Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

Женя й Вітасик теж це почули дуже чітко.

– Я! – весело сказав хлопчик.

– Ні! Ні! Ні! – капітан у паніці швидко позадкував, перечепився об фальшборт, який був йому трохи вище колін, і, змахнувши руками… шубовснув у воду.

Женя й Вітасик тільки побачили, як неймовірно прекрасний капітанський кашкет, наче чайка, злетів із його голови, плавно опустився на воду і загойдався на хвилях.

– Людина за бортом! – дзвінко закричав Ципа, схопив рятівний круг і кинув у воду.

І майже тієї ж миті згори, з верхньої палуби кинувся у воду матрос у кльошах і в тільняшці. Ще коли він летів у повітрі, хлопці зрозуміли, що то був Платоша. На набережній уже юрмилися цікаві і, перехилившись через парапет, збуджено вигукували:

– Га?

– Де?

– Хто?

– Що?

– Потонув!

– Скинули!

– Та ні! Щось украв і тікає!

– Держи!

– Лови!

– Хапай!

– Он-он! Виринув!

І звідки вони тільки беруться, ті цікаві?

Щойно нікого не було – мить! – і вже цілий натовп.

Капітан, мокрий як хлющ, одфоркуючись, вилазив на гранітні сходи.

За ним, переможно тримаючи в руках капітанський кашкет, вигулькнув із води Платоша.

– Семене Івановичу! Що таке? Як же це ви? – Платоша намагався говорити співчутливо, але губи мимохіть розтягалися у посмішку.

– Та хай йому біс! Перечепився… ненароком… Тьху! – ніяково одмахувався капітан і нервово крутив головою. Хлопці теж роззирнулися. Та ні на кормі, ні серед людей на набережній Ципи не було. Ципа зник.

Платоша, закинувши назад голову, замахав нагору до цікавих, що позвішувалися з парапету:

– Ну чого? Чого? Розходьтеся! Видовище влаштували! Цирк вам, чи що? Чуєте – перечепився капітан ненароком. Виробнича травма. Розходьтеся! Ну! От безсовісні! Ідіть-ідіть!

Та натовп розходитися не поспішав.

– Ха-ха! Капітан!

– Шубовснув! Ха-ха-ха!

– Оце капітан!

– З власного корабля падає!

– Ха-ха-ха!

Безжальний народ цікаві. Особливо у натовпі, в гурті. Батька рідного не пожаліють – засміють.

І тільки тоді, як Платоша з капітаном сховалися на кораблі, люди почали розходитися. Та й то неквапом, жваво обговорюючи кумедну подію.

Чи їм робити нічого? Чи вони ніде не працюють? Наче немає в них ні обов'язків, ні інтересів ніяких. Тільки й блукають по місту, чекаючи, поки щось десь станеться, щоб одразу збігтися і загаласувати збуджено…

Набережна вже порожніла, а Женя й Вітасикусе ще не йшли, сподіваючись, що Платоша вийде до них, як обіцяв. І таки дочекалися.

Платоша збіг по трапу сухий, чистенький, молодецький – у новій тільняшці і напрасованих, видно, святкових кльошах.

Підбіг до хлопців:

– Братва! Вибачайте, сьогодні нічого не вийде… Ви ж, мабуть, бачили… – і усміхнувся багатозначно.

– Бачили, – одночасно сказали обидва.

І тут же розказали все, що бачили й чули.

– Ципа? Гм… Інтересно! – Платоша підняв брови і схилив голову набік. – Мені теж здалося, наче на корму шмигнув якийсь хлопець, як я вийшов. А капітан запевняє, що на кормі нікого не було, що він просто прикурюючи позадкував, перечепився об фальшборт і… Інтересно!

– А що за людина ваш капітан? – спитав Женя Кисіль.

– Питаєте! Молоток! – Платоша підніс догори великий палець. – Вища кляса!

– Не боягуз? – спитав Вітасик Дорошенко.

– Та ви що?! Як то кажуть, пройшов вогонь, воду й мідні труби. І пожежі на кораблі гасив, і тонув, і виринав, і з піратами бився… Всього було! Дай Боже вам бути такими боягузами, як він.

