т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.

Але розвага була не на довго. Коли я прийшов знов до своєї кімнати й ліг безсило на ліжко, я почув, що мене починає обхоплювати старе страшне почуття. Я почував, що починаю двоїтися, що один «я» щось шепоче і тягне до забутого, а другий жахається, протестує; що один починає малювати забуті картини, а другий нагадує нудьгу, млявість, тупість, головні болі, жах; один нагадує «чистоту», нове життя, сором, каяття, свіжість переживань, молоду радість, а другий похотливо шепоче:

«Тільки сьогодні... Сьогодні так тяжко, так погано все... Треба розважити себе, треба забутись... Тільки сьогодні, а там знов, як і вчора, по-новому... Нехай собі там зраджує, в розпусту вкидається - мені все одно»...

І помалу чистий голос слабшає, а цей дужчає, забирає владу надо мною і я з жахом чую, що насовується темна, душна сила й обгортає мене своїми похотливими, чадними лапами...

Прокинувшись другого дня і пригадавши все, я не почутив ні каяття, ні нудьги. Навпаки, щось злісно і глухо, як пес на цепу, загарчало мені в грудях, коли я торкнувся думкою до вчорашнього, І це гарчання зараз же пройшло в мозок, з силою непереможною придушило його і стало там гострою, важкою думкою:

«Я візьму її. Вона - моя!»

І я вже більш нічого не думав і не хотів думати. Зачеплений пес гарчав і не давав проходу ні одній сторонній думці. Я думав тільки, уперто, злісно думав, як увійду до неї, як вона дивитиметься на мене і як візьму її всю з цими жовтими косами, з цією поважністю, з брехнею дурноватістю, розпустою...

«Я візьму її!.. Візьму, як покоївку!»

Ні про Гаюру, ні про «чистоту» я не хотів думати.

«То все потім, після того!.. Я спершу візьму її!»

Я не думав, що я буду говорити їй, чи буду згадувати про наш шлюб, про Лещинського, про брехню її - я не хотів думати про це.

«Потім, потім... Я спершу візьму її!»

Я не міг сидіти дома й пішов на вулицю. Ходив десь за базаром, десь за вокзалом, дивився, як бігали чогось по рельсах одинокі локомотиви і свистіли; дивився на пасажирів, але ні на хвилину та думка не одступала від мене. Я певен, що якби щось не так скоїлось, як я думав, я неодмінно на цьому збожеволів би. І не знаю, чи було б мені гірше з того.

Прийшов я додому так десь близько п’ятої години. Я знав, що Глафіра Семенівна з Котіком і Танею підуть до Петровських, а Йван Кіндратович буде спати. Так і було. В квартирі, як звичайно, тихо і темно, тільки з Люсиної кімнати доносилось якесь шарудіння, хоча світла й не було видно... Глибоко зідхнувши і приклавши до грудей руку, мов бажаючи спинити серце, я підійшов до дверей і постукав у них.

- Увійдіть! - зачув я спокійно-холодний її голос.

Я ввійшов. Люся лежала на канапі й розглядала якийсь журнал, високо піднявши його до світа з вікна.

- А! Це ви...- промовила вона, як мені здалося, розчаровано.

- А ви когось іншого дожидали? - спитав я майже пошепки, бо в роті мені пересохло і щось дуже здушило за горлянку.

- Ні, так...

Я помовчав і дивився на її шию та груди, що гостро випиналися з-під піднятих її рук.

- Очі... збавите,- машинально сказав я й сів коло неї на канапі.

Вона здивовано озирнула мене з-за журнала й, одсовуючись до стінки, холодно промовила:

- Вам стільців мало, чи що?

- Я коло тебе хочу! - грубо вирвалось у мене і я схопив її за руки вище ліктів.

- Ну, прошу!..- сухо вона одпихнула мої руки, але, доторкнувшись до неї, я враз заспокоївся, ще рішучіше взяв її за обидві руки і злісно й пожадливо прошепотів:

- Не смій!.. Ні слова! Ти моя...

Очевидячки, сказано це було надзвичайно потужно і вразило її, бо вона якось глянула на мене й прошепотіла:

- Пусти, я покладу журнал...

Я взяв журнал одною рукою і шпурнув його додолу, іменно шпурнув, бо вже був певен, що візьму її - допевнився з того жесту, яким вона поправила волосся на голові, з її мовчання, важкого дихання, з її прудких поглядів на мене.

І я взяв її... взяв, як покоївку, грубо і рішуче, бо вона - розпусна і похотлива, як павіян…

Але вона й хитра до того, як мавпа. Коли я виходив од неї, вона раптом схопила мене за шию і прошепотіла:

- Гляди ж: ти зробив мене женщиною, мусиш зробити й жінкою...

Коли Люся може червоніти, то нехай червоніє тепер, бо це була найбезсоромнійша, найцинічніша брехня. Це була така нахабна і смілива брехня, що я тільки одсахнувся й мовчки почав дивитись на неї. Але вона наївно не помітила того, вважаючи мене через край дурним, і навіть погладила рукою по щоці. А мені хотілось, схопити її за ці подлі жовті коси, шпурнути її об землю й топтати, топтати ногами це гидке, похотливе, розпусне тіло.

Я раптом крутнувсь і мовчки вийшов од неї. І скоро я ввійшов до себе, я почув, що аж тепер виступають наслідки вчорашнього. Дике бажання, що натягувало мої нерви, скінчилось і я став - порожній. В порожній голові не було ні образів, ні гадок, тільки якісь нікчемні шматочки дурноватих, безфарбних думок. І в порожні груди вже ліз цей сірий і страшний жах; він ліз до мене з усіх кутків кімнати і я чув, що ось зараз він разом з цією тупою нудьгою почнуть топтатись по моїй душі, і холодний піт буде виступати по всьому тілі. Не було навіть смокчущого каяття, ні ниючої злости до Люсі або до когось; я був сухий, без соку, з сукняним, безживним мозком і серцем з клоччя, в якому чадно диміли жах і нудьга... І кров наче спинилась і кружляла на місці, викликаючи по всіх суставах біль і ломоту. І я зрадів їм, зрадів, бо знав, що ця ломота повинна стомити мене і стомленого, безсилого обмертвити важким сном.

________

7.

Я вже не каявся. Я застиг в якомусь холодному одчаю. Я не присягався,