Збираючи каміння - Медвідь В'ячеслав

Я мовчала, Га-а-аню,— аж присіла під тином, дрібно тако кулаком побиваючи коліно. Але це ще тако мовби до себе мова, ще вона осьо мусить не те сказати; очі вирячені і шепіт хрипкуватий — от далі хай хтось-но не скаже правди на цьому подвірї! — Порохнюк, ви Матвійовичу казали на Плахотнюка? Ви Плахотню-кові подарували, то нащо ж ви знов кажете! Але пождіть. Не мій Микола розбороняв вас з Петром? Петро сказав: "Ми сусіди, але Мушакові не пробачу". Ви будете тепер згадувати, котрі жінки за німця як жили. Порохнюк, побійтесь бога! Ганю, вибачте мені, осьдо на хлібові святому поклянуся, але — не мона так, Порохнюк Петро каже всьдо-го на горі, чи нема вас у Гані, він забувся удома папіроси і хтів вас спитатися.— Дивиться на Ганю вже аж винувато.— Я навтьоки, буцім я не почула. Ви Петра не знаєте? Стань на слово "ідне, то він невинуватого зробить винуватим. Порохнюк, це вам не в карти з Плахотнюком грати! Петрові втрачати нема чого.

— Дурна! — як вдарило їх обох. То бач, він ще не забувся, як, а вони, тютьки, туто щось йому кажуть, до нього обоє, щоб цс не показував мови свеї, бо як почує той за тином, то буде тут їм усім разом.— Ганю! — як-то з душі знімаючи цих двоє змучених рук, яким несила було захиститися од Порох-нюкового слова, і в мові її, і в руках то кожному ж стало б видно, як ця змучена людина навчилася дарувати усім мучителям світу. Та де, не пробачення, а така байдужість всередині і довкола тебе, ну от хай би тамо що хоч, а тебе цей параліч не одпускає, та й. Десь до іншого світу кричала б, коли б там чутно було що з цеї грязі й темряви. Вона так і хтіла б, повторюючи тільки губами знов ім'я цеї хазяйки, бо за що інше тако то за що ти зачепишся, щоб цеї віри, скільки її там всталося, не вбувало. Й диво, що тепер так виходило, що це її з Ганею обидві душі промовляли, але ж голосом то Тамари-ним, і чутно то так цей голосок ще й нічого, і їм нема це-го

більш роботи, як поставати, побравши себе спухлими руками попід пахви,— ото слухачі; а ця буцімто мусіла й собі ж передати це слово як поклик, а щось іншого імені не знаходилося в затурканій голові, й що ж, чує сама од себе: "Ганю",— таке тихе й аж злякане впізнавання тепер свого цього імені, а затим й інші якісь імена давалися взнаки таким чимсь непізнаним, ну от не подумала б, що, когось називаючи, може тобі інше щось таке уявитися, геть далеке од цього всього їхнього життя з вечоринками, слізьми, Порохнюками, Маринами, Петрами; Ганю. Але як цей звук на її ім'я бере вертається знов до її слуху, то вона з невірою вже й до Тамари, й до цього Павла одступає в якусь нову тепер для неї і невідому глибину свого подвір'я, й аж наче оці-го низенькі яблуньки над нею тако високо понаставляли свої й найнижчі гіллячки; от де тепер її видно й цим двом, і тому всенькому світу, до якого вони слово звертали й не діждалися хоч би тобі букви одної на ці — їй-бо, Порохнюк правду каже — дурні голови свої.

Якогось порятунку дава-но шукати, бо од цього Порох-

нюка не діждешся, його вже самого не знати, куди перти, додому чи на кладовисько.

