Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

По-друге, для них була б така радість. На першокласному теплоході. Ще й загадкова детективна пригода. Чого не зробити хлопцям свято? І може, з їхніх батьків хтось зможе. Я дзвоню!

Не встигли Ніна Олександрівна та Попенко зреагувати на його слова, як Степан Іванович уже набирав номер Дорошенків (йому так часто доводилося дзвонити їм під час недавньої історії зі зникненням Вітасика, що він знав номер напам'ять).

Попенко глянув на Ніну Олександрівну і усміхнувся:

– Вчинки, незбагненні для звичайних людей, роблять не лише люди мистецтва!

Ніна Олександрівна тільки махнула рукою.

Розділ V

Шлях на Канів

Женя й Вітасик сиділи впритул один до одного, дивилися через плече капітана Горбатюка вперед на дорогу, раз у раз перезиралися і нервово гигикали. Радісне збудження не полишало їх.

І хоча Вітасиків тато, що куняв поряд із ними на задньому сидінні, час від часу розтуляв очі й бурмотів: "Лягайте, лягайте, хлопці, спіть!" – спати вони й не думали. Яке там спати!

Все сталося так фантастично раптово, що вони й досі не могли отямитися.

Після розмови на десятому причалі з капітаном Попенком вони пішли шукати Ципу. Ходили по дворах і питали у хлопців: "У вас Ципа є? Ципу знаєте?" Спершу відповідь була однозначна: "Ні! Нема. Не знаємо". Але от в одному дворі якась дівчина сказала:

– Є! Я його сама чекаю. Пішов на Дніпро, має скоро прийти.

Хлопці з хвилюванням чекали майже годину, розпитували дівчинку, вона їм розказала безліч різних випадків, які характеризували Ципу з найгіршого боку, вони вже раділи, що мають таку багатющу інформацію. А потім прийшов рудий довготелесий хлопчина, якого звали, до речі, не Ципа, а Циба, і вся та багатюща інформація виявилася коту під хвіст. До самісінького смерку ходили Женя й Вітасик по дворах і так нічого й не виходили.

А увечері несподівано подзвонив капітан Горбатюк. І півгодини говорив з Вітасиковим татом. Вітасиків тато – Григорій Тарасович Дорошенко – спершу півгодини відмовлявся, казав: "Та що ви? Та хто ж так робить? Та це ж нереально! Та я ж на роботі!"

А потім в останню хвилину раптом погодився. І чверть години умовляв свою дружину. Жениних батьків умовляти майже не довелося, бо тоді вже було ясно, що Григорій Тарасович сам їде, що він подзвонив своєму начальникові і домовився про три дні у рахунок відпустки і ще три дні відгулів, належні йому на додаток до відпустки за роботу у вихідні.

І от вони мчать уночі машиною на Канів, щоб сісти там уранці на комфортабельний теплохід "Квітка-Основ'яненко", усередину якого вони вчора мріяли хоч оком глянути, а сьогодні будуть його пасажирами…

– Вставайте, хлопці, приїхали! – торкнув капітан Горбатюк за плече спершу Вітасика, потім Женю. Хлопці здригнулися, прокидаючись. Навіть не могли збагнути, як вони поснули. Ще було темно. Вони стояли біля Канівської пристані.

Напівсонних хлопців майже на руках перетягли до залу чекання, і вони одразу ж знову заснули на лавках.

Горбатюк не став чекати ні хвилини. Поспішав повернутися назад, щоб устигнути на роботу.

– Тільки не розбий мені машину, авантюристе! – штурхонув його в плече на прощання капітан Попенко.

– Авантюристи прикрашають життя, – сказав Вітасиків тато. – Без авантюристів нудно було б жити на світі.

– Дзвони мені. Повсякчас дзвони. Я тебе прошу! – приклав руку до серця Горбатюк.

– За твій рахунок. Як даремно з'їздимо і все це виявиться дурницею – всі витрати за твій рахунок, – удавано сердито буркотнув Попенко.

– Згода!

