Опришки - Гжицький Володимир
Ранок був тихий, ясний. Вдалині синіли верхи, зливаючись з бездонною синявою неба. Ранковий холодок додавав бадьорості людям, і вони йшли швидко в своєму легкому одязі і взутті, молоді, відпочилі, дужі. Ішли трьома групами, на досить великій відстані одні від одних.
Попереду йшов Довбуш із своїми вірними товаришами Палієм, Миром, Кригою, Іваном з Рахова і Пугачем. В обозі їхав Фока. Він не хотів їхати верхи, хотів іти, як усі, і бути біля Довбуша, але мусив підкоритися наказові. Йшли не часто ходженими місцями, бездоріжжям, продиралися крізь хащі предковічного лісу, переходили через потоки й мочарі і нарешті вийшли на полонину, порослу буйними травами. На ній ніхто ніколи не пас маржинн.
Було вже далеко після полудня, сонце давно перейшло середину неба, невидимі пастухи вигнали на незаймані полонини небес незліченні отари сніжно-білих овець.
Потомлені походом, опришки сіли під лісом спочити й перекусити. До костелика в Яворові було вже не дуже далеко. Наскок мав відбутись, як звичайно, вночі. Вояків тут не боялися, бо це були місця дикі, неприступні, в яких, можливо, ще й не ступала людська нога, відколи їх створила природа. Це були житла орлів і диких звірів, тут був хазяїном бурий ведмідь, тут на галуззі вікових кедрів ховалася зрадлива рись, а по безлюдних полонинах в пошуках поживи кочували вовки.
Попоївши, опришки полягали відпочити. Довбуш дозволив і поспати, кому хочеться, сказавши, що повартує сам. Справді, йому спати не хотілось. Голова аж гула від думок.
Звістку про те, що Потоцький стягає проти нього коронне військо, він прийняв зовсім не так безжурно, як хотів показати товаришам. Знав, що в горах йому ніхто нічого не зробить, тим більше, що в перший-ліп-ший момент він може перейти з хлопцями кордон, де військо Потоцького буде безсиле. Але в селах... Там тепер боротися з панством стане важче. Ось це його й турбувало, про це й думав, спершись на стовбур могутньої смереки. Довкола нього, на м'якій підстилці з багаторічної глиці, в тіні могутнього гілля, молодим здоровим сном поснули його побратими.
Думку про військо Потоцького змінила думка про капелана. Священики мають великий вплив на паству. І хоч селяни майже не відвідували панських каплиць, будованих спеціально для можновладців-католиків, а проте сама чутка про таке прокляття, виголошене в храмі, могла небажано вплинути на населення. А чутка про нього вже, мабуть, розійшлася по всій околиці.
Сидів і уявляв зустріч з капеланом. Водночас розглядався навколо. Недалеко, за глибоким проваллям, виднівся безлісий схил. Туди вийшов з хащів і зупинився самець козулі. Пильно роздивився навкруги, понюхав повітря і, не помітивши нічого небезпечного, зробив кілька кроків уперед. За ним, так само оглядаючись, вийшла козуля, за нею сміливіше — молодий цапок, кізочка і двойко маленьких козенят. Довбуш не зводив очей з прекрасних тварин. Милувався їх гожістю, грацією. З жалем думав, що нічого не мають вони, бідні, для своєї оборони, крім швидких ніг.
"Такі ж безборонні, як наші селяни,— подумав раптом,— кожен хижак може їх скривдити безкарно..."
Тим часом сім'я козуль вирішила погрітись на сонечку. Козуля-мати лягла, біля неї полягали її старші діти, самець щипав травичку, час від часу оглядаючись на всі боки, а двоє маленьких козенят у білих плямках по рудому кожушку бігали довкола матері, грались і пустували, як малі діти. Раптом над ними пронеслась, мов хмара, тінь великого, з розпростертими крилами птаха. Тварини втягли голови, тільки малята не звернули уваги на зловісну тінь. Довбуш глянув угору і побачив великого старого орла. Він стрілою пронісся над тваринами і зник за скелею.
"Невже не помітив козенят? — подумав Довбуш.— Не може бути, щоб не помітив".
Тільки він подумав це, як орел з'явився з другого боку. Козенята гралися собі, як і раніше. Орел описав у повітрі величезне коло, піднявся трохи вище, застиг на мить, розвернувся і з розгону, мов блискавка, вдарив на одно з козенят.
Не встигло спам'ятатися стадо, як козеня вже пливло в небі у залізних кігтях орла.
Тварини позривалися з місць. Самець став у грізну позу, готовий прийняти бій з ворогом. Але ворога вже не було. Летів у бік лісу, якраз туди, де спочивали опришки. Летів низько, бо козеня важило не менше, ніж він сам, і тягнуло додолу. Людей орел не бачив — вони були закриті від його очей галуззям смерек. Дов-бушева рушниця лежала поруч, як завжди, напоготові. Коли птах був якраз над головою, він вистрілив, і орел із своєю здобиччю упав на землю. Постріл протверезив стадо. Почувши його, тварини поскакали в сторону лісу і зникли в хащах. Від пострілу всі, як один, схопилися й опришки.
— Молодці, хлопці, швидко піднялися,— сказав весело Довбуш.— А я тут одному хижакові не дав пообідати.
Опришки не розуміли.
— Он там, бачите? — показав Довбуш рукою.— Котрий молодший, хай принесе, подивимось на короля птахів.
Побіг Палій і скоро приніс орла з козенятком. Кігті хижака як уп'ялися в тіло безборонної тварини, так і заклякли в ньому. Обоє — хижак і його жертва — були мертві. Палій поклав орла перед Довбушем і сказав:
— Хай так, як оцей орел, гинуть під вашими ногами вороги!
