Під тихими вербами - Борис Грінченко

Всi слу­ха­ли уваж­но, цi­ка­вi, що бу­де да­лi. Тiльки дех­то по­шеп­ки пи­тав у су­сi­ди, штовх­нув­ши йо­го лiк­тем:

- Про яку це вiн ха­ту го­во­ре? Де зай­мається?

- Слухай уже! - вiд­ка­зу­вав су­сi­да.

- З iс­кор­ки ма­лої по­чи­на­ються по­жа­рi,- ка­зав да­лi Зiнько,- а то­дi вже стає по­лум'я. От i в нас та­ка iс­кор­ка про­ки­ну­лась. Що­ро­ку на­ро­ду бiльшає, а зем­лi - нi. Те­пер на ду­шу при­па­дає вдвоє мен­ше зем­лi, нiж бу­ло спер­шу. У нас i те­пер без­зе­мельнi за­раз би по­роз­би­ра­ли ту зем­лю, а ви її про­даєте од­но­му. Чи то ж по прав­дi? Про­дай­те чи дай­те по де­ся­ти­нi, по двi то­му, в ко­го зем­лi ма­ло або й зов­сiм не­ма, а не зба­га­чуй­те то­го, хто й так ба­га­тий. Чи гро­ма­дi бу­де доб­ро з то­го, що один бу­де ду­же ба­га­тий, а дру­гий ду­же бiд­ний? То­дi гро­ма­дi доб­ре, як у с i в дос­тат­ках.

- Правда! Прав­да! - озва­ли­ся навк­ру­ги го­ло­си.- На­че в око влi­пив!

А Зiнько, нас­мi­ле­ний хва­лою, ка­зав пал­ко да­лi:

- Кажуть, гро­ма­да - ве­ли­кий чо­ло­вiк. Тре­ба ж, щоб у ве­ли­ко­го чо­ло­вi­ка й си­ла ве­ли­ка бу­ла, а то вiн бу­де ма­лий. Хай же вiн не збу­вається своєї си­ли. На­ша си­ла - зем­ля. Ко­ли во­на бу­де в гро­ма­ди - бу­де й си­ла; ко­ли ж гро­ма­да її вiд­дасть ко­мусь, то свою си­лу зма­лить, а чу­жу вбiльшить. То­дi ве­ли­ким чо­ло­вi­ком бу­де не гро­ма­да, а хтось iн­ший, а гро­ма­да бу­де в йо­го по­пи­ха­чем. Хто хо­че зро­би­ти гро­ма­ду по­пи­ха­чем - хай про­дає зем­лю, хай пiд­па­лює гро­мадську ха­ту! Оце й усе!

Зiнько зiй­шов iз схiд­цiв у стов­пи­ще. Гро­ма­да мов­ча­ла, на хви­ли­ну при­тих­ши. Всiх ура­зи­ли Зiнько­вi сло­ва. По­ма­лу по­чав ози­ва­ти­ся то той, то цей:

- А що ж, хi­ба й не прав­да?.. Во­ни на нас ско­ро вер­хи їзди­ти­муть!.. Не мож­на їм по­пус­ка­ти!.. Не тре­ба про­да­ва­ти!.. Не хо­че­мо!..

Озивалося все бiльше й бiльше. Вся гро­ма­да вже гу­ла, як бджо­ли в ули­ку. Тим, хто за го­рiл­ку згод­жу­вав­ся ста­ти за Де­ни­са, те­пер со­ром бу­ло зга­ду­ва­ти про це. Та й хто си­дiв у не­во­лi в Де­ни­са чи в йо­го по­ли­га­чiв, за­був на ту мить про те. Кож­ний по­чу­вав­ся гро­ма­дя­ни­ном. Кож­ний ро­зу­мiв, що вiн тут має си­лу, i лю­бо йо­му бу­ло це по­чу­ва­ти. Де­ни­со­вi по­ли­га­чi мов­ча­ли, а го­лос­но ози­ва­ли­ся при­хильни­ки гро­мадськi. Зiнько й то­ва­ри­шi хо­ди­ли про­мiж людьми i до­да­ва­ли їм ще до то­го, що вже бу­ло ка­за­но.

