Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

Я ледве встиг опустити голову в траву. І весь заціпенів од страху. Чекав: от-от заскриплять гальма і машина зупиниться. Але вони мене не помітили, не спинилися.

Вони їхали в бік села. Зараз вони приїдуть, побачать, що мене нема, і кинуться наздоганяти. Треба було якнайшвидше тікати подалі. Пішки не втечу. Доженуть. І я вирішив "голосувати".

Став на обочині і підняв руку. Довго ніхто не спинявся. Одні вибачливо знизували плечима, піднімали над кермом руку – нікуди, мовляв, повна машина. Інші просто не дивилися в мій бік – удавали, наче не бачать. Нарешті якийсь "Москвич" спинився, водій, перехилившись, прочинив дверцята:

– Що таке?

– Дядечко! До Хрястова підвезіть, будь ласка! – попросив я.

– А гроші є? – спитав він.

– Дві гривні.

Він мовчки роздратовано хряснув дверцятами і поїхав.

Я навіть не встиг знову підняти руку, як біля мене загальмувала вантажівка.

– Тобі куди? – спитав усміхнений молодий бородань.

– У Хрястів.

– Сідай!

Я видряпався на високий східчик, щоб залізти в кабіну. І вже коли сидів на гарячому цератовому сидінні, сказав тихо:

– Тільки в мене всього дві гривні. – Купиш собі на них морозива, – хитнув бородань головою, і ми поїхали.

– Він тебе що – через це й взяти не захотів? – бородань, мабуть, бачив, як я просився у "Москвич".

– Ага, – кивнув я.

– Шкура, – сказав бородань.

Якийсь час їхали мовчки.

– Тікаєш чи доганяєш? – усміхнувся бородань.

– Тікаю, – зітхнув я.

Він знову замовк. Потім сказав:

– Судячи з твого фінансового стану, ти не злодій. А раз не злодій, значить, чесна людина. А чесна людина може тікати тільки від чогось справді поганого. Отже – все гаразд.

До самого Хрястова він не сказав більше нічого. Тільки раз у раз позирав на мене і усміхався. Уже на вулицях Хрястова спитав:

– Тебе де висадити?

– Мені взагалі на вокзал…

– Куди ж ти за дві гривні їхати зібрався? – засміявся він.

– А я матері подзвоню. Вона по мене приїде.

Він перестав усміхатися.

– Он воно що… Пробач… Я б тобі позичив… Але… усі до копійки витратив донечці на шубку – випадково трапилася дешева… – він ніяково знизав плечима. – Я ж не знав…

– Та ви що! – поспішив його заспокоїти. – Все буде нормально. Я вам так вдячний…

Біля вокзалу бородань мене висадив.

– Ну, хай тобі щастить! – і простягнув мені велику мозолясту руку. Я потиснув її і скочив на землю.

Ні мамі, ні татові я не додзвонився. Всюди було зайнято.

Тоді я не витримав і подзвонив тобі. Це ти вже знаєш. Але це ще не кінець.

Чекаючи, поки ти приїдеш, я тинявся по вокзалу. Потім сів у залі чекання біля вікна і почав дивитися на перон, як приходять і відходять поїзди.

І раптом побачив їх – "батьків"! Я не міг собі навіть уявити, що вони так швидко приїдуть. Борис Борисович і Елеонора Іванівна йшли по перону, роззираючись навсібіч. Я не встиг відсахнутися од вікна. Борис Борисович глянув і зустрівся зі мною поглядом. Якусь мить ми дивилися один одному у вічі – удав і кролик. Наступної миті він зірвався з місця і кинувся до залу чекання.

Я розгублено заметушився. Сіпонувся в один бік, у другий, перекинув чиюсь валізу, спіткнувся об чийсь клумак, комусь наступив на ногу, когось штовхнув. Зчинився галас. Борис Борисович, продираючись крізь юрбу, біг до мене. Слідом за ним бігла розпатлана Елеонора Іванівна.

Тікаючи, я вскочив у якісь двері, у якийсь коридор. Добіг до протилежних дверей. Вони були замкнені. Далі тікати нікуди. Я у пастці.