– Ну, їдь уже, їдь!

Друзі обнялися.

Горбатюк сердечно потиснув руку Вітасиковому тату:

– Вибачайте, дорогий, що втравив вас у…

– Та ви що! Я, навпаки, дякую. Це ж така приємність. Я на пароплаві років двадцять не плавав. Та й для хлопців…

– Ну, удачі вам!

– Щасливої дороги!

"Жигулі" рушили з місця. А Анатолій Петрович Попенко та Григорій Тарасович Дорошенко пішли до зали чекання.

Розділ VI

Дивуватися довелося не Платоші, а хлопцям. Перша пригода на теплоході

Женя й Вітасик прокинулися від гучного й басовитого корабельного гудка.

Підхопилися, заморгали заспаними очима, не одразу втямивши, де вони і що з ними. "Квітка-Основ'яненко" швартувався біля Канівської пристані. Бурунилася під гвинтами вода – давався задній хід. Щось гукали матроси з пристані і з теплохода.

Був ранній ранок. Сонце тільки-но піднялося над виднокругом, і сонячна доріжка сліпила очі.

Над Дніпром кигикали чайки, раз у раз черкаючи крилами воду і знову злітаючи вгору. Хтось уже ввімкнув радіо чи магнітофон, і лунала ритмічна музика, хоча пасажири ще спали, і палуби та містки були безлюдні.

Хлопців з новою сплою охопило радісне збудження.

– Підйом! Умиватися! В каюті доспите! – Вітасиків тато вже виймав із великої дорожньої сумки мило, пасту, зубні щіточки й маленькі похідні рушнички. У вокзальному туалеті, вмиваючися, хлопці бризкалися водою і сміялися, аж вищали.

Як добре жити на світі, коли тобі дванадцять років, коли надворі сонячний ранок, коли зараз ти сідатимеш на прекрасний трипалубний теплохід, і попереду, крім захопливої самої по собі мандрівки, тебе ще чекають таємничі пригоди й несподіванки. Що можна бажати кращого у дванадцять хлоп'ячих років?

Свіжовиголений, напахчений французькими парфумами директор круїзу, зустрівши їх біля трапа і глянувши на простягнені Попенком путівки, весело сказав:

– Ну, молодці! Догнали! Чудово! А ми вже сумували, що каюта гулятиме. Прошу! Прошу! – і він повів їх показувати каюту, не припиняючи по дорозі говорити. – Сніданок о пів на дев'яту в ресторані. Потім екскурсія на Тарасову гору. Покладання вінків і квітів до могили великого Кобзаря. Відвідання музею Шевченка та Успенського собору – пам'ятки архітектури XII століття.

Хлопці йшли вузенькими коридорами, встеленими килимовими доріжками, і весь час хихикали. Без жодної причини, просто від радості.

Каюта була дуже затишна, з м'якими диванами, з лампою на столику біля вікна, з дзеркальними дверима. А вікно опускалося, як у поїзді. І за вікном, на відстані якогось метра, були палубні перильця, за якими вже починалося небо, чайки, сонце, внизу ріка, далекі береги – чарівний корабельний світ.

Коли директор круїзу пішов, хлопці почали підскакувати на м'яких диванах і знову безпричинно реготати.

Анатолій Петрович і Григорій Тарасович нічого їм не говорили. Тільки мовчки позирали й усміхалися. Все було й так зрозуміло.

– От Платоша здивується, як побачить нас! – вигукнув Женя, і вони зареготали ще дужче.

– Який Платоша? – насторожився Анатолій Петрович.

– Ну, матрос наш знайомий! – вигукнув крізь регіт Вітасик.

– Ми ж тому й товклися тоді біля парапету. Він нам обіцяв корабель показати, – пояснив Женя.

– Хіба ми вам не казали? – здивувався Вітасик.

