Опришки - Гжицький Володимир

Його також боялись пани. Та не такий був, як Довбуш. Грабував для себе. І жив, мов який князь, і батьки його розкошували награбованим. Довбуш не такий, він не грабує. Довбуш дійсно світ рівняє. Але собі не бере. Я не раз хотів дізнатися, хто він, звідки взявся, хто дав йому таку велику си7у.у, хто дав такий розум? Тепер хочу піти в свою вітчизну, під Татри, і прославити там його ім'я.

— А його вже знають і там,— сказав Юринга.— Його знають словаки, чехи, знають польські гуралі, твої, сину, брати. Знають! Слава його, як пташка, на місці не сидить, а літає по світу. А хто він такий, коли хочеш знати, — я тобі розкажу.

Старий набив люльку, поклав зверху жаринку, посмоктав цибуха, аж щось у ньому зашкварчало, і, випустивши з рота синій димок, почав говорити.

— Наш ватажок жив за своїх дитячих літ у великій бідності. Батько його, Василь Довбуш, землі не мав,

а свою маржинку пас на багацьких полонинах за відробіток. Ростив двох синів — Івана й Олексу. Іван був старший, Олекса — молодший...

Старий замовк, задумався. Зринуло чомусь у пам'яті і власне дитинство, злидні вдома, поневіряння по наймах... І коли заговорив далі про Довбуша, раз у раз губив грань між своїм і його життям. І не всім словам його можна було вірити. Але він був переконаний, що говорить тільки про Олексу Довбуша і що говорить правду.

— Як тільки Олекса став підростати, дєдьо віддав його в найми до багача Дідушка, що був батьком нинішнього війта, за підпаска,— продовжував Юринга.— Не солодко жилося дитині. За вівцями походити днину нелегко, а ще коли не дуже ситий і одежина на тобі утла. Звісно, батрацьке щастя... Олекса не скаржився на свою долю, проте не переставав думати, чому одна людина через край має, а друга за шматок ячмінного хліба всі сили віддає. Думав, думав, але що дитина надумає? Тут і старий ради не дасть, не те що дитина.

Минуло так кілька років, а думка про нерівність у світі не покидала його. "Коли б мені такої сили, щоб я міг зрівняти світ",— мріяв собі не раз. Нарешті з хлопчака виріс високий, сильний і файний леґінь. Серед однолітків не було йому рівного в силі, спритності і відвазі, а найперше — в розумі. Голова в нього була, най ся піп сховає зі своїм розумом, дарма що вчений. І задумав Олекса піти в опришки. Зрозумів, що тільки силою можна вирвати в панів владу над хлопом, а сила в гурті, то кожен знає, ну, а гурт — це опришки. Іншого виходу нема.

Старий глянув на пастухів. Ті слухали, затамувавши подих, і кожен в душі порівнював себе з Довбушем.

— Стати опришком нелегко,— заговорив знову Юринга.— От ви, — він звернувся до гураля і його друга.— Ви, може, й не думали, що будете колись опришками, а так трапилось, що, не хотячи, стали ними. Бо виходу вам нема. Отож різні є дороги до опришків, а котрою йти до них — ніхто не знає. Не знав і Довбуш. Але одного разу йде Олекса густим лісом, аж назустріч йому старий, сивий дід. Ніколи його Довбуш до того не бачив. Може, інший і злякався б, а Довбуш — ні. Став перед дідом, скинув крисаню, вклонився, привітав го христєнським словом та й питає: "Ци далеко бог провадить, ци не потребуєте якої помочі, то я би поміг". А дід йому на теє каже: "Від тебе ніякої допомоги не потребую, а тобі за добре слово дам те, чого другий не має. Віддам тобі всю силу своєї молодості. Вона тобі знадобиться в боротьбі за бідний народ". Сказав ті слова і зник, розтанув, мов сіль у воді.

— То хто ж то був? — завмираючи, спитав козак Юрчик, що дуже любив такі оповідання.— Може, та сам бог приходив?

Юринга відповів не зразу.

— То таке діло,— нарешті сказав він, — що твердо ніхто не може знати. Може, то був сам бог, а може, святий Миколай. Бо ж щороку якийсь святий богує, відколи пан біг уже старий і не може без відпочинку світом правити. А перекинутися на звичайного діда та кожен святий, навіть найменший, може.

— А чорт може? — знову спитав Юрчик. Довго не міг позбутися страху після пригоди з Фокою. В душі він і досі не був певний, що то йому трапився дійсна Фока, а не чорт у його подобі.

— Нечистий, май, ліпше може, ніж святий, — відповів цілком переконано Юринга.

— То хіба він моцніший за святого? — усумнився Юрчик. Але Юринга одразу ж і розвіяв його сумніви:

— Нечистий має велику силу. Щоб ти знав, він тільки хреста боїться. А якби не хрест, то він увесь світ знівечив би. Але ти, Юрашку, не перебивай, а слухай, бо як мене зіб'єш, то забуду, що говорити маю. От уже й забув, на чім зупинився.

— Ви казали, що той дід розтанув у тумані, як сіль у воді,— нагадав Юрчик.

— А забув я ще повісти, що той дідок — святий то був чи сам господь бог — ще й таке йому сказав: "Крім моєї молодої сили, матимеш іще силу від Черемошу".

— Ото сила! — аж жахнувся хтось із слухачів.

А Юринга, задоволений враженням, яке справили його слова, продовжував:

— Одного разу йде Олекса понад Черемошем, аж дивиться — хвилі коло берега піднялись і викинули на прибережний пісок старовинний опришківський топі-рець. Підняв він топірець і пішов у ліс. Йде він, а назустріч йому знов той самий дід. Привіталися гарненько, як давні знайомі, дід і каже: "Скинь, Олексо, сорочку". Довбуш скинув киптар, черес, скинув і сорочку.