- А цитьте ви! Слу­хать! - зик­нув з усiї си­ли стар­ши­на.

Громада вщух­ла, дос­лу­ха­ючи­ся, що вiн iще ска­же. Але за­го­мо­нiв не вiн, а Де­нис:

- Коли не хо­че гро­ма­да про­да­ва­ти, то я за свої гро­шi й де­iн­де знай­ду, пла­ка­ти не бу­ду. Тiльки вже як гро­ма­да до ме­не, так i я до гро­ма­ди. Не­хай уже те­пер нiх­то не хо­дить до ме­не по зем­лю, та й тим не бу­ду да­лi жда­ти, хто ме­нi гро­шi ви­нен. От що!

Проказавши це, вi­дiй­шов на­зад i сiв на рун­ду­цi на ос­лiн­чи­ку. За ним вис­ту­пив Ряб­чен­ко:

- I по-моєму, гро­ма­да не по прав­дi ро­бить з Де­ни­сом Пи­ли­по­ви­чем. Ко­ли так, то й я слiд­ком за їм: зем­лi нi­ко­му не дам i з по­зич­ка­ми ца­ра­мо­ниться не бу­ду.

- Та вже й я не iнак ро­би­ти­му,- оз­вав­ся Ос­тап, а за ним i Де­ни­сiв тесть Ма­ной­ло, а за Ма­ной­лом - Су­чок.

Всi тi пох­вал­ки па­да­ли на гро­ма­ду, як довб­ня во­ло­вi на го­ло­ву. Го­ло­ва за­па­мо­ро­чу­ва­лась.

- От так, як за­раз ка­за­но,- так i я ро­би­ти­му з ва­ми! - гук­нув Ко­па­ни­ця.Чу­ли?

А во­ни це так доб­ре чу­ли, що вiд­ра­зу не знать де й по­дi­ла­ся вся та смi­лiсть, той гро­мадський за­пал, що тiльки оце за­раз охо­пив їх. Сто­яли пох­ню­пив­шись, i ко­жен ду­мав про те, скiльки вiн ви­нен Де­ни­со­вi чи ко­му з йо­го по­ли­га­чiв, де вiн вiзьме гро­шей, щоб вер­ну­ти ту по­зи­ку, в ко­го вiн бра­ти­ме во­се­ни зем­лю, ку­ди вiд­дасть на па­шу то­вар…

- Чули? - гу­кав Ко­па­ни­ця.- Ко­ли не по­зак­ла­да­ло, то те­пер ба­чи­те, ку­ди тре­ба за­вер­та­ти! От­же, хто хо­че про­да­ти Де­ни­со­вi Пи­ли­по­ви­чу Си­ва­ше­вi зем­лю - зос­та­вай­ся там, де стоїш, а хто не хо­че - ви­ходь лi­во­руч за ко­лод­ки.

Зiнько, Кар­по, Ва­сю­та, Грицько та ще чо­ло­вiк де­сять, а се­ред них Дмит­ро, Ми­хай­ло та Сав­ка, пе­рей­шли лi­во­руч. Всi iн­шi, ве­ли­чез­на бiльшiсть, сто­яли мовч­ки, пох­ню­пив­шись.

- Люди доб­рi! - скрик­нув до них Зiнько.- Та що ж це ви ро­би­те? Ви ж са­мi се­бе про­даєте!

- Мальчать! - крик­нув стар­ши­на.- Що ти ме­нi тут бунт за­во­диш? Я те­бе в хо­лод­ну за­ки­ну! Я те­бе в стан одiш­лю!

