Збираючи каміння - Медвідь В'ячеслав

Та не перекупляєте всього. Що ж тут ваше? Боялася доторкнутися до тісно повішених плечиків, мацне та й тобі обвал цілий. Тако й за день ладу не даси.

Ще ж ту сорочечку привезену й не вийняту з сумки десь треба вмістити Як він любив її одягати в селі, а потім дивитися не хотів, так і провисіла в неї роки під людськими до примірки платтями. Славна така сорочечка, однесе й синові: "На, вдягни, не сиди в майці, а то послухаєш — голим треба ходити". Вона цього не розуміла, щоб на очах в дитини матері перевдягатися до останнього; хай бачить, за тою новою педагогікою. Вона чуманіла од цього перевдягання; ну це ти вже так горнешся, аж тіло виставляєш: дивіться, я тут усенька перед вами. Не знала чого, але якась довіра зненацька огорне серце, й подивиться любо тако на них усіх трьох, та й хай. Однак могла коли, то дитину забалакувала: "Ходім, чо ти витріщилася? Дай мамі вбратися в щось друге".

Тра цю шафу якось замкнути, бо чогось так душу одвернуло од того всього чужого, та й де ж цій сорочечці бідній місце?

Знов ступнула півкроком на кухню, веселенько стріпнувши сорочкою до них трьох за столом, щоб зрадів же: дивися-но, сину! Але потроху до неї доходила якась мова: "Сідайте вже, мамо, дитина на вас дивиться і собі не хоче".

Вона щось питалася б, балакала не вгаваючи, щоб тільки її не займали, так добре їй за ними дивитися, на сина слухняного в сорочці білій на випуск Ніколи вона так рано не їла, й нехай вони одчепляться.

— Сину, то ти не придумав хіба?— ще на раз якийсь випередила їхнє роздратування.— Я осьо й то щось згадала.

Та й та радість минула, бо син так на неї глянув, що їй і мову потягнуло: "Сідайте вже, або чого стояти". ГЬтовий їх був пороздирати, й жінку з газетою, й дитину, що їсти не хотіла, і бабу цю на порозі. їй ці невістчині слова в очах як мухи скачуть; треба їй, треба мені, мені треба. Мовчав би вже. ГЬтова була за невістку вступитися,-"еам би взяв щось путнє та прочитав, дитину одно тільки навчаєш якогось віршика, що ще як вона в школу ходила, то такі вчили. Не добре хіба знати, що в світі де робиться, вичитують собі, в телевізор подивляться, та й легше їм. Не так, як тобі; вбив собі у голову та й катується і цих біля себе мучить. Вона й на роботі шану має. А ти тільки бурчиш на неї.

Аж у крик; дитина обізвалася до неї: то перейди два крюки, втулися між ними на саморобній лаві; вона б її сама погодувала, але ж як ці затовкують, слова бійся сказати.

"Я зара десь заховаюся, щоб тобі легше було,— признавалася дитині через очі,— потерпи трохи та й вийдемо десь".

Вона б їй могла розказати; не таке оно запам'яталося з сільського життя. Навитягають картоплі з банячка, де поросяті варилося, внесуть огірків чи капусти з льоху, здору вріжуть, і така добра їм ця вечеря. А тато її ще й шматочок хліба винесе з собою на вулицю, так йому дуже хотілося. Не голодні ж були; вона день і ніч не вставала від машинки, бо на діда Грицька надія мала була, ще й у школі сина хвалили,— він до науки брався.

Втікала б, забравши дитину з цеї обклеєної та заставленої кухоньки, хай собі добалакують, як їм учорашнього мало. Це ж треба такого терпіння: ніч пролежати з вибалушеними очима, як вони вміють, щоб тепер оддати одне одному злість, а тоді вже на інші муки розлазитися, по цих роботах.

