Опришки - Гжицький Володимир

Вернув до табору Довбушевого сивим, але спокійним, без ознак недавньої хвороби. Найбільше радів з одужання Онищукового Оршан. То він говорив колись, що коли б Онищукові вдалося помститись,— він зразу одужав би.

На його й вийшло.

Щоб чоловік дарма не сидів та знов не допускав собі до голови усяких думок, Довбуш настановив його в допомогу Оршанові дбати про харчі для товариства. І ось одного разу Онищук прийшов до ватажка сказати, що запаси вичерпуються й ватазі загрожує голод. Сказав він також, що деякі опришки нарікають. Пояснив, правда, що це лише ті, які прийшли на гори недавно.

Довбуш закусив з досади губу.

— Добре,— мовив,— постараюсь, щоб хлопці не голодували.— А за хвилину покликав Оршана й наказав йому з кількома товаришами зібратись на княжу полонину по воли та вівці.

—. Кланяйся від мене ватагові. Олекса Швед там ватагує, а також низько кланяйся гайдеям та вівчарям і скажи, хай не гніваються. Вони ж і самі знають, що опришкам треба їсти, не божим духом жити! Та й те вони знають, що не піде опришок на гуцульську полонину, доки княжа є!

Відправивши Оршана, Довбуш сам вирушив до Федора Штоли на нараду. Із Штолою він радився перед кожним походом. А тепер же збирався на Дідушка — ґазду Федорового. Плай вів попри колибу молодої княгині. Побачила його здалеку й побігла до колиби. Але даремне чепурилась перед дзеркальцем. Не зайшов ватажок до неї і не подивився навіть у її бік. Важливіші думки засіли в його голові, і він поніс їх з собою в долину.

Коли вийшла за кілька хвилин з колиби, Довбуш уже зникав за грубими смереками. Це зіпсувало їй настрій. Почала скаржитись Анничці на свою долю, нарікала на матір, на чоловіка, що не шлють викупу. Анничка потішала її, як уміла.

— Трудно їм з маєтками розстатись,— говорила вона переконливо.— Богачеві дорожчі гроші, ніж дитина. Та й нарід не хочеться на волю відпускати, бо хто ж на них робитиме? От якби-то зовсім панів не було на світі!..

Княгиня почала палко обороняти нерівність світу. Доводила, що вона вічна, початок нерівності вела від сотворення світу.

— Які палаци можуть зрівнятися з цими горами? — мовила їй на це Анничка.— Залишишся з нами, княгине,— усе життя будеш спати під покривалом, золотими зорями гаптованим. Будуть тебе вітри колисати, смерекові шуми казок накажуть, а коли зимової ночі голодні вовки завиють — до милого чоловіка притулишся, і не буде тобі страшно, а буде тепло й радісно... А там... синочка вродиш... чорнявого, та дужого, та красного. І будеш щаслива...

Анничка говорила, а княгиня слухала її, а в думці вставало вродливе лице Довбуша. Але коли Анничка сказала, що опришки знищать замок, з землею зрівняють,— княгиня як від сну прокинулась. Обіцяла, що, коли верне додому, розкаже, які гуцули хороші люди, проситиме своїх, щоб мали їх за рівних...

Розмову перервав прихід Блохи. Він давно слухав їх з-за кущів і, не бачачи кінця цій суперечці, вийшов нарешті до них, щоб по-своєму заспокоїти й потішити свою пані. А мав чим...

Виждавши, коли Анничка побігла до джерельця по воду, він швиденько розповів, що князь готує облаву на Довбуша, як тільки той спуститься на доли. Князь прийшов би й сюди, та мало має війська. Отже, чекає. А Довбуш не сьогодні-завтра рушить з гір, щоб покарати Дідушка. Отак і вскочить у пастку.

— Який же ти вірний у мене! — розчулено сказала княгиня Єва і у припливі вдячності подала руку Блосі, яку той поцілував.

