Блоха покірно спер рушницю на дерево, але так невдало, що вона звалилась на землю. Блоха здригнувся, мов від пострілу.
— Ти, я бачу, не дуже сміливий,— промовив Довбуш.— Не мав там князь нікого відважнішого?
— Я, я не хотів у вас стріляти,— вимовив, затинаючись, Блоха. Переляк робив його смішним і жалюгідним.
— Не про це мова,— перебив його Довбуш.— Говори, яке дістав завдання? Що мав робити? Кажи правду! Збрешеш — голова злетить з пліч, і то зараз, не встигнеш і писнути.
— Я боюсь, — ще дужче затрусився лакей. Довбуш усміхнувся.
— Не боявся іти до опришків у самий їхній табір, а говорити боїшся?
— Мене послали,— промовив Блоха і заплакав.
— Перестань киснути! Знаю, що послали. Хто послав?
— Послав князь по пані.
— Що ж, ти хотів її викрасти, чи як?
— Всяке могло бути...
— Що-о-о? — насупився Довбуш.— Ти мені загадок не загадуй, бо я на загадки не вчений! Ти говори ясно, і говори все! — і він поклав руку на ручку ножа, що стримів з-за череса.
— Не карайте! — впав навколішки Блоха.
— Я ще не караю, маєш час, уставай! Блоха встав.
— Все скажу. Скажу чисту правду. Тільки даруйте життя.
І Блоха почав говорити. Розповів усе, що знав. Його прислав сюди князь, пообіцявши, коли план удасться, золоті гори.
— Він мені шляхетство обіцяв!
— Диви який! — засміявся Довбуш.
— Усе мені обіцяв за порятунок жінки.
— А не казав, щоб ти мене вбив?
— Ні, цього не казав.
— Не брешеш?
— Господом богом клянусь, що не казав.
— А коли б наказав, убив би?
— Що ви, я ж знаю, що вас куля не бере, — пробелькотів Блоха.
Довбушеві це визнання явно сподобалось, і він пом'якшав.
— Що ж далі? — спитав уже лагідніше.— Які ж то плани склав князь?
— Як тільки б ви рушили у похід на доли, я мав бігти до двора, сповістити про це,— оповідав Блоха,— і показати шлях військові сюди.
— Оце й усе? — здивувався Довбуш.
— Усе. Клянусь господом богом і дівою Марією. Блоха звів очі до неба і склав руки, як до молитви.
— Нехитрий план,— промовив отаман.— І ти хотів мене віддати в руки панові?
— Ні, я не хотів.
— Як же не хотів? Хотів, коли сюди прийшов. Тобі ближчий пан, який має тебе за ніщо, ніж опришок, що світ рівняє, що хоче, аби не було панів і лакеїв, а були всі люди рівні, щоб не панували одні над одними?
— Мені обіцяли волю.
— А я хіба не за волю б'юся? Я поставив князеві умову, що звільню княгиню, якщо подарує кріпакам волю. А що він зробив? Післав шпика до мене?
— Я не шпик.
— А хто ж ти?
— Лакей,промовив Блоха тихо.
Довбуш з огидою відвернувся. Йому було соромно за оцього, що стояв перед ним заляканий, покірний, готовий підлесливо усміхнутись, поцілувати руку, готовий на всяку підлість, яку б від нього зажадали.
Не дивлячись на нього, сказав:
— Вбити б тебе, але ти не шпигун, а... лакей. Не хочу об тебе руки поганити. Іди до свого пана і скажи, що я тебе помилував. І ще скажи, що коли хитрощами спробує дістати жінку — живої не дістане. А якщо мені набридне чекати — віддам її на коротку втіху всьому товариству. Скажи, най поміркує. Довбуш не любить з панством жартувати! Зрозумів, лакею?
— Зрозумів, пане.
— Усе чисто зрозумів?
— Усе, пане.
— Іди й не оглядайся. Рушницю залиш, князь їх має досить.