"То чо ж ти, дурний, лютуєш? Скільки осьо я, мати, знаю, боюся тобі признатися". Але ж комусь вона мусить розказувати? Чоловікові. А ти наберися терпіння, а то геть як батько гаркаєш. От ти знаєш — слухай собі. Понаїжджало якогось начальства, кинулися до пальт, а її під чиїмсь висить; той мусив знімати своє на руку, щоб подати, та й сором; а мовби й утіха, бач, позалицявся. Похіхкоче й перестане.

Це ж вона їм ці сніданки в муку перетворює. Була б уже одірвалася од стіни, попросилася, хай посунуться, й вона сяде. Але пливуть якісь мов тіні повз неї, та боком, боком, а вона готова виправдовуватися, кричати, що вже їла б, вона їсти хоче, тільки верніться подоїдайте, кому ви ці сухарі назбируєте? Тако тільки день їм зіпсувала; ну не хотілося тобі, пір'я старе, то щезни, сховайся, в стіну врости, хай не бачать тебе! А тепер одсиджуй сама. Еге, гляди щоб; біжком вже тобі щось подадуть, а їй ця страва не лізе, доїсть осьо після дитини, позбавивши її муки, чаєм зап'є, та й вистачить їй на цілий день. Вони собі з дитиною згодом посідають, як звикли, й так гарно пообідаю!*", що аж. Дивилася на невістку й не знала, ну чим зарадити; щоб вона до людей до кого лиха була, то Ярина не помічала, й дочка оно старша з Апатит приїде,— ця розірветься, й побалакає з усіма, не те що сино-ньо; зачиниться в тій кімнаті й нема його. А сестра тлінна ходить, що, бач, не раді їм.

Готова була зірватись ця мова. От доки вона тут сидітиме? Там сестра вже клене, мабуть; обіцяла над'їхати якісь плаття позчіплювати, бо голі ходять, але як вони тут часу не мають провести, а цю пеню малу одпускати не хочуть з бабою

В СеЛО. гупV *

"Як їхати, то всім разом",— пам'ятала вона невістчині вчорашні слова. А то не правда, а він її чомусь в селі не бажає знати,— посадовить у хаті й сам гайда.

Там хіба одна в невістки напрошувалася? Ліда й досі як побачить, то аж кинеться: "Цьоцю, а ви самі приїхали?" Така зробилася, гора, од двох чоловіків аліменти йдуть, на фермі щось трохи поробила, а цс пошту носить. Вона їй не могла пробачити, бо нащо цс таке видумувати: "Я чула, жінка вашому синові не пере".

Він як збереться в село, то їй це шиття з рук падало. Самого так не хотіла одпускати: хай там не волочиться, бо скрізь впізнають і без цеї чарки хороби одпустять. Там щось то порозказують, а самі позиркують, чи не другий Грицько з нього вийшов. Мала вона вже сором: інший раз боялася в Кодню приїхати, бо як не од сестри, то так почує. Аж крикнула раз, ще в хвіртку не зайшовши: "Мій син до Марії заходив". Сестрі — що, не її ж діти, хай собі йде, куди йому тра; а в неї ще страх за батька в душі не пропав: приїхав, то сиди не виходь. Хоч би Петро мовчав; каже: "Стою на містечку, а Ліда питається".

— Взнавай, що тебе там цікавить,— не давала синові опам'ятатися,— я тобі за інше село розкажу, а туди не їдь.

А сьодні вже рада була б, та його самого щось з пам'яті викинуло: куди він такий поїде?

Не той голос почувся самій, як, бувало, бере якимсь хазяйським, аж незнайомим собі голосом заповнює порожнечу в кухоньці; чом, то дитині краще ж з нею. Й невістку цей голос впокорив; ще сіпалася, не знати за що хапалася, але зісмикує фартушка, біжить плаття брати, все, що під спід, і знов на цю кухню — перевдягатися.

Вчепиться мала за спідницю, по-о-отупцяли обидві з п'ятнадцятого, бо ліфтів бояться, як чорта, і в радість їм ця маленька геть бабця з третього поверху. От поки дитина наохотується поливанням, вони посідають і кожного разу є трохи що розказати.

Бабці одна думка; яку хату мала й покинула в селі, город тако попід гору, а рушників не злічити; а тут їй уже не тако добро, і на сина сказ находить.

