Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

І шанувальниці його таланту, стиснувши кулачки, із завмиранням серця молили Бога, щоб цього не сталося, бо хто ж тоді на "біс" виконає "O sole mio", "Yesterday" та "Ой не світи, місяченьку".

Ніна Олександрівна, як і вся адміністрація, була гарячою прихильницею тенора Івана Романовича Сокирка. З свого боку Іван Романович виділяв Ніну Олександрівну з усієї адміністрації і саме їй раз у раз дарував то квіти, якими його обсипали після концерту, то цукерки, а то й плитку шоколаду, спеціально куплену для неї у буфеті філармонії.

Решта адміністрації ту особливу симпатію тенора до Ніни Олександрівни давно помітила й дозволяла собі хихикати і робити різні прозорі натяки.

Проте Ніна Олександрівна була вище тих натяків, не ображалася і сама підсміювалася, бо щиро любила свого капітана міліції Горбатюка і ніколи в світі не зрадила б його. Капітан Горбатюк це чудово знав, вірив своїй дружині, хоча іноді жартома казав: "Ой, дивись, заарештую я твого Сокирка за зловживання службовим становищем!" Сьогодні, зайшовши до адміністраторської, Ніна Олександрівна виявила на своєму столі не одну, як завжди, а три плитки шоколаду і коротеньку записочку: "До побачення. Не забувайте вірного Вам С."

"Ну, це вже занадто! – спалахнула Ніна Олександрівна. – Скоро він мені весь буфет перетягне. Одну залишу, а дві поверну", – і, схопивши дві плитки, вона рішуче попрямувала до артистичної, звідки чулися рулади Івана Романовича. Через півгодини мав початися останній у цьому сезоні його сольний концерт. Завтра він вирушав пароплавом до Одеси, а звідти у закордонний круїз по країнах Європи. Він давно мріяв про цю поїздку і майже всім працівникам філармонії наобіцяв сувенірів, не кажучи вже про Ніну Олександрівну. Рік видався для Івана Романовича дуже важкий, він багато концертував по всій Україні і мав цілковите право на відпочинок.

По коридору попереду Ніни Олександрівни до артистичної швидко йшов якийсь хлопчик років одинадцяти-дванадцяти. Обличчя їй не було видно, лише відстовбурчені вуха, кумедний рудий їжачок і тоненьку шийку.

Ніна Олександрівна ще подумала: "Що це за хлопчик? Концерт вечірній, дорослий. І ні на кого з дітей працівників не схожий. Треба спитати". Але не встигла. Хлопець уже одчинив двері артистичної і ступив крок уперед.

Іван Романович стояв обличчям до дверей і саме брав верхнє "ля", коли побачив хлопчика. І так і застиг із роззявленим ротом, замовкнувши.

Ніна Олександрівна почула, як хлопець дзвінким голосом сказав:

– Сокирко? Здоров! Привіт тобі від Вороного!

І тут Ніна Олександрівна побачила, що обличчя Івана Романовича конвульсивно пересмикнулося, рот скривився, очі затуманилися, він враз поточився і…

Ніна Олександрівна скрикнула й кинулася до артистичної.

Іван Романович лежав на підлозі горілиць, розкинувши руки, нерухомий і якийсь незвично довгий. їй спершу здалося, що він неживий. Але схилившися, відчула – дихає. Вона схопила карафку з водою і тільки тут побачила, що кімната порожня – хлопчик зник.

Іван Романович розплющив мокрі, наче заплакані очі (Ніна Олександрівна вилила йому на голову майже всю карафку):

– Га? Що?… Ох!.. – Що з вами? Я так злякалася! Що це за хлопчик? Що він вам сказав? Ви його знаєте?

Обличчя Івана Романовича враз закам'яніло. Якусь хвилю він мовчав, потім здивовано закліпав очима:

– Який хлопчик? Я не бачив ніякого хлопчика!

– Як?! Він вам сказав: "Сокирко? Здоров! Привіт тобі від Вороного!" Я сама чула.