— А коли б вовки напали?
— Тебе й вовки не захочуть, такий ти файний. Іди!
Блоха бігом рушив з місця і зразу ж зник за деревами. Довбуш постояв хвилину, подивився йому вслід, плюнув з огидою і пішов своєю дорогою.
Довга відсутність Блохи серйозно занепокоїла княгиню Єву. Що б це мало значити? Зразу по відході Довбуша з Блохою з'явилася Анничка, і княгиня розповіла їй про подію. Але дівчина вислухала те байдуже, сказала, що вернеться Блоха, бо де ж мав подітись?
Одначе минув вечір, настала ніч, а Блоха не вертався. Княгиня Єва почала пригадувати, як розгорталися події останніх днів. Блоха останнім часом багато оповідав їй про замок, про матір, про князя, обіцяв швидке визволення, а сьогодні цілував її руки, а вона гладила його по голові... Невже хтось це бачив? Може, Анничка має десь свій сховок і з нього стежить за нею? Що дівчина доносить отаманові про кожен її рух, знала добре.
Тої ночі княгиня майже не спала. А вранці Анничка їй сказала, що отаман послав Блоху до князя.
— По що? — допитувалась княгиня Єва. Але того дівчина не знала.
— А чи не можна отамана сюди покликати? — спитала княгиня Єва.
— Що ви! — замахала руками Анничка.— Я боюсь глянути на нього, а не те щоб кликати.
— Що ж робити? — забідкалася княгиня.— Чому ж Блоха не зайшов навіть перед відходом?
Анничка мовчала.
Замість Блохи біля колиби "білої панни" став на варту інший опришок. Довбуш не показувався. Цілий день раду радив. Сидів у гурті найближчих товаришів-побратимів, з якими разом уже четвертий рік воював проти панів. Це були три невідступні, що пішли за ним з перших днів: Палій, Мир і Крига, ті, які готові були за нього життя віддати, як, зрештою, і він за них. А крім цих трьох, були ще Іван з Рахова — його дорадник і улюбленець, відважний, вродливий леґінь; Василь Баю-рак з Дори, котрому поміщик забрав жінку, а він з помсти вбив пана, спалив його палац, а сам утік в опришки; був тут Дмитро Серичак з Загірського Ясеня — неза-мінимий провідник під час походів у Закарпатті, Павло Орфенюк з Ямної, старий Данило Пугач з Кут — безжалісний месник і каратель панів, і наймолодший з присутніх — Михайло Козак, що втік від панської неволі з України. Серед опришків Михайло був людиною но-' вою, хоч брав уже участь у кількох походах і відзначився відвагою й хоробрістю. Важко звикав Михайло до життя в горах. Син степів, він тужив за рідними просторами, марнів і сох за ними.
З цими людьми Довбуш завжди радився перед кожним походом на доли, чи мав карати пана за збиткування над кріпаками, чи потрусити кишені орендаря-кро-вопивці або сільського дуки. Гуляв з ними від річки Сану до кордонів Буковини. Усім покривдженим допомагав по змозі, нікому не відмовляв, коли бачив, що скарга правдива. І до нього йшли, як до єдиного справедливого судді й заступника.
Зараз радилися про те, як покарати Дідушка.
— Я так міркую, пане вотамане, що йому треба голову стяти, коли він на вашу важить,— промовив Мир.
— Панькатися з ним нема чого! — додав Палій.
— Дати йому раз — і квит! — закінчив Крига. Думка всіх побратимів була одностайна — знищити
глитая. Посипались поради, як і коли це зробити, кому виконати присуд опришківської громади. Визначали навіть дні й години.
— Найліпше вночі в дощову погоду, — радив Пугач. Довбуш слухав мовчки. У нього з усіх тих порад визрівав власний план дій.
Ще не про все домовилися, коли Довбушеві сказали, що на Дідушковій полонині на нього чекає пан Сулятицький.
— Від Федора Штоли приїхав з цією звісткою Микола Юринга,— доповів вартовий.