Але, зробивши це, він раптом злякався і почав пильно розглядатися довкола.

"Якби хто не побачив!" — подумав. Глянув угору, до озерця,— і там нікого не було видно. Пісню Аннички чути було внизу, за колибою, отже, вона бачити не могла. Тоді лакей ще раз припав устами до випещеної панської руки.

Другий день блукали вартові княжі по горах. Зустрічалися з пастухами, розпитували. Але ніхто не міг їм показати дороги до Довбуша, бо ж ті, що знали, не були певні, з ким говорять. Андрись навіть розмовляв не так, як гуцули, і цим особливо накликав на обох недовіру. На полонинах і так сподівалися з дня на день гостей. Думали, що за жінку князь сплюндрує всі гори.

Тільки Довбуш не виявляв ні нервовості, ні тривоги. Був певний, що військо на гори не прийде. Гори — не панський маєток з його парками і штучними озерами та островами, і не лісок, у якому пани полюють. Гори — це загадка, це велич і таємниця, це бездонні провалля й дикі праліси, швидкі річки й тисячі потоків. Знайти людину в горах не легше, ніж знайти голку в стіжку сіна. Гори треба було знати так, як знав їх Довбуш. Тому він і не боявся нападу. Тим більше, що на долах були в нього свої люди, які мали повідомити його, коли б щось таке зачули.

Одначе ватаг, до якого зайшли Андрись і Юра, не мав такої певності, як Довбуш. Він співчував опришкам, як кожен бідний гуцул, радий був допомагати їм, чим міг, але не думав, що вони такі вже забезпечені від нападу княжого в горах. Поява цих двох озброєних людей здалася йому підозрілою. Бендейчук розповідав, як вони розправилися з Псовичем, княгинею і князем. Оповідання дуже подобалось, але сприймалось, як казка. Послухавши втікачів, їх нагодували, дали свіжої кулеші з бринзою, теплої жентиці ватаг дав обом на дорогу по добрій грудці будзу і показав їм шлях, який сам хотів.

Відійшовши з милю від полонини, почали блукати. Спочатку йшли якоюсь ледь помітною стежкою серед дрібнолісся. Чи її протоптали люди, чи дикі звірі,— хто ж те знав? Можливо, опришки проходили нею колись. Доки йшли цим лісом, стежку чули під ногами, а вийшовши на відкрите місце, загубили її. Тут дощі змили людські сліди, і стежка розтанула в травах, що покривали плоскогір'я. Уздовж його прорізувало висохле русло потоку, що гуляв тут, певне, веснами та після злив. Над плоскогір'ям з двох боків піднімались невисокі хребти. Правий, звернений до сонця, був укритий старим густим лісом, лівий, кам'янистий і скелястий, стояв майже голий, тільки кущі жерепу та ялівцю трималися де-не-де на його обривистому боці.

— Де того Довбуша шукати? — журився вголос Юра Бендейчук. В його очах світився страх, майже відчай.— Він сьогодні, може, аж там,— показав він рукою на хмаринку, що, мов димок, повисла над скелею,— а за годину — шукай вітра в полі. Він же, як ведмідь, мусить увесь час бродити по горах, щоб десь не застукали.

— Коли б це в Татрах,— зітхнув і Андрись.— Одно скажу,—додав по хвилині,—стояти нам тут довго не можна і йти цією долиною також небезпечно. Треба лісом. Бо ж тут нас здалека видно. А за нами ж, певно, йде погоня.

— Правду кажеш,— погодився Юра,— Уже коли б упіймали, натішилися б,— жахнувся він.— Порозкидали б наше тіло шматочками по горах.

— Мук не пожаліли б, що й казати,— знову зітхнув Андрись Валя.

Живучи при княжому дворі, обидва не раз бачили, як катували опришків, а часом і селян. Там четвертували, садовили живих людей на дерев'яні палі, припікали вогнем.