– Ні-ні! Вам здалося. Я не бачив ніякого хлопчика… просто я співав, узяв верхнє "ля". І раптом в очах потемніло, земля пішла обертом і… більше нічого не пам'ятаю. Видно, страшенна перевтома. Гіпертонічний криз. Тільки не кажіть нікому! Я вас благаю! Ніно Олександрівно! Дорога! Благаю! Бо ж соромно. Засміють! Здоровенний дядько, а зомлів, як дівчина. Прошу вас! Нікому! Навіть чоловікові.

Ніна Олександрівна розгублено здвигнула плечима:

– Ну… що ж… Гаразд…

Останній концерт тенора Сокирка відмінили. Через несподівану хворобу артиста.

Це було вчора, напередодні випадку з капітаном Пилипеєм.

Розділ IV

Вчинки, незбагненні для звичайних людей, роблять не лише люди мистецтва

– Мда… – сказав капітан Горбатюк, коли дружина закінчила розповідати. І почухав потилицю.

– Тоді, мабуть, хлопцям не вчулося, – сказав капітан Попенко.

– Що ж це може означати? Ваша версія, капітане Попенку!

– Перше, що спливає на думку: і Пилипей, і Сокирко злякалися не хлопця, а його слів. Отого привіту від Вороного.

– Я теж так думаю. Чогось одразу згадалася ота "чорна мітка" піратська з "Острова скарбів".

– Можливо, знову маємо справу зі зловмисниками.

– Але чого вони вплутують у цю справу хлопчика?

– Якщо цей Вороний – карний злочинець, то чекати від нього високої моральності й педагогічного такту годі.

– Стривай, – Горбатюк запитально глянув на дружину. – Ти сказала, що твій Сокирко щойно відчалив… – Так… Ой! – Ніна Олександрівна завмерла. – На теплоході "Квітка-Основ'яненко"! Уявляєте?

– Де капітаном пан Пилипей! – Горбатюк виразно глянув на Попенка.

– Ін-те-рес-но! – Попенко схилив голову набік, замислюючись.

– Збіг? Випадковість? Чи… – роздумливо мовив Горбатюк. – Ти казала, що він вирушає в круїз навколо Європи?

– Так… З Одеси…

– Але "Квітка-Основ'яненко" не рейсовий, а екскурсійний. До Одеси і назад. А назад йому не треба. Який сенс платити зайві гроші? Удвічі більші, – Горбатюк знизав плечима. – Не розумію.

– А мене якраз це не дивує, – сказала Ніна Олександрівна. – Люди мистецтва іноді роблять учинки, незбагненні для звичайних людей. Він, до речі, казав, що давно мріяв проїхатися по Дніпру. Спокійно. Не "Метеором" чи "Ракетою", а саме теплоходом. Рейсові теплоходи на таку відстань давно відмінили. Сім'ї в нього нема. Гроші є. З дружиною розлучився, дітей у них не було.

– Цікаво, чи знайомі вони між собою – Пилипей і Сокирко?

– Я ніколи не чула від Івана Романовича цього прізвища – Пилипей. Путівку на теплохід він купив уже два тижні тому. Якби був знайомий з капітаном, гадаю, обов'язково сказав би. Він узагалі любить підкреслювати свої престижні знайомства. А капітан такого теплохода…

– Ти маєш рацію, – погодився Попенко. – Мабуть, сказав би… Артисти такий народ…

– Якщо вони не знайомі, тим ситуація цікавіша й небанальніша… От же ж, їй-богу! – Горбатюка дедалі більше розбирала професійна криміналістична цікавість.

– Коли "Квітка-Основ'яненко" вирушає? – глянув Попенко на Ніну Олександрівну.

– Я ж кажу – щойно відчалив. О восьмій. А зараз чверть на дев'яту.

– Невже ми не дізнаємося, у чім тут справа? – з досадою мовив Горбатюк.

– Сокирка я побачу лише через місяць, – усміхнулася Ніна Олександрівна.

– А "Квітка-Основ'яненко" повернеться за дванадцять днів, – сказав Попенко. – Проте якщо і капітан, і тенор уже зараз відмовляються визнати, що бачили хлопчика, то жодних гарантій нема, що вони визнають це потім. Розмова з ними нічого не дасть.