– А чого ж він так злякався? – здвигнув плечима Женя.

– То вам здалося. Не злякався, а просто… хто його зна…

– Обом одразу здалося? Так не буває, – сказав Вітасик.

– Ну… не знаю, – розгублено розвів руками Платоша. Потім подумав і сказав: – Хлопці! Треба було б того Ципу відшукати. Я б і сам цим зайнявся, але сьогодні ж увечері відпливаємо… Ви ж розумієте…

– А де його шукати? – непевно сказав Женя і перезирнувся з Вітасиком. Вітасик мовчки знизав плечима.

– Ну, ви артисти! – пхикнув Платоша. – Щоб не знайти Ципу? Це ж не якийсь Андрійко, чи Антоша, чи Павлуша, чи Вадик? Ципа! Не так багато Цип на світі. Як то кажуть, шукайте і знайдете.

– Ну… ми спробуємо… – Женя знову перезирнувся з Вітасиком.

– Спробуємо, – кивнув Вітасик.

Розділ II

До справи підключається капітан міліції Попенко, а згодом дружина капітана міліції Горбатюка

Капітан міліції Анатолій Петрович Попенко був завзятим рибалкою. За будь-якої вільної хвилини та слушної нагоди хапав вудочки та гнав на Дніпро.

Сьогодні в нього саме почалася відпустка, а дружина "відпускалася" лише через тиждень, і тільки тоді вони мали їхати у село до його батьків, де вже два місяці гостював їхній п'ятирічний Андрійко. І тому не дивно, що Анатолій Петрович схилявся з вудочками над водою на десятому причалі, коли сталася ота пригода з капітаном Пилипеєм. Вудочок у Анатолія Петровича було три, і, захоплений поплавцями, він не встеріг самої пригоди, що сталася біля третього причалу, де швартувався "Квітка-Основ'яненко", бачив лише натовп цікавих.

І вгледівши знайомих хлопців Женю Киселя й Вітасика Дорошенка, що заклопотані йшли звідти набережною, звичайно, не втримався і спитав:

– Привіт, хлопці! Що там таке сталося?

Хлопці наче зраділи, побачивши капітана Попенка, і, перебиваючи один одного, почали розказувати. Під кінець Женя Кисіль сказав:

– По-моєму, це варте уваги слідчих органів.

– Так-так, – мотнув головою Вітасик Дорошенко. Після однієї дивовижної історії з таємничим голосом за спиною вони виявляли особливу пильність і всюди шукали кримінальної таємниці. Попенко поблажливо усміхнувся:

– Ну, хлопці, не поспішайте. Так усіх на світі, без винятку, запідозрити можна. Тим більше ви кажете, що коли капітан говорив з матросом Платошею, ви нічого не чули. А як говорив той Ципа – то слово в слово. Не виключено, що вам щось учулося.

– Обом одне й те саме? – недовірливо скривився Женя.

– Не виключено. Вірні добрі друзі і думають, і почувають однаково… Раптова поява на кормі якогось хлопчика просто могла здивувати капітана, він позадкував, від несподіванки перечепився й шубовснув. – А чого ж капітан запевняв Платошу що ніякого хлопчика взагалі не було? – спитав Вітасик.

– Ну, як ви не розумієте! Незручно було йому, що він, капітан, начебто злякався якогось пацана і впав у воду. Реноме своє захищав.

– Що?

– Ну, честь мундира капітанського.

Хлопці зітхнули. Не хотілося їм розлучатися з думкою, що вони були свідками чогось дивного й загадкового.

Але Анатолій Петрович говорив логічно й переконливо. І таємничий Ципа буквально на очах перетворювався на звичайного пацана, який своєю несподіваною появою призвів до кумедного випадку з капітаном. І вже не були вони певні на сто відсотків, що справді чули оті дивні слова. Коли люди аж надто чекають таємниць, уява іноді підводить їх.

Хлопці ще раз зітхнули і попрощалися з капітаном Попенком.

Анатолій Петрович якусь годину постирчав над байдужими нерухомими поплавцями і змотав вудочки. Кльову не було.

Вдома, біля дверей ліфта, він зіткнувся із своїм другом і сусідою капітаном Горбатюком Степаном Івановичем, який повертався з роботи.