Довбуш переступив через орла і, не звертаючи більше на нього уваги, сказав усім збиратися в дорогу.
Будиночок капелана стояв в огорожі поруч з капличкою —власністю панів Яблоновських. Такі каплички, на хвалу богові, що допомагав панам грабувати бідних людей, будувалися в кожному більшому селі. Тримали пани і своїх капеланів, щоб вчили селян покори і обіцяли за неї царство небесне на тому світі, аби пани могли користуватися царством земним. До таких належав і яворівський капелан. Це був випасений, як кабан, чоловік середнього зросту й віку, з великою лисиною через голову, з чималим м'ясистим носом і товстими хтивими губами.
Він уже спав, коли опришки опинилися в загорожі біля його будинку. Спав безтурботно, в одному ліжку зі своєю служницею, і опришки йому й не снилися. А вони блискавкою з'явились в його опочивальні.
Крига одним сильним порухом ковальського ломика виважив вікно і вскочив у кімнату. Ксьондз не встиг ахнути, як і Довбуш уже був там. За ним влізло ще двоє: Іван Рахівський і Пугач. Палій і Мир лишилися зовні на варті.
Ксьондз і його наймичка дивилися на опришків, і їх спотворені страхом обличчя при світлі лампадки, що горіла перед іконою богоматері, здавалися усміхненими.
Довбуш наказав дівці вставати і йти геть. Засоромлена, вона вхопила спідницю і побігла до кухні одягатись. Пугач пішов за нею.
Опришки засвітили лампу, затулили вікна, і тоді Довбуш приступив до розправи над капеланом. Він сів у глибоке попівське крісло, в якому ксьондз звик дрімати після ситного обіду, сперся на топірець і вивчаючим поглядом втупився у ворога. Ксьондз корчився зі страху під цим поглядом, як вуж, притиснутий вилами до землі. Не був спроможний вимовити й слова.
— Що ж, можете вставати, преподобний отче,—* промовив нарешті Довбуш.
Ксьондз заворушився під ковдрою, але не вставав.
— Ну? — підвищив голос Довбуш.— Я не маю часу чекати!
Ксьондз не вставав. Був червоний, як варений рак, і мовчав.
— Одверніться,— нарешті попросив він.
— А то чого? — засміявся Довбуш.— Стидаєтесь? А дівки не стидались?
Піп дійсно соромився. Він був під ковдрою голий.
Пугач підійшов і зірвав з нього ковдру. Дрижачими руками під зневажливими поглядами опришків ксьондз похапцем натягнув на себе нічну сорочку.
— Більше можете не одягатись, ми скоро підемо, то будете ще досипляти,— сказав Довбуш. — Хочу лише спитати у вас, за що ви мене у неділю з амвона проклинали? Мене, правда, не болить і не свербить прокляття отакого святенника, як ви. Але все ж хочу знати — за що? Я вас не чіпав. Я навіть вам допомагаю, бо коли багатих роблю бідними, то ж їм легше буде дійти до царства небесного.
Опришки зареготали. Ксьондз зблід.
— Я вас не проклинав,— пробелькотів він.
— Іване! — покликав Довбуш.— Проклинав чи ні? Чи, може, це не він?
— Він,— сказав Іван Рахівський.—Я б його на дні пекла пізнав. Не тільки проклинав, а називав злодієм, розбійником, душогубцем і визначив нагороду тому, хто вас зловить.
— Ну, то ж треба заплатити за добре слово. Ану, хлопці, дайте йому, скільки донесе!
Важко описати те, що було після цього. Ксьондзова наймичка, яку закликали до кімнати, щоб дивилась на кару, до кінця днів своїх розказувала по секрету рідним та знайомим, як опришки сповідали ксьондза.
Але всі ці оповідання були блідими в порівнянні з тим, що було справді.
Коли після всього ксьондза поклали на ліжко для продовження сну, звичайно, спиною догори, Пугач попросив Довбуша:
— Ватажку, дозвольте вирізати йому язика. Довбуш усміхнувся, але заперечно похитав головою.
— Я б того язика не брав, тільки встромив би йому в інше місце, — просив Пугач.— Тоді він вже не міг би поскаржитись, що зобидили його.
— Він і так не буде скаржитись і не проклинатиме більше. Чи не так, панотче? — звернувся Довбуш до капелана. Але той не міг відповісти — лише тяжко стогнав.
На горі Стіг зійшлися майже рівночасно всі три групи опришків. Відтепер вона стала головним табором і штабом. Дика і неприступна гора була оточена трохи нижчими, вкритими непрохідним лісом. Це було надійне сховище. Тут опришки мали побудовані ще в минулі роки колиби для житла, комору для складу продуктів, загони для волів і овець, що йшли на харчування товариству. Поповнювали склади, як і маржину, тільки за рахунок багатих орендарів, глитаїв та панських полонин і маєтків. Так останнього разу, після "сповіді" польського капелана, хлопці очистили його льохи від старого угорського вина, якого єгомость був великим любителем, а також від багатих запасів борошна, крупи і всякого м'ясива, яким отець духовний вдоволяв свою грішну плоть.
Наступного ранку після збору на горі відбулась велика нарада. Обговорювали звістку про те, що шляхта звернулася по допомогу до коронного гетьмана Йоси-фа Потоцького і що граф надіслав уже на Покуття великі загони коронних військ.
— Поки Потоцький збереться з силами, нам, побратими мої,— сказав Довбуш, — треба показати, що ми панів не боїмося. Це з їхньої вини ми не ґаздуємо, але й вони через нас не муть панувати. До холодів уже недалеко.