От уже чується важкий тупіт ніг. У коридорі з'являються захекані Борис Борисович та Елеонора Іванівна. Я притуляюся спиною до замкнених дверей. Виходу нема!

Замружуюсь.

"Не хочу! Не хочу! Не хочу!" – рветься з грудей. І раптом чую голос Елеонори Іванівни:

– Та це ж не він!

– Не він! – розгублено каже Борис Борисович. – Але ж… я ж… точно бачив його… Може, кудись вибіг…

Борис Борисович штовхає двері з одного боку коридорчика, з другого. Замкнені. Так, як і ті, біля яких стою я.

– Чортівня якась! – бурмоче Борис Борисович.

І я нарешті розумію: я перестав бути Вітасиком Граціанським, я знову став Вітасиком Дорошенком!

І разом із радістю несподіваного звільнення від небезпеки таке мене раптом охопило щастя, що я – це знову я, а не Граціанський, наче заново на світ народився. Аж засміявся. Такі рідні й дорогі здалися мені мої дешевенькі джинсики! І черевички мої місцевої взуттєвої фабрики. І сорочечка картатенька без ґудзика на комірі. І все-все моє власне, якого я колись соромився і стидався.

– Отож-бо! – весело промовив за спиною хриплуватий голос. І зацокотіли, віддаляючись, копита.

Крізь розчинені четверті двері, у які я вбіг, до коридорчика вже зазирають, налазячи один на одного, цікаві.

– Що трапилося? Що таке? Що сталося?…

– Нічого-нічого! – поспішливо говорить Елеонора Іванівна. – Ми думали, що це наш син. Чоловік помилився. Вибачте.

І схопивши Бориса Борисовича під руку, вона швидко повела його геть. Боялася, що зараз з'явиться міліціонер.

Цікаві одразу розійшлися. А через півгодини приїхав ти.

Розділ XXI

Події розвиваються несподівано й блискавично. Погоня. Женя у відчаї. Знову погоня. "На фазенду не потикатися! їдьте до дідуся". "Справжні оперативники!"

Все те, що ви почули, Вітасик Дорошенко розповів Жені Киселю, сидячи на лавочці у кутку залу для чекання.

Щойно Вітасик устиг закінчити свою розповідь, як підійшов і сів поруч із ними високий широкоплечий юнак зі значком майстра спорту на піджаку. Юнак привітно подивився на них, усміхнувся і спитав:

– Куди, козаки, мандруєте?

Хлопці перезирнулися:

– А що? – спитав Вітасик.

– Та нічого. Бачу, вже півтори години сидите. А нікого з дорослих поряд нема. Отже, самостійно подорожуєте. До міста?

– А ви хто? З міліції? – спитав Женя.

– А хоч би й так, – юнак усміхнувся.

– Ходімо! – Женя схопив Вітасика за руку й потяг. – Батьки там на пероні чекають, а ми тут… Біжімо!

Женя майже силоміць примусив Вітасика бігти.

– Що таке? Чого це ти? – спитав на бігу Вітасик, коли вони вже були на пероні.

– Потім поясню. Давай сюди, під вагони! – Женя шмигонув під товарняк, що стояв на другій від перону колії. Вітасик за ним.

– Диви! Він за нами женеться! – обернувшись, вигукнув Вітасик.

– Я ж тобі казав!

Справді, високий юнак вибіг на перон і нервово озирався, втративши з очей хлопців.

Вони принишкли, ховаючись за колесами.

– Та що таке? – віддихуючись спитав Вітасик.

Женя похапцем, без деталей, у загальних рисах розповів йому про Шипулю, про своє викрадення, про капітана Горбатюка…

– Ух ти! Мафія! Як у кіно! – прохопився Вітасик.

І тут вони знову побачили високого юнака. Він вискочив із-під коліс за кілька вагонів од них і загукав, побачивши їх:– Стійте! Зупиніться!

Але вони знову шмигонули під колеса і ледь-ледь не вгналися під маневровий тепловоз, що з'явився на першій колії.

На мить присіли, перелякані, а тоді щодуху рвонули вздовж колії, а потім знову шмигонули під товарняк.