– О! Ну, як улов?

– Ні хвоста! – махнув рукою Попенко.

– То заходь до нас. Жінка якраз борщу наварила й ковбаси домашньої підсмажила. Нема кращої риби, як ковбаса. Ходімо! Тим більше за агентурними даними твоя обіду не готувала. Підганяє до відпустки звітність. Прийде пізно.

Попенко спробував відмовлятися ("Та я вже поїв у кафе, не голодний, дякую"), але Горбатюк і слухати не захотів:

– Не бреши. В жодне кафе у такому вигляді, та ще з вудочками, не пускають. Без розмов!

І коли двері кабіни на їхньому останньому дванадцятому поверсі розчинилися, воля капітана Попенка була вже зламана.

– Ну гаразд, зараз переодягнусь і зайду.

Смажена домашня ковбаса так принадно шкварчала і видавала такі запаморочливі пахощі, а борщ так апетитно парував, що капітан Попенко заплющив очі і схопився за серце:

– Ой! Я зараз зомлію.

– Ти ж не тенор, – засміялася Ніна Олександрівна і раптом прикусила язика.

Горбатюк кинув на неї швидкий погляд:

– А що – твої тенори вже й умлівають?

Ніна Олександрівна нічого не сказала, одвернулася до плити, насипаючи ополоником борщ у тарілки. Обідали вони, як завжди, на кухні.

– Та що там тенори, зараз капітани з кораблів у воду падають, – засміявся Попенко. І почав розповідати про випадок на пристані. А коли він вимовив ті слова, які за твердженням хлопців начебто сказав Ципа капітану Пилипею, Ніна Олександрівна раптом зойкнула, випустила з руки ополоник, і він булькнув у каструлю, розбризкавши борщ по плиті.

– Що таке? – звів на неї очі Горбатюк.

– Ні, нічого, – знітилася Ніна Олександрівна.

– Ти, мабуть, забула, що я все-таки слідчий… – усміхнувся Горбатюк.

– Нам усе відомо! Зізнавайся! – жартівливо нахмурив брови Попенко.

– Я обіцяла не говорити, – почервоніла Ніна Олександрівна.

– Кому? Сокирку?

– Яка різниця, – зовсім розгубилася Ніна Олександрівна.

– Ой дивись! Доведеться, мабуть, мені таки його заарештовувати.

– Нічого не вийде. Він щойно відчалив.

– Куди?

– В Одесу. А потім навколо Європи.

– Звісно, якщо ти обіцяла, то не говори. Але тоді тримай себе в руках. Не виказуй хвилювання.

– Це… це просто неймовірно, – тихо промовила Ніна Олександрівна.

– Ну хоч не інтригуй нас далі.

– Ні! Я не можу… Я мушу розказати… Бо… бо це дуже… Хай уже пробачає мені Іван Романович, але…

І Ніна Олександрівна почала розповідати.

Та оскільки вона дуже хвилювалася, збивалася і по кілька разів повторювала одне й те саме, ми не будемо передавати її розповідь, а просто повернемося у вчорашній день.

Розділ III

"Не кажіть нікому! Навіть чоловікові!"

Дружина капітана міліції Горбатюка Ніна Олександрівна працювала адміністратором у філармонії.

Багато було у філармонії артистів – і тенори, й баритони, й баси, навіть один бас-профундо, тобто такий низький, густий і громоподібний, що коли він брав найефектнішу ноту, з люстри градом сипалися на голови глядачам кришталеві висюльки, а в кабінеті головбуха сам собою одчинявся сейф.

Але все-таки не той бас-профундо, не інші баси й баритони, а звичайнісінький ліричний тенор Іван Романович Сокирко був найбільшим улюбленцем публіки й адміністрації. Бо не лише сила голосу обумовлює успіх співака, а щось таке, чому немає назви на людській мові, що зветься душею пісні, а що таке та душа, ніхто сказати не може.

І коли співав Сокирко "Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю", погляд його враз робився соколиним, а за плечима, здавалося, виростали крила, ще мить – і злетить Іван Романович над сценою, випурхне крізь відчинені на гальорці двері у вікно і шугоне у надхмарні висоти.