"Повернися". Повернувся Довбуш. Тоді йому розтяв дід на спині шкіру, увіпхав туди якесь пахуче зілля і зашив рану. Від того зілля почув Довбуш у собі силу несказанну. Подякував дідові красно, а дід каже: "Іди рівняй світ, бери в багатих, давай бідним, та не проливай марно людської крові. І женитись тобі не можна".

Так розповідав, посмоктуючи люльку, старий Юринга біля ватри перед стаєю Довбушевого побратима Федора Штоли. Його слухали і вірили кожному його слову вчорашні вояки панські Бендейчук і Валя, слухав і Фока. Але цей останній без особливого захоплення. Любив Довбуша і без таких казок.

Над горами стояла ніч, а на її чорному оксамиті тремтіли золотом вишиті зорі.

Повернувся Довбуш із опришками аж на другий день увечері. Ще й скарб приніс багатий.

Наділив побратимів за їх заслугами, решту роздав пастухам Штоли, бо це були найбідніші люди — не мали ні своєї землі, ні маржини. Дісталась пайка й нічникові Юринзі. Тільки Фока відмовився від своєї, сказавши, що йому грошей не треба, бо нема куди їх дівати.

Вернулись опришки втомлені, але задоволені, веселі і, головне, всі цілі. Одначе всі розуміли, що смерть Дідушка не може минути для них без наслідків. Князь, княгиня і Псович цього не подарують так само, як і страшного глуму в Дзвінчиній хаті та у в'язниці. Довбуш сподівався, що вони вишл?ють за ним погоню. Уночі вона в горах далеко не зайде. В найкращому випадку може прийти на полонину тільки в полуднє. А до того часу опришки вже будуть далеко звідси. Довбуш вирішив податися на час в Чорногору, на гору Стіг, і там відпочити кілька днів.

Гора Стіг, стрімка й неприступна, стояла серед високих скель, на кордоні трьох держав: Угорщини, Молдавії та Польщі. Звідси, в разі чого, можна було легко перейти в Угорщину. А багаті й бідні є в усіх державах, то й прожити скрізь можна, і добро людям зробити. Так думав Довбуш. Проте зі своїми планами ні з ким поки що не ділився. Побратимам наказав укладатися спати, щоб завтра вранці були готові до походу. Ніхто з опришків не спитав, куди підуть. Знали, що отаман сам те скаже, але не раніше, ніж продумає усе бід початку до кінця. Тоді поставить план на їх розсуд.

Розвідник, посланий у Жаб'є, Криворівню, Довгополе, чомусь не вертав. А мав би вже вернути.

Опришки полягали перед колибою на сіні, якого наносили для дорогих гостей пастухи. Хто зразу ж і за-інув, хто палив люльку, а хто слухав Юрингу.

Юрчик-козар грав на флоярі, і біля нього зібрався гурт любителів музики. Один Фока сидів осторонь, не Ьриставши ні до якого гуртка, сумний, понурий. Його смутило, що отаман, відколи вернувся, не кликав його до себе.

В стаї Штоли Довбуш маз окрему комірку, де любив побути сам зі своїми думками й планами. От і сидів там.

"Чи ж забув про мене? — думав хлопець.— А може, чого гнівається?" Не знав, що Довбуш з головою поринув у нові плани, що якраз зараз слухає звіт Івана Ра-хівського, який нарешті повернувся з розвідки.

— Побував я у всіх селах, що ви мені наказували. Всюди однакові гаразди. В якому селі нема пана, то є орендар, нема орендаря — є корчмар. І всім дай, і всі деруть з бідного хлопа. В усіх селах Яблоновського ключа стоять наймані жовніри і смоляки для охорони посесорів і орендарів. Вони не тільки шукають опришків, але й допомагають орендарям збирати податки і грабують селян серед білого дня. Зовсім обездолили бідний народ. На вас одна надія у бідноти. Чекають вас, як бога.

— І багато по селах тих вояків? — спитав Довбуш.

— Небагато. Де три, де чотири. А чув я, що шляхта коломийська запросила на допомогу проти нас регулярні війська коронного гетьмана Потоцького. Цей пан десь там, не знаю де, ніби присягнув, що знищить опришків, а самого Довбуша на аркані приведе до Станіслава.

Ця звістка, здавалось, не справила на Довбуша ніякого враження.

— Тебе ніхто не пізнав? — спитав спокійно.

— Та де мене пізнати?! Я перебрався на жебрака, перевісив через плече дві торби і так ішов від села до села. Заходив до побратимів, як прошак, звичайно. Від них і довідувався, що в селі діється. Це Петро Бойко розповів мені про Потоцького. Стояв я під церквами, був коло костьолу в Яворові і сам чув, як ксьондз з амвона проклинав вас і всіх опришків. Закликав селян доносити начальству, де тільки з'явиться в селі підозріла людина. А про нас говорив, що під нами пекло горить і ви, пане отамане, ніби з чортом у змові. Багато говорив, я всього не второпав, бо по-польському не дуже розумію.

— Диви, навіть проклинав нас слуга божий,— промовив, скрививши губи, Довбуш.— Панам служить, кабан, а не богу. Лакей панський! Я його не зачіпав, чого ж сам у бійку лізе?

Він устав з лави, нахмурився, зціпив зуби. Долоня лягла на пістоль.

— Я йому цього не подарую! — промовив за мить рішуче.— Вранці ми переходимо па гору Стіг. По д