Випадок був небувалий. Щоб такий пан, командир княжого війська, шляхтич, сам приїхав до опришків! Значить, з Довбушем почали не на жарт рахуватись!
Довбуш устав. Штола даремно не ганяв би старого нічника.
— Давай сюди Миколу,— сказав тепло.— Зараз почуємо, може, найцікавішу з його історій.
Старі опришки добре знали Юрингу. Молоді тільки чули про нього, і їм не терпілося його швидше побачити.
Сам колишній опришок, Микола Юринга ходив колись під барткою славного ватажка Леська. Він зробив у своєму житті кілька походів, але найславнішим вважав похід на маєток шляхтича Пйотровського в Жидаче-ві біля Дністра. Тоді опришки схопили поміщика сплячим, повісили на гак від люстри, спалили двір дощенту і відійшли на Солотвину без втрат.
Довбуш любив Миколині оповідання про походи Леська. Був той Лесько молодим, красним парубком. Як прийшла йому пора женитись, засватав дуже гарну, але бідну дівчину з сусіднього села, Ксеню. Засватав і оженився. І от, коли молоді вертали з церкви від шлюбу, у дорозі зустрів їх пан — власник села Пйотров-ський. Повертався він, на горе молодих, з прогулянки підпилий. Побачив красуню немолодий вже гульвіса і аж затрусився. Осліпила його краса Ксені. Вирішив за всяку ціну її дістати. За два дні по шлюбі відправляє пан Леська в гори на свій тартак, а його дружину наказує взяти до двору. Як не просилась, як не боролась молода жінка з гайдуками, затягли її до покоїв і віддали панові на потіху.
Повернувшись уранці додому, збезчещена жінка полізла в зашморг. Так і не побачив більше Лесько своєї любої дружини. Почувши про все це, уже не вернув із лісу. Там зібрав невеличку ватагу з робітників тартака, озброїв сокирами і почав опришкувати. До нього зразу потяглися легіні з сусідніх околиць. Пристав тоді до нього і Юринга, молодий ще в той час парубок.
Після розгрому двора Пйотровського і кривавої помсти за дружину та знедолених земляків Лесько ще два роки сіяв пострах серед панів і орендарів. Тепер уже не з сокирами і колами з плотів нападали опришки, а зі зброєю, яку захопили у багатого пана. Та недовго воював Лесько.
Зрадив його панський лакей, що втерся в довіру ватажка. Видав його смолякам *, і Лесько загинув на шибениці.
Ось чому, коли з'явився в таборі Блоха, Юринга відразу ж нагадав Довбушеві сумний кінець Леська.
Увійшовши в колибу, Юринга вклонився товариству й отаманові і повторив те, що вже сказав вартовий: прибув Сулятицький і хоче розмовляти з отаманом.
Опришки дали місце старому нічникові, він сів і закурив люльку.
— Сам прибув чи з почтом? — спитав Довбуш.
— Видає, що сам, тільки з ординарцем. Ваші хлопці побігли це перевірити, щоб часом не навів сюди вояків. Вони здалека будуть си дивити. Але є й ще одна новина, май, цікавіша,— сказав раптом старий.
— Що таке? — спитав Довбуш, а всі аж повитягали шиї з цікавості.
Юринга як добрий оповідач витримав паузу, підіпхав чорним, наче шматок кореня, мізинцем тютюн у люльці,
Смоляки — жандарми.
посмоктав згризений за довгі роки цибух і тоді тільки почав знов говорити. Розповів про історію із Псовичем, якого зловили в хаті Дзвінки і прийняли за Довбуша, та про двох вояків, які насміялися з князя. Юринга умів так оповідати, що отаман і решта опришків реготали до сліз.
— А де ж вони? — почулися голоси.— Таких молодців варто було б зараз же побачити.
Юринга похнюпився.
— Не дуже смійтеся,— сказав сумно.— Хлопців упіймали.
