Лонгфелло. Пісня про Гайавату - Олександр Олесь

Довго в згоді, любо-мило

На Зорі Вечірній тихій

З рідним батьком жив Оссео.

Довго в клітці над вігвамом

Щебетали і літали

На кілочках срібних птахи.

А дружина молодая

Принесла Оссео сина,

В матір вийшов він красою,

А будовою у батька.

Хлопчик вгору ріс помалу,

І йому для втіхи батько

Змайстрував малого лука,

Одчинив велику клітку

І пустив пташок на волю,

Щоб хлоп’ятко постріляло

І забавилося трошки.

І пташки вгорі кружляли,

Заливалися піснями

То про волю, то про щастя,

І блищало блиском пір’я.

Та напружив хлопчик лука

І пустив стрілу із нього,

І малий мисливець влучив!..

І упала з гілки пташка

В барвнім пір’ячку на землю,

В серце ранена смертельно.

Але диво! Вже не пташку

Бачить він перед собою,

Ні, а дівчину-красуню,

В серце ранену стрілою.

Ледве кров її упала

І торкнулася планети,

Як розвіялися чари,

І стрілець, юнак відважний,

Враз почув, що хтось могутні

Вниз згори його спускає

На ясне Велике Море,

На якийсь зелений острів.

А за ним блискучим роєм

Птахи падали, летіли,

Як в осінній час у лісі

Листя падає на землю.

А за птахами спустився

І вігвам з блискучим дахом

На великих срібних кроквах.

І приніс вігвам Оссео,

Овіні приніс з собою.

Знов тут птахи обернулись

І вернули людський образ,

Але зросту не вернули,

Всі пігмеями остались,

Так, пігмеями - Пок-Веджіс.

І на острові скелястім

Ще танки вони і досі

Водять літніми ночами

Під Вечірньою Зорею.

О, се їх палац блискучий

Видко в тихий літній вечір;

Часто з берега рибалки

Чують їх веселий гомін

І танки веселі бачать».

Доказавши дивну казку,

Чарівне оповідання,

Всіх гостей оглянув Ягу

І з промовою звернувся:

«Єсть високі, чисті душі,

Єсть на світі дивні люде,

І я знав таких немало,

Зубоскали з них сміються

І глузують, нерозумні,-

Я б порадив зубоскалам

Про Оссео пригадати».

Гості слухали уважно

Чарівне оповідання,

Оповідача хвалили

І питались: «Чи не ми се,

І дядьки, й тітки - пігмеї,

А Оссео вбогий - Ягу?»

Потім знову Чайбайабос

Їм співав жагучу пісню,

Він співав їм про кохання

Пісню дівчини сумної,

Що нудилась, що журилась

За Алгонкіном, за милим.

«Горе, горе, як про його,

Про коханого згадаю,

Все журюсь за ним, нудьгую

За Алгонкіном, за милим.

Ах, коли ми розлучились,

Дав мені він білий Вампум,

Дав мені на спомин Вампум,

Мій коханий, мій Алгонкін!

«Я піду, піду з тобою

У твою країну рідну.

О, дозволь»,- прошепотів він,

Мій улюблений Алгонкін!

«Ох, далеко край мій рідний,-

Я йому на те сказала.-

Ах, далеко край далекий,

Мій улюблений Алгонкін!»

Обернувшись, я зітхала

І дивилася на його,

І в мої дививсь він очі,

Мій коханий, мій Алгонкін!

Він стояв один, самотній,

Під плакучою вербою,

Що губила сльози в воду,

Мій улюблений Алгонкін!

Горе, горе, як про його,

Про коханого згадаю:

Все журюсь за ним, нудьгую,

За Алгонкіном, за милим!»

Так отак весілля грали,

Так присутніх забавляли:

По-Пок-Ківіс - дивним танцем,

Ягу - казкою-красою,

Чайбайабос - ніжним співом.

Стихла пісня - край і святу.

Розійшлись з весілля гості,

З Гайаватою щасливим

Залишили Міннегагу

Під серпанком темним ночі.

Вихваляй, виспівуй, пісне,

І лунай про Гайавату,

Про щасливі дні спокою,

Дні веселі, безтурботні

На землі Оджибуеїв,

Про Мондамін таємничий,

Про ланів благословення!

І закинута сокира,

І захований у землю

Вже навіки томагаук.

Замирилися народи,

І забуті гасла бою.

Тихо міг тепер мисливець

Майструвать пірогу білу,

На бобрів лабети ставить

І ловить сітками рибу.

Тихо й жінка працювала,

Гнала сік солодкий з клену,

Дикий рис збирала в лузі

І вичинювала шкіри.

Навкруги осель щасливих

Зеленіли пишно ниви,

Виростав стрункий Мондамін

В глянсуватих довгих перах,

У м’яких, злотистих косах.

Се жінки весною рано

Обробляли горні ниви

І ховали в землю маїс

На своїх ланах родючих.

А коли минало літо,

Жовтий плащ зривали з його,

Обривали коси, пір’я,

Як учив їх Гайавата.

Раз, коли сівба кінчалась,

Обережний і обачний,

Завжди мудрий Гайавата

Так сказав до Міннегаги:

«Мусиш ти вночі сьогодні

Дать ланам благословення.

Чарівним ти мусиш колом

Обвести свої посіви,

Щоб ніщо їх не псувало,

Не могло до їх торкнутись.

Ти вночі, коли все тихо,

В час, коли все млою вкрито,

В час, коли Дух Сну, Непавін,

Зачиняє всі вігвами,

І ніхто не чує вухом,

І ніхто не бачить оком,-

З ліжка встань, зніми убрання

Все зніми убрання з себе,

Обійди свої посіви,

Обійди всі ниви округ,

Тільки косами прикрита,

Тільки млою ночі вкрита.

І жнива багатші будуть:

Від слідів твоїх на ниві

Залишиться дивне коло,

І тоді ні ржа, ні черви,

Ні тарантул, Соббікаші,

Ні могучий Ве-мок-квана -

Цар гусениць волохатий,

Ані бабки - Куо-ні-ші,

Ані коник - Па-пок-кіна

Вже ніколи не перейдуть

Чарівне, закляте коло».

Так сказав