В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська
- Об'їхати тебе? - спитав i окинув її поглядом повного зачудування, а заразом якогось нiмого ушанування.
- Так. Об'їдь мене. Я не пiду бiльше нi далi, нi назад. Мушу тут ждати.
- Чому мусиш ти ждати?
- Бо так.
- Ждеш кого? - питає далi.
- Сьогоднi вже ледве. Пiду потому додому.
- Та хiба ти тут завжди живеш?
- Iй де! - вiдказала нетерпливо. - Сьогоднi так трапилося. Мала одну жiнку тут здибати i не здибала.
- Та замiсть жiнки здибала мене, - додав, злегка усмiхнувшися, не спускаючи нi на хвилину ока з її чорних лукуватих брiв.
- Об'їдь мене! - обiзвалася знов спокiйно, з якоюсь потайною просьбою в голосi. - Об'їдь мене.
- Та нащо?
- Бо так.
- Не хочеш менi з дороги уступити? - спитав з покорою в голосi.
- Я не знаю. Але, може, й тому, та пусте воно, - додала вiдтак легковажно i уступилася йому сама з дороги.
- Ти хто? - питає вiн i завважив аж тепер її золотi пiвмiсячики-ковтки, що за порушенням голови колисалися злегка в ухах та мов пiдхлiбляли золотим полиском її красi.
Вона не обзивається зараз, але, пiдсунувши високо брови, глядiла, здавалося, згорда на нього.
- Стiй! - просить i хапає її за руку.
- Чого? - каже вона нетерпливо.
- Скажи, як називаєшся?
- Я Туркиня, - вiдповiдає i впиває свої очi в його чудовi, голубi, як небо, що її чимось потрохи мiшають.
- Туркиня? - повторює вiн з зачудуванням, бо нiколи про жодну Туркиню не чував.
- Туркиня, - повторює преспокiйно i вiдвертається, бо не зносить його вигребущого цiкавого погляду на собi.
- Пожди, красна Туркине, - каже вiн i обiймає наче на внутрiшнiй приказ рукою її шию. Вона виховзується з-пiд його руки i знов пiдсуває брови вгору.
- Не знаєш мене, а зачiпаєш, - каже сухо i вiдсуває його спокiйним, а заразом вiдпорним рухом вiд себе. - Гадаєш - я зараз для кождого? Але я не для кождого. Кажу тобi: я не для кождого.
Вiн споважнiв.
- Я виджу, що ти красна, мов русалка, а дiвчата краснi я люблю.
- То не штука.
- I тебе я любив би.
- Спробуй. Гадаєш - як кажу, я для кождого? Я не для кождого.
- Але, може, задля мене - каже вiн з покорою i кланяється їй нараз низько аж до нiг, задержуючи при тiм капелюх в обох руках.
- То люби!! - вiдповiдає, як перше, спокiйно i, окинувши його блискучим сполоханим поглядом, зробила кiлька крокiв вперед.
- А от ти йдеш далi, - зачепив вiн її знов.
- Чому б нi? Довго на однiм мiсцi не стоїть нiхто. Вiн супроводжає її мовчки, глядить на неї, що ростом майже йому пiд пару, а вiдтак питає:
- Твої родичi турки?
- Нi, - вiдповiдає вона.
- А де ваша хата?
- Де я сиджу? - спитала. - А от, бачиш, я в лiсi, та зрештою… - не доповiла, указавши крилатим рухом перед i позад себе.
- Десь тут у лiсi? - питає вiн, не зрозумiвши її руху.
- Нi, - вiдповiдає i нараз смiється таким сердечним, пориваючим смiхом, якого, здавалося йому, нiколи досi не чув. Та тут прокинулася в нiм його вразлива вдача i вiн уразився.
- Чого смiєшся?
- Бо ти дурень!..
Вiн спалахнув i станув.
- Ти-и! - каже, погрожуючи рукою, з заiскреними очима. - Ти уважай, небого, що говориш, бо я не дурень, за якого мене маєш.
Вона пiдносить гордо голову, пiдсуває чорнi брови, неначе мiрить його вiд голови до нiг, i каже лиш те одно слово з незвичайним легковаженням, протяжно: - Ов-ва!!!
Тепер вiн скипiв.
- Ти! - каже з притиском погрози, що таки пробилася в його голосi, iдучи чи й не тiлом та концентруючись блискавицею в очах. - Ти скажи ще лиш одно таке слово, i зараз побачиш, хто той дурень!
- Ов-ва! - вiдповiдає вона знов i опинюється цiлком близько перед ним.
Вiн здiймає руку з палаючими очима, а вона блискавкою схиляється до його обличчя, її очi прижмурилися, мов до пестощiв, а уста усмiхаються.
- Ти дурень! - повторяє вона пестливим голосом. - Ти дурень, а я, знай, туркиня!
Вiн остовпiв.
- Чортиця! - вiдповiдає з сильним зворушенням, що раптовою хвилею найшло на нього. - Чортице! Будь ти i турком, а я як зловлю тебе в свої руки, жива не вийдеш. Ти знаєш, хто я такий? Я Гриць з угорської границi, син багатиря!
- Ов-ва! - вiдказує вона i мiрить його i очима, i чорними бровами, i, здавалось, високою, стрункою повабною статтю своєю згори вдолину.
Гриць сплюнув. Зворушений, не зважає, як коло її уст грає сваволя.
- Ти така вiдважна, що не боїшся нiкого?
- Кого менi боятися?
- Таких, як я, нi?
- I таких, як ти, нi.
- То ж дивися, що такi, як я, умiють, - вiн указав мовчки на свого гарного коня, - а он гляди! - каже.
Вiн обернувся, пiдняв коня, мов малу собаку, за переднi ноги i держав його через добру хвилину дубом.
- Видиш, який я мiцний? - спитав.
- Виджу. Але що менi до того?
- Мене з-за моєї сили всi на селi знають, всi бояться, хоча я не боюся.
- Я тебе не питаю, - вiдказує вона i з тими словами взялася незвичайно гордо i певно переходити коло нього i коня.
- Я багатирський син… - додає вiн гордо.
- А я туркиня…
- В мого батька полонини i стадо коней, сотки овець, худоби рогової найбiльше, а скiльки iншого добра! - майже спiвуче закiнчив i свиснув.
- Або я тебе питаю? - вiдповiдає знов.
- Ти якась… чортзна-хто! - гнiвається вiн.
- В моєї матерi багатство, - каже вона, - полонини найкращi ось тут, на Чабаницi, конi, вiвцi, худоба… млин, звоїв полотен вже не знаю скiльки, - а я, ти багатирський сину з угорської границi, - я туркиня. Знаєш?
Гриць знов свиснув
- По лiсi ходить, вижидає когось, сама не знає кого, як дурна, - додав погiрдливо i тут же урвав.
- I здибає - дурнiв, - докiнчила спокiйно, пiдсуваючи знов угору брови та вдивляючись йому просто-простiсiнько в очi.
Вiн розсмiвається.
- Ади, яка перегодована турецьким розумом! - сказав.
- Така, якою вже зроду вдалася та якою бачиш. Я тобi казала: об'їдь мене. Чого-сь зачiпав? Я не для першого-лiпшого.
- А як я отут на мiсцi наб'ю тебе? - спитав вiн i заглянув в її бiле прегарне лице вигребущим поглядом.
- Мене нiхто в життi ще не бив, - вiдповiдає нараз сумно. - Ти був