— Ганю!—доходить щось до неї потроху з того забутого й несправжнього стану, який був заволодів нею й цими ж двома, напевне. То це слово не видумане, а що ж вона собі надумала, буцім світові цьому край настав, і вже вони це всі й не вони, й імена їхні не такі всі, які їм були відомі кожному перед цим трохи. Порозходяться, а їй тут живи; віри нема, що це далі якусь мову чутно буде. Заціпило цій лепеті Тамарі, от же ж; то це вони вже вдвох, ця Тамара з цим Порохню-ком, диви-но, як то позмовлялися, і вже до неї тако — ну мов чужі; вертається щось знайоме таким аж знов буцім криком:— Беріть-но цього Петра, хай не лазить.

То вам такий уже клопіт за всіх цих Петрів; а вона ще з думки не сходить, що завтра знов тра побачитись і якось виправдовуватися, й тако ж далеко не дуже втечеш. А цим що? Боже, так провидніло їй з новою ще не дуже вгаданою думкою: їй ту то бути та й ніде більш, а ці Порохнюки й ці Тамари з Петрами, то вони вскрізь, і щоб ти їм сказав — будьте й ви так само, то язик не повернеться, це тра, щоб все в цьому світі попереверталося й не так зовсім називалося і не таке мало значення, що їм відомо; от хата, ця гули ця, городи оно попід гору, під той ряд хатів, де нова гулиця. То їм так кортить новий оце-го лад дати її мові і її думкам, чи чого вони повитріщувалися? Знов за Петрів, щоб же не так собі страху завдавати, сказали б лучче, бо вони тепер у ній якогось порятунку дошукуються, й самі ж несправжньою мовою обзиваються, таке щось зовсім за інше буцім їм думка; такі веселіші аж наче поробилися, бо це ж буде роботи з тою старою хатою сестриною, і ця Тамара аж тако моргає їй обома очима, що ти не журися, нема вашої ніякої провини. Який гріх, Ганю! Чуйте, Га н ь; осьдо треба тутечки щось, бо гвалт, як це вони повибираються з цього двору, як така облога.

— Ганю!

Вірить їм так, наче дитина, а нема ж більш нікого, щоб хтось ще їй правду сказав, а не тільки ці двоє людей. Та й мусить дякувати їм і за правду, й що прийшли ще й на другий день одвідати; і хай вона геть не журиться за Марину, а бере цього Петра.

Й що думаєш,— у крик:

— То скільки він захоче,— і вже далі додумує, щось на собі тако обмацуючи, ці хрензлі на хустці перебирає, не вірить, звідки така в неї хустка,— цей Петро?

їх з Тамарою обох ніби що піднімає, от хвиля така з вітру буває, що може аж в той куток двору однести, й обсмикуй тоді спідницю, збирай гичку по листочку. Вірять і не вірять своїм оддобрілим душам, і геть готові тако не знати, яке добро серед цього світу вчинити, щоб тільки настав кінець і доброві, й злу, і щоб вже хай одна порожнеча жила, й більш нічого не тра.

— Хапайте з того боку, Ганю!— Так-так, якби-но до цього возика доперти як, та тамо в городи, й вивезуть його з небезпеки. Ще такого важкого, ай-бо, не доводилося в руки брати — чи це кінець світу, чи яке над цим подвір'ям прокляття опустилося. Беруть насилу звалюють цього аж мертвого чоловіка, щоб рятувати, не бачити його тут, і попід новою хатою потягнуть у берег.

— Ганю, вступіться-но трохи, щоб посторонком не вгріло. Ґвалт, де їхні чоловіки? Чи вже їм і вікувати тут самим над

цією ношею, яку, може, нікуди не тра правити, а хай туго каменем і зостанеться. Проте доки пхали, то ще з ними віра йшла, що щось живе в цьому возику перебувало, і їхня дорога освітлювалася доброю метою; вони б навіть співали, піддобрю-ючись до цеї віри й гріючи її в собі, а там уже як буде. Й почуте з возика знов це слово, до якого вони ніяк не мали сили звикнути од першого разу,— дурна — позбавило їх