Запанувала мовчанка.

Борщ холов на столі. Ніхто навіть ложки не взяв до рук.

Ніна Олександрівна стояла біля вікна розгублена й винувата – наче це вона загадала їм цю нерозгадну загадку.

Друзі сиділи за столом задумані й похмурі.

– Ви знаєте, – тихо сказав нарешті Горбатюк. – У мене таке враження, що під час рейсу на теплоході щось станеться. От таке передчуття, інтуїція…

– Припини! – сказала Ніна Олександрівна, але впевненості в її голосі не було.

– Мені чогось здається, що й Ципа зараз на кораблі, і Вороний… – Горбатюк глянув на Попенка, чекаючи, як завжди, заперечень. Але той заперечувати не став:

– Цілком можливо…

– То що будемо робити, капітане Попенку? Ваше рішення?

– Підстав для того, щоб розпочинати кримінальну справу і створювати оперативну групу, явно недостатньо. Однієї інтуїції та смутних здогадів малувато.

– Так. Офіційно починати розслідування справді неможливо. А от неофіційно, приватно…

– А де взяти приватного детектива?

– У мене є один на прикметі.

– Хто?

– Ти!

– Що?! Жартуєш?

– Ні! – очі Горбатюка вже горіли тим азартним вогнем, який був добре відомий Попенку ще з дитинства: коли його шкільний друг замислював якусь авантюру, зупинити його було неможливо.

– Припини! Припини! – підхопився Попенко.

– Стьопо! – благально вигукнула Ніна Олександрівна. Але обидва вигукували більше, як то кажуть, для годиться. Бо добре знали, що нічого вже не допоможе.

– Твоя Наталка іде у відпустку за тиждень, – розвертав докази Горбатюк. – А круїз "Квітки-Основ'яненка" дванадцять днів: шість до Одеси і шість назад. Сокирко їде тільки до Одеси. І тобі треба тільки туди. Назад повернешся літаком. Отже – один день навіть у запасі.

– А як це практично? "Квітка-Основ'яненко" вже в дорозі. Як у кіно, доганяти на катері? Смішно! – Ні. Доганяти не треба. Перша зупинка у Каневі. Завтра вранці. Треба підсісти.

– А путівка?

– От про це треба подбати. Зараз буду старатися. У мене є знайомі на річковому вокзалі.

– Так. Чого-чого, а знайомих у тебе всюди повно…

– Оперативнику без цього не можна, – Горбатюк уже набирав номер телефону. – Алло! Тамаро Григорівно? Добрий вечір! Горбатюк. Пробачте за турботи. "Квітку-Основ'яненка" вже відправили? Ясно. А як у них там – комплект? Путівки ніхто не здавав?… Що ви кажете? Люкс?… Сімсот?… Дорогувато… Здали. Що ви кажете? На чотирьох?… Ви вгадали. Треба підсадити одного нашого товариша… Ні, не чотирьох. Одного. Я? Ні! На жаль, сам не можу. Розумію, що тільки в Каневі. Ну, ми будемо думати. Дякую, дякую. Ви скільки ще там будете? Ясно. Ми під'їдемо.

– Ну що? – спитала Ніна Олександрівна, коли Горбатюк поклав трубку.

– Є вільний люкс. Але… ціну ви чули… Ну, і буквально сьогодні вранці одна сім'я здала путівки на чотиримісну каюту. У когось там гострий приступ апендициту, поклали в лікарню, який уже там круїз, – Горбатюк зітхнув і мрійливо подивився устелю. – Ех! Якби можна було теж цілою сім'єю… Для конспірації…

– Ну, вибач. Змотатися у село за Андрійком, а потім у Канів навіть на своїх "Жигулях" я аж ніяк не встигну. Та й батько з мамою не поїдуть нізащо, не кинуть своє птаство напризволяще…

– Не іронізуй. Слухай, а що як загітувати наших пацанів, Женю і Вітасика? По-перше, вони єдині, хто бачив в обличчя того Ципу. Це дуже важливо. Тільки вони можуть його впізнати.