- Годi! - вiд­ка­зав Зiнько.- Що це ви так з хо­лод­ною роз­но­си­ли­ся, що все ме­не за­ки­даєте? Я не бун­тую, я прав­ду ка­жу. Па­но­ве гро­ма­до! Со­ром вам, що ви та­кi бо­яз­кi! Нев­же ж нi­де не­ма прав­ди на свi­тi, тiльки в ба­гацькiй ки­ше­нi?

- Десятники! Бе­рiть йо­го в хо­лод­ну! - ре­пе­ту­вав стар­ши­на.

Десятники не­хо­тя пi­дiй­шли до Зiнька.

- Братики,- про­мо­вив до їх Ва­сю­та,- не будьте сви­ня­ка­ми! Бо щоб я здох, ко­ли пер­шо­му, хто до йо­го торк­неться, не пог­лад­жу йо­го сви­ня­чу мор­ду оцiєю штуч­кою! - I вiн пiд­няв сво­го здо­ро­вен­но­го ку­ла­ка.

Десятники ста­ли, не зна­ючи, що їм ро­би­ти. Але й стар­ши­на, ба­ча­чи, що вже по­чи­нається щось не­пев­не, об­ли­шив Зiнька, мов за­був­ши за нього, i гук­нув на пи­са­ря:

- Семене Се­ме­но­ви­чу! Пи­шiть при­го­вор о про­да­жi об­чеської зем­лi Де­ни­су Пи­ли­по­ви­чу Си­ва­шу!

- Ще вчо­ра на­пи­сав! - од­ка­зав пи­сар.

- Одбирать ру­ки! - зве­лiв стар­ши­на. Двоє письмен­них пiш­ло у стов­пи­ще вiд­би­ра­ти в не­письмен­них ру­ки. Зви­чай­но пiд­пи­су­ва­лись за їх i без цього, але що те­пер бу­ло та­ке кар­люч­ку­ва­те дi­ло, то стар­ши­на зве­лiв зро­би­ти й це. Двоє лю­дей штов­ха­ло­ся се­ред стов­пи­ща, а стов­пи­ще сто­яло пох­нюп­ле­не, по­ну­ре…

Зiнько мов­чав, не зна­ючи вже, що дi­яти, ба­ча­чи доб­ре, що тут уже нi­що не по­мо­же. I враз мов по­лум'ям об­ня­ло йо­му го­ло­ву, i вiн, сам не зна­ючи, на­що це ро­бить, ки­нув­ся до Де­ни­са i, стис­ка­ючи ку­ла­ки, скрик­нув:

- Дерилюде! Всiх прог­ли­ну­ти хо­чеш? А бо­дай би ти по­да­вив­ся на цьому мiс­цi!..

Ще од­на мить, i Зiнько вда­рив би Де­ни­са, збив би йо­го до­до­лу, пiд но­ги… Але Де­нис, iз­ро­ду не ба­чив­ши Зiнька та­ко­го розд­ра­то­ва­но­го, зля­кав­ся й скрик­нув:

- Господин стар­ши­на! Я про­тес­ту­юсь… Вiн ме­не вб'є!..

Це пе­ре­ля­ка­не об­лич­чя, цей пов­ний стра­ху го­лос од­ра­зу спи­нив Зiнька. Вiн спус­тив ру­ки.

- А, так! - скрик­нув стар­ши­на.- Де­сят­ни­ки! Ро­ти по­роз­зяв­ля­ли, сто­ять, як стовп­цi… Бе­рiть йо­го!..

Але по­ки де­сят­ни­ки наб­ли­зи­лись, Кар­по взяв Зiнька за ру­ку i ви­вiв йо­го з гро­ма­ди.

- Ходiм, бра­те! Не­ма вже чо­го нам тут ро­би­ти!.. Во­ни пiш­ли.

- Ну й пад­лю­ки! - ла­яв гро­ма­ду Ва­сю­та.- От