Увійшли в ліс, мов у святе місце. їх відразу обступили старезні дерева. Коли по кількох кроках оглянулись, долини вже не було видно. Ліс шумів. В затишній

Ж е н т и її я — сироватка з овечого молока.

долині якось не помічали вітру, а тут він давав про себе знати шумом стривожених його подихом верхів.

— Цей вітер від нас дме,— промовив Валя, вдихаючи на повні груди напоєне запахом глиці повітря. І згадався йому рідний край. І у мрійних синіх очах його відбилася туга, яку він довгі роки носив у своєму серці.

— Звідки, кажеш, дме? — не зрозумів його Юра.

— Від Татр,— пояснив Андрись коротко. — Ну-м, посидимо! — запропонував він, зупиняючись біля старезної смереки.— Так мені якось на серці і в усьому тілі, наче сп'янів я.

Живучи у панській неволі, він з кожним роком все більше втрачав надію на повернення в рідний край, і ось раптом опинився в цьому лісі, що так нагадував праліси його вітчизни, і знов почав плекати ту надію в своєму серці.

А Юра Бендейчук не вмів мріяти, як Андрись, не умів довго над чимось задумуватись, ані сумувати. Усякі нещастя переживав гостро, але коротко, і швидко забував їх.

Через панську службу він одвик ходити по горах і зараз почував страшенну втому. А після ситного обіду у пастухів ще й на сон вабило.

Сіли під смерекою. Андрись Валя сперся спиною на її грубезний стовбур і заплющив очі. Юра Бендейчук зразу ж ліг на м'яку постіль з глиці, яка роками збиралася під могутніми деревами, поклав голову на корінь, що виступав із землі, і миттю заснув. Скоро вже хропли обидва.

Тим часом туман почав застеляти гори. В кінці літа це нерідко буває. Тоді на долах кажуть, що гори димлять. Вітер приніс цей туман здалека, може, й справді з Татр. Спочатку він укрив самі верхів'я, а звідтам поволі почав спускатися й на ліс. Дерева якийсь час стримували його гілками, але недовго. Він таки просякнув крізь мережу віття на землю, а звідти вже лавиною покотився в доли і дебри, наповнюючи їх ущерть. Подорожні нічого цього не бачили. Вони міцно спали.

По довгій годині прокинулися від голосних вигуків:

— Тут вони! Тут!

Страшне то було пробудження! Мрія про волю зникла, як мильна банька.

Поки очуняли — були вже обеззброєні, і біля кожного стояв жовнір з рушницею. На крик прибіг сам Сулятицький. З ним був син Дідушків, Іванко. Він з наказу батька став жовнірам за провідника. Не сподівався успіху. У горах тисячі доріг — і ні одної. Вів людей навмання і знайшов утікачів випадково. Приписав це своєму щастю і був гордий, як мисливець, що таки вислідив звіра.

Саме тоді, коли Юра і Андрись вийшли на плоскогір'я і зупинилися, міркуючи, куди їм далі йти, Сулятицький стояв зі своїми вояками на лівому голому хребті, заслонений від долини кущами жерепу і ялівцю. Поли б не Іванко, він і не помітив би втікачів. Зрештою він зовсім не прагнув їх наздогнати. Не мав злоби проти цих нещасних. В душі навіть був вдячний їм за те, що познущалися над князем, княгинею та огидним лакеєм Псовичем. Той Псович давно підкопувався під нього. Він сам, навіть у мріях, не придумав би кращої помсти, ніж те, що зробили ці хлопці. А тепер от просто влізли в руки...

— Ну й герої! — промовив Сулятицький, підходячи до них,— Куди ж то ви мандрували?

В словах і голосі його не почули вони злості.

— То куди ж мандрували?

Хлопці мовчали. Вояки, що їх зловили і зараз стерегли, дивилися на них із співчуттям і жалем.