т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Знаєте? - озирнула вона нас своїми великими, чорними очима й зупинила їх на мені. Мені тільки тепер зробилось ніяково, що я, чужий їм, слухаю їхні секрети.

- Явка? - кинув Гаюра.

- Атож...

- Знаємо... Кучерявий і селянин?

- Так...

- Знаємо.

- І знаєте через що? - сідаючи на стілець, обвела вона всіх очима і знов зупинила їх на мені.

- Ну?

- Виказала квартирна хазяйка.

- Та-ак? - протяг Гаюра.

- Фю-фю-фю! - засвистів Тищенко.

- Так он як!

- Ах, баба подла! - скрикнув добродій.- Що ж їй за вигода?

- Ну, от! «Яка вигода»! Просто догадалась, що «сіцілісти» ходять, ну й перелякалась. Аня повинна тепер тікати, бо заберуть її. Я це бігала шукати її... Там двоє околодків сидить на квартирі, ждуть її.

- Хм... Треба одіяла й подушки послати тим у тюрму. Поклопочіть, Катю. Добре?

- Ну, розуміється!

- Тільки ви сами не одвозьте... Та власне вам би менше, знаєте, ходити треба... Не водіть шпигів за собою... А ти, голубе, чого прийшов до мене? - озвався Гаюра до Тищенка.- За тобою там ціла зграя шпигів лазить, а ти мені їх ведеш?.. Я ж просив тебе не лазити до мене...

- Ну, чорт! Думав я там у такій оказії про шпигів...- махнув рукою Тищенко.

- Ну, я йду!.. Там їм же й білизни треба? - повернулась Кохерман до Гаюри і я бачив, як очі її зробились м’якими, ніжними, покірними.

- Та вжеж... Усього, що треба.

Вона встала, кинула всім «до побачення» й пішла до дверей.

- Чекайте! - нагнав її Гаюра й почав щось шепотіти. Катя дивилась на нього уважно й серйозно, потім очі її засміялись, вона трохи почервоніла і, прихильно посміхнувшись, крутнулась і хутко вийшла з світлиці. Гаюра вернувся до нас і на лиці у нього я ще помітив промінь того самого, що було у неї в очах. Але він зразу став серйозним.

- Так...- промовив він,- значить, треба шукати нову явку. Ти підожди вже,- вдався він до мене,- я зайду до тебе й скажу. Ти там же живеш, де й попереду? Добре! Треба скоріше в комітет передати.

- Та треба передати ще в комітет,- різко почав Тищенко,- що робітники проклямацій вимагають. Що за чорт, не допросишся ніяк. Щодня доводиться брехню завдавати... Свинство просто і більше нічого!

- Ти не гарячися...- спокійно промовив Гаюра.- Ми про це ще побалакаємо... Ну, от...

Він замовк і глянув на мене. Я зрозумів, почервонів і, поспішаючись, став прощатись.

- Так літературу візьмете? - подаючи руку, спитав добродій в окулярах.

- Так. Але може вам зараз ніколи? - пробурмотів я.

- Ні! Поїдемо...

Я перевіз літературу до себе, дістав на другий день адресу нової явки й почав ходити щодня туди.

Почалося нове життя. Я жив у зворушеній, напруженій увазі до своїх переживань. Мало не щохвилини я придивлявся до своєї чистоти й мені було чудно й весело думати, що я вже такий, як інші, чистий і свіжий, що я звичайний здоровий чоловік (хоча до здоров’я мені було ще дуже далеко). Я любив навіть спокушать себе і тріюфував, побідивши і прогнавши «спосіб». Іноді, правда, миготіла у мене сувора думка: а це ненормально, що я так багато думаю про чистоту. Краще було б, якби вона була без думання, як зовсім звичайне й недивне щось. Але я ухилявся від таких думок і любувався собою. Надто я любив морозні, ясні вечори. Тоді мене обнімала туга, така тиха і солодка; я робився більше чулим, ніжним і добрим; згадувались дитячі літа, село, ставок з мрійними вербами й вузенькою, кривою стежечкою до нього. І люди мені здавалися такими любими, інтересними, добрими. А дітлахи? Я з захопленням пильнував, як вони, ці малесенькі люди, тупали по такій великій землі своїми мініятюрними ноженятами і про щось говорили, про щось думали. Іноді хотілося плакати, і стрибати, і радіти од усього. Я ніби розпливався з цими косими, жовтими проміннями і тільки тепер розумів, що значить «зливатися з природою», розуміти і небо, і гру тінів, і переміни тонів; я почав розуміти гнів, любов, радість. Я міг думати і читати. І ввесь вільний час я читав. І з кожною книжкою, з кожною сторінкою передо мною ставало вільніше, видніше, брудна стіна незнаття одсовувалась все далі й далі і дозволяла бачити круг себе те, що доти ховала від мене. Пам’ятаю, коли я виясняв собі щось із суспільних відносин, мені перш усього ставало страшенно прикро, прикро насамперед не за несправедливість цих відносин, а за те, що мене так довго дурили, що я вірив у справедливість цих відносин. Я схоплювався з ліжка, прудко ходив по світлиці й часами викрикував із злісною усмішкою:

- Ну-ну!

Потім знов читав, знову схоплювався і, як суха губка, всмоктував у себе думку за думкою, перероблював їх і міцнів.

Страйк ріс і поширявся; за кравцями застрайкували на млинах, за млинами столярі. На явці щодня була колотнеча: вимагали грошей, листків, літератури, аґітаторів. Я ввесь день бігав з одної квартири на другу з нав’язаними на собі купами проклямацій і брошурок, вислухував лайки, огризався, лаявся, знов кудись бігав, нашвидку їв, читав і знов зникав на цілий день з дому. Вдома дивувались, але я наче не помічав того і силкувався навіть обідати десь в іншому місці.

Я майже не жив удома, навіть рідко ночував. Потік захопив мене і ніс на своїх дужих хвилях. Куди? Хіба я знав! Я знав, що я пливу, що я сам є частина цього живого, бурхливого потоку; я знав, що я частина суспільної сили - і я жив.

________

6.

І досі, немов учора те було, стоїть той день в моїй уяві. День нашого виступу, нашої невдачі і мого падіння.

Пам’ятаю, я очнувся після того, як ударив мене козак, в якійсь хатинці. Наді мною стояв дідок у фартусі з мішка. Це був дворник того дому, де я впав.

- Можна йти вже? - сказав я, встаючи. І тільки тепер почув,