Якби юнак був не такий високий, йому б легше було шмигляти під вагонами. Тут у хлопців була явна перевага. Це й дозволило їм одірватися від переслідування.

Нарешті вони вискочили за межі станції, на якийсь порослий бур'янами пустир. І тут Женя, що біг попереду, з усього розгону потрапив у чиїсь обійми.

Підняв голову – і не повірив своїм очам.

Його міцно тримав у руках… Шипуля. Шипуля був вражений не менше, ніж Женя Кисіль. Він гигикнув, потім зареготав:

– Ні! Не вірю! Так буває тільки у казках. Хоч я й не тебе чекаю, але й ти мені дуже потрібен. Ходімо! – він обернувся до Вітасика, що стояв осторонь, здивовано дивлячись на них. – А ти – киш! Рви звідси!

Але замість того, щоб тікати, Вітасик рвонувся вперед:

– Ні! Я його не залишу. Ми разом.

Шипуля вибалушився на нього:

– Що? – потім нахмурив брови. – А чого ви бігли? За вами хтось гнався?

– Гнався! З міліції! – Женя задерикувато глянув на Шипулю і смикнувся всім тілом. – Пустіть! Бо…

Він не договорив – Шипуля підхопив його під руку, другою згріб Вітасика і разом з ними у кілька стрибків миттю доскочив до машини, що стояла за пустирем на дорозі.

Водій машини вже відчинив передні й задні дверцята.

Шипуля силоміць запхнув хлопців у машину, почав залазити сам (йому непросто було впихати своє велетенське тіло у "Жигулі"), і в цю мить на пустирі з'явився юнак. Він замахав руками і загукав:

– Стій! Стій!

Але добігти до "Жигулів" не встиг.

Шипуля вже хряснув дверцятами, і машина з місця набрала швидкість.

Тільки тепер Женя збагнув, яку дурницю він упоров. Вони тікали від того, хто хотів їх захистити, і потрапили прямісінько до рук злочинців.

Вітасик сидів на передньому сидінні поруч із водієм. Женя на задньому з Шипулею. Він глянув на водія. Це був той самий низенький дядечко в окулярах, з борідкою, який його викрадав.

Дядечко, напівобернувшись, глянув на Женю і криво усміхнувся:

– От бачиш, знову зустрілися. Попереджали тебе по-хорошому. А ти стукаєш, дятлик. Негаразд. Тепер доведеться відповідати. То ж не жарти, серденько… То…

Він, мабуть, іще хотів щось сказати, але тут Шипуля, озирнувшись назад, перебив його:

– Здається, нам сідають на хвоста. Жми.

Женя витяг шию, намагаючись теж зазирнути у заднє скло, та Шипуля рвучко присадив його:

– Тихо будь!.. Мало того, що через вас, тюльки, велику рибу впустили, так ще й клопіт маємо… І не радійте! Для вас краще, коли нас не доженуть… Бо ми вами прикриватися будемо. Ви наші заручники.

Хлопці відчули всю смертельну небезпечність свого становища.

Стрілка на спідометрі вже минула риску "сто" і підбиралася до ста десяти.

Машин на шосе в тому місці було небагато, і це давало змогу розвивати максимальну швидкість.

Та несподівано з узбіччя, де стояв мотоцикл, зробив крок на шосе і підняв руку зі смугастим жезлом міліціонер.

Водій ледве вивернув машину, щоб не збити його з ніг. Але навіть не пригальмував. Тільки хукнув перелякано.

– Не тушуйся! Газуй! – засміявся Шипуля.

Женя все-таки обернувся. І побачив, що їх переслідує світла "Нива", а тепер уже й міліціонер на мотоциклі.

Що таке погоня на шосе, я думаю, розповідати вам не треба. Я певен, що ви встигли вже надивитися досить фільмів із такими погонями. Отже можете легко собі уявити й без моєї розповіді. Річ це, безперечно, захоплююча – для тих, хто дивиться. А для тих, хто сидить у машині, яку переслідують, то річ страшна й небезпечна.

Водій був білий, як мрець, руки його гарячково вчепились у кермо і дрібно тремтіли – чи то од вібрації, чи то від страху.

– Та жми, не бійся! Аварійної ситуації вони не створюватимуть.