– Не казали. Добре, що хоч зараз сказали. Бо через того Платошу наша конспірація справді може погоріти. Постарайтеся зробити так, щоб він не здивувався. А головне, щоб капітан того здивування не побачив. І Сокирко теж. Платоші скажете, що приятель Вітасикового тата (тобто я) разом із татом зробили вам сюрприз. І ви до останньої миті не знали, що будуть путівки. Путівки ж справді виявилися несподіваними – так, як і було. Запам'ятайте, що я працюю в "Автосервісі" економістом, добре знайомий із працівниками річкового вокзалу, і вони мені сповістили про "горющу" путівку… До речі, я саме закінчив справу про зловживання в системі "Автосервісу" і зараз, як то кажуть, "у темі", можу навіть справді працювати економістом. І давайте, хлопці, домовимося – нічого зайвого не балакати, самим ніяких ідей не реалізовувати, самодіяльністю не займатися. Слухатися мене. Якщо вже розслідувати, то професійно. Бо навіть одне якесь необережне слово може все зіпсувати. Домовилися?

Попенко звертався до хлопців, але раз у раз позирав і на Віталикового тата.

Григорій Тарасович зрозумів, що це його теж стосується, і кивнув:

– Домовилися! Правда, хлопці?

– Правда.

– Домовилися.

– Ми – звичайнісінькі туристи, дисципліновано виконуємо всю програму і нічого нас більше не цікавить. Постарайтесь відшукати свого Платошу зараз, поки люди ще не попрокидалися. Те, що ви шнирите по кораблю, нікого, гадаю, не здивує. Було б, навпаки, дивно, якби ви не шнирили. Гайда! – і Попенко одчинив двері каюти.

– Тільки обережно, не позвалюйтесь за борт, – гукнув їм услід Вітасиків тато. – І запам'ятайте номер каюти.

Вони чогось думали, що їм доведеться обійти мало не весь теплохід, шукаючи Платошу. Але зустрілися з ним майже одразу. Підійшли до трапа, що вів на верхню палубу, і раптом згори з гуркотом з'їхав, тримаючись за лискучі мідні бильця, Платоша.

– О! – глянув на них і… Дивуватися довелося їм, а не йому.

Бо Платоша раптом схопив хлопців за руки і мовчки побіг коридором, тягнучи їх за собою. Підбіг до трапа, що вів униз, озирнувся, чи нема нікого, наказав:

– Мерщій!

І вони, як груші, покотилися вниз. Женя упав, забив коліно. Але Платоша підхопив його і знову помчав, тягнучи їх по коридору.

Розчахнув двері якоїсь каюти, впхнув їх одного по одному туди і клацнув замком.

Вони не встигли сказати йому ні слова.

І тільки тепер, замкнені у каюті, спромоглися на якісь звуки.

– Тю! – сказав Женя.

– Тьху! – сказав Вітасик.

– Ти щось розумієш?

– Нічого. А ти?

– І я.

Каюта була теж чотиримісна, але дивани тверді, а не м'які. І замість вікна круглий ілюмінатор, за яким плюскотіли дніпровські хвилі.

– А… а може, Платоша заодно з Ципою… і Вороним? – прошепотів Вітасик, хоча в каюті не було нікого і ніхто почути не міг.

– Та ти що?! – А що? Викрав нас, щоб ми не заважали, щоб не змогли упізнати Ципу. Тільки ж ми бачили його в обличчя.

– Ти підозрюєш Платошу?!

– Я не підозрюю, але… всяке буває. А чого він нас замкнув?

Як швидко змінюється людська доля!

Щойно життя було прекрасне і настрій був – краще не буває.

Мить – і тебе невідомо чого замкнено. І що тебе чекає – не відомо. І життя – як осіння негода. І настрій твій – не буває гірше.

– А такий наче симпатичний здавався, – зітхав Женя. – Черв'яками ділився, гачка навіть подарував.

– Вір після цього людям, – підтакнув Вітасик.

– А тато твій і Анатолій Петрович спокійно собі балакають, думають, що ми по кораблю шниряємо.

– Як би це їм сповістити? – Вітасик наблизився до ілюмінатора. Ілюмінатор був одчинений.