бажання до пісні; вони й так пертимуть, аж не пенькнуть, раді цьому слову, як з неба почутому, й кожна щось шарпнулася доказати за нього, хай хоч і сороміцьке, аби втішити його, як догоджають безнадійно хворому, аж кожну його нісенітницю й побажання доводячи до крайньої межі бажаного й омріяного мовби й ним і тобою, але насправді то тільки тим, хто вірить у це вже лише несвідомо. І за новим поворотом по цьому осінньому городу, ще такому теплому і живому, з гарбузами по ньому де-не-де й невикопаними буряками, Шня, набираючись сили, щоб їм разом попхнути возика на високу межу на той, Маринин, город, не гукнула злякано, як то першого разу, а довірливо запитала в цеї м'якої купи на возику:

— То скільки ж він заправить?

1 купа аж так грайливо, буцім і не було їй знаття про

можливе небуття, втішила:

— От ти знаєш, даси на грам.

Таке примарилося, буцім двох імен своїх не може назвати, й що не лапне у просторі, то якесь третє ймення ввижається, й от чує, що вже до тями приходить, і слово якесь жадане з'являється; ото/думає, як в очу стане воно їй, буде тоді.

♦Чого він за це слово чи ім'я допитується й відшукати не може?— вже зовсім стямилася од сну.— Т£а-но йти щось робити".

А йому чось ніхто й не одкаже, так поховалися з переляку; то батько тяму втрачав, сяде вночі серед хати, скрізь позапалює світло й балакає. Вона стара осьо й то знає: якби ж то цю мову глядів, а то кидало по всьому світу, та й мусиш позабуватися, але ж їй радісно стало, коли все тіло ожило від німого сну, й вона, лежачи так без руху, згадала за те своє слово, якого ще не могла осягнути допіру, й таке воно схоже до синового, аж бігла б уже з такою знахідкою.

— Що ти хоч, сину?— пробувала гамувати велику радість, бо то, може, й не син, а знов ці якісь заброди піддобрюються так з коридора; от обізвися, то вже тобі: "Вчиняй-но, Ярино, куди ці меблі заносити?" — та подавай карбованці впоперед себе, мовби вони захисток. Диво брало, що й тими грошима хороби одіб'єшся: "Сідай з нами, ми ж не якісь там". Я трохи

подумаю й буду знати.

Але що це таке, що вона не розбере, з якого боку сонце, ніколи воно в усіх зразу хатах не стояло. От буде мовчати й нічого не скаже, стане до цього одвірка скронею й погляне на всю їхню сім'ю, як вони посідали до столу. Але й стало відомо, звідки цей страх,— вона подивилася понад їхніми головами, й так той світ на два боки вабив до себе, що аж

крикнути захотілося; чом це її не пускають? А то вони не бачать, на якому вона кам'яному порозі у просвітку між багатьма сонцями, а за порогом така сама з цього каменю немов капличка собі далі, і поріг той ні до чого не причеплений, а за капличкою поле й садочки якісь повиростали, й от нема їй ходу в той рай. Не її воля була рушати, поки тут щось не вирішиться, скільки в житті доводилося терпіти, а це хіба така

мука,— горе мені.

Було б спитати, чи кому треба те слово, що вже собі всівся б, та й, от би й вона мала якесь виправдання за ці запізнілі входини, але вони її потребували за цим столом: "Одбудеш ще раз, ми ж їмо". То піде вдягнеться; вона ніколи в самому платті не переступала сюди порога; хай скажуть, де її кофта. Повісить собі на стільчику, і їй ближче; от неодмінно десь перевісять; а в ту чорну лаковану шафу, вбий її, не полізе. Тепер відчиняй на всі двері,— думаєш, тако зверху тобі й покладено. Чи вона їм що хоч слово коли сказала,— так усього ж вам хочеться, люди. Скільки могла, обдаровувала кожного, але боргів ніколи не мала, ну й дітям не пробачала їх. То хоч би вже не ховалися: спитає, скільки,— неодмінно за менше признаються; ще син був якось правду казав, а це й він узяв звичку викручуватися, що не знає, в невістки спитайся.