Чого такого Ярина не розповіла б своїм, то з цею бабусею втіха була за що-небудь признатися: от не з тих, що ший їм та ший, ще й не вгодиш.

— Я то у вуха їй не вкладу,— й собі підпинала спідницю попід коліна, сидячи на лаві, припнутій ланцюгом до скоби; а в бабці, бач, ще й фартушок зверху, як у давнину.— Але ж ґвалт. Взнала, де я живу, так хотіла перевідати. Сідай, чаєм тебе напою, а так що ж я можу сказати? Ви там самі розберіться, в нього сім'я. І в матінку, і в батечка, аж хреститься, їй-бо: потреба їй була перевірити, чи я така, як вона уявляла. Кричу в телефон до сина: "Що ти собі думаєш? Ще мені твоїх знайомих не вистачало!" Сміється, каже: це та божевільна. Але по-людськи до неї: як ти в таку дорогу зірвалася? Ще й сон перед тим; беру нащось розказую. Ніби приїхав, але в куфайці на голе тіло; вдягай ту сорочку з шафи, та й буде на перший раз.

Сусідка віничком промітала в себе під ногами, так звеселіла.

— Кому це, скажіть, снилося? Вона мене на цій лавці протримала, думаєте, скільки. Розказує сон; сидить на лаві у білій сорочці, вже ж наче її чоловік, і згорнута куфайка біля нього під рукою. Та й хочете, щоб пуття було. Ще й дитину за собою тягне. От такі дівки настали в цьому світі.

Ай-бо, вона не всидить більш; де ця очмана мала?

— Цитьте, вже йде оно мій.— Бабця замахала віничком дужче, аж під лаву нагинаючись за папірцем.— Буде питатися — кажіть, нема.

Той став проти них обох.

— Не втікайте-но, цьоцю. Я з вашим сином гарно тако. Каже нема ялинки під саму ніч. Берусь людині допомогти.

— Та й ту перепродав з садка дитячого, й нитки не пооббиравши. Г-о-й.

Ярина збоку дивилася на цих сина й матір, а чимсь і добре їм, хоч разом тут.

— А ви мені копійку дали коли, га, мамцю?

— Гляди свою пенсію,— бабця нагинці одбігла од східців, вимітуючи за якимись людьми,— а я свою хату, їй-бо, одкуп-лю, і з вами не буду.

Той у сміх, вибирає в дитини шланга, ото зробить їм дощ.

— Дасте рубля, то поприбираю за вас цей день.

Вони з дитиною аж поприсідали перед вуличкою, та в той бік, ця донизу повитріщувалися: чи не чутно машини?

— Перебіжимо, доню,— не відпускала дитинчиної руки, а на тому боці, вже під високими старими деревами, дала собі волю:— А добрий же твій татуньо, що мусимо втікати в край світу. Не плач мені, бо дам.

їм дивно обом зробилося, що собак не чутно. Під знайомою сосною побачили хатнисько.

Казала тобі, тра йти зранку. Кому тепер ці пироги треба

Нема хатки; дитина показувала на дядьків на тих дальших хатниськах, що, може, там тато? Найдеш ти його! Він тобі такий начальник, що ходитиме у комісіях, де яку хату знести чи дерево викорчувати. Перелаза цього не додумалися поваляти; вони обоє попритулялися до стовпчиків — хоч такий затишок на цьому вичищеному кутку, що раніше їй раєм здавався. От диво: наче село в місті було й не стало!

Дитині й очка загорілися подовбатися на купі дерева. Оно

банячок під собачою будою, а не чіпай, мало тих горшків і рогачів твій татусьо позносив, що мусила сама закидати під ліжка. Якогось стовпа встановить посеред кухні з перекладиною, понавішує качанів, деревію, маку в'язку. Сусіди заходять та руками об поли: ну, хоч з хати тікай. А не скакала, як дурна, за тим качаном, бо не могла вже дивитися: невістка що не ступне, то за той стовп зачепиться.