Залісся - Маковей Осип
Я не раз і зовсім рад з того, що зазнав розчаро-вання, бо тепер я чуюсь більше громадянином, членом суспільності.
І він розповів дівчині про нелад і злидні Залісся, розповів усе докладно. Маня чудувалася, що сидить у селі, а мало що знає про него.
Пізно ввечір думав Славко над своєю розмовою з Манею і соромно було єму лиш за одно: що виявив перед нею своє розчаровання і жаль. Думав, що се єго піднесе, а тим часом воно ще єго прибило. Хоч Маня слухала єго із співчуттям, але він тепер підозрівав о недостачу чуття всі панни, навіть Маню, до котрої в деяких хвилях чув довір'я.
А тим часом панна Маня у своїй кімнаті грала допізна на фортепіано і якісь самі такі задумливі та смутні мелодії, що то старому Заборовському аж навкучило.
— Моя кохана, чому ти не йдеш сапати? — спитав він її, зайшовши до єї кімнати.— Вже 11 година.
— Скоро тато хоче спати, то я, розуміється, зараз перестаю.
— Не в тім річ, любко, чи я сплю, чи не сплю; тілько ти повинна спати! Я такий рад, що ти вже лучче виглядаєш, отже, боюся, щоби знов не змарніла. Ой, ти моя рибко золотенька!
І старий Заборовський обняв доньку за голову та поцілував її в чоло.
— Якось не хочеться мені спати,— оправдувалася донька.— Бачите, тату, яка ніч красна;^ от місяць над лісом...
— Акурат найліпша ніч для спання,— закінчив прозаїчний тато.
XI
Скоро перший більший сніг покрив землю, Заборовський урядив лови у своїх лісах. В день ловів уже зрана в дворі стали приготовлятися для гідного прийняття гостей з міста і з околиці. Мали приїхати кілька урядників із староства і ради повітової, сам староста, і сам маршалок повітовий, і деякі сусіди, між ними і Більський.
Ще ніхто з гостей і не заїхав до двора, як рано по селу пішла чутка, котра зараз дійшла і до двора, що злодії обікрали громадську касу; мало бути в ній найменше дві тисячі, в тім і гроші, зложені на будову церкви. Злодії виломили вікно, розбили касу і все забрали. Вартівники спали в сусідній кімнаті і не чули нічого.
Коли о тім дізнався Славко, зараз вибрався в село, аби вивідатися дещо ближче. Але ще не вспів вийти за браму, як на подвір'я двора вступив сам війт Костишин, одягнений в кожух, минув мовчки Славка, зняв лише капелюх і пішов до кухні. Славко вернувся. Війт хотів бачитися з дідичем. Мав міну налякану і безрадну.
Заборовський надійшов із стодоли і прийняв війта в канцелярії. Коли Славко хотів іти до своєї кімнати, Заборовський сам єго закликав:
— Ходіть, пане Левицький, послухайте! Може, що порадите! А то нечувано, щоби в Заліссі такі злодії завелися! Адже они і мене можуть обікрасти! Чи дали ви вже знати до жандармерії? — спитався у Костишина.
— Дав, прошу ясного пана,— відповів той.— Адже я тепер на жебрачу торбу зійду, як мені скажуть всі гроші звернути!
— Які ж там гроші були? — спитався Славко. Костишин кинув спідлоба непевними очима на Левицького і відпозів:
— Були гроші податкові, були братські гроші, вирятува-ні з церкви...
— Чому ж ви грошей податкових не занесли зараз до уряду, а ту тисячку до щадниці? —питався Левицький.
— Та я хотів нині занести!
— Акурат нині!.. Чому ж не вчера, не предвчера? Костишин дивився лютими очима на Славка.
— Чого ж ви хочете від мене? — питався Заборовський.
— Порадьте, паноньку, що робити?
— Почекайте, може, гроші найдуться,— втихомирював Заборовський.
— А коли не найдуться? — допитувався війт.
— Ну, то пропало!
— Нещасна громада,— замітив Славко,— одна біда за другою. До кількох місяців — оркан, зливи і гради, пожар церкви, лихі жнива і крадіж громадських грошей. Люди мусять третій раз платити податок...— додав ще Славко нарочно.
— Як третій раз? — здивувався Заборовський.
— Пан війт скаже вам, як,— відповів Славко.
— Та я нічо... прошу пана... от жартують собі панич,— оправдувався війт.— А мені тепер не до жартів. Але я вже мушу йти; може, жандарм прийшов,— сказав війт і зараз винісся.
Жандарм справді небавом явився в село і пішов оглядати місце крадежі; казав спровадити вартівників і замкнути їх, аби не втекли; а сам став оглядати зсередини і знадвору стіну, до котрої була прибита громадська скарбона. Видко було, що злодій силувався перше відбити скар-бону від стіни, щоб її цілком забрати, а коли єму се не вдалося, скарбону на стіні лишив, але розбив її, що єму видко легше пішло. Знадвору один гак, котрим була примоцова-на скарбона до диля, був відігнений. Жандарм найшов там малий кусень кожуха, а на відігненім кінці гака троха вовни; очевидна річ, злодій при роботі спішився і завадив кожухом о гак. Найдений кусень кожуха жандарм незамітно сховав.
Оглянувши місце, він переслухав усіх підозрілих людей, котрих єму вказав війт, перетрусив дві хати і зараз вибрався в дальшу дорогу.
Ідучи попри двір, він бачив, як саме в ту хвилю заїхало там кілька панів з міста, між ними і староста, і повітовий маршалок. Жандарм уважав потрібним подати старості і люстраторові Дзюбинському до відомості крадіж у громадській касі.
Всі панове дивувалися незвичайно, але, звісно, не могли нічого порадити. Жалували війта, що має такий клопіт, і брали все на карб "vyrzutkow вроі'есгепзІУ/а" які тепер, на жаль, всюди завелися з причини безвір'я і радикалізму. З жандармом не балакали нічого, злодій мало обходив їх, бо спішилися на обід; один лиш люстратор повітовий і з обов'язку свого, і з очевидної цікавості став випитувати жандарма о тім, що сей вислідив. Славко бачив сю сцену і не втерпів, щоб не приступити до них. Буцім хотів привітатися із знакомим люстратором, а по правді бажав почути дещо з оповідання жандарма. Сей оповідав, що ніяких познак не найшов, лише кусень шкіри, очевидно, із злодійського кожуха.
Почувши се, Славко прийшов нагло на дивний здогад; але не відважився єго виявити при люстраторові-, тілько аж коли жандарм вийшов з двора на дорогу, здержав єго:
— Я би вам, пане, хотів сказати в справі сеї крадежі свій здогад. Очевидно, застерігаюся, що нікого не хочу підозрівати, але сказати я повинен.
— Прошу,— казав жандарм.— Я вам навіть буду вдячний за се.
— Рано був ту в дворі війт Костишин, одягнений в кожух, і, коли добре тямлю, на рукаві у него була видерта шкіра, так завбільшки, як сей кусень, що ви показували.
— У війта! — дивувався жандарм.— Та не може бути! Такий порядний чоловік!
1 "Покидьків суспільства" (пол.).
— Я не кажу, що він не порядний, але що вам шкодить, вступити ще до него і так мов від нехочу придивитися?
— Розуміється, піти — піду, але я не вірю, то не може бути...
— Підіть, підіть! — просив Славко.— Я маю таке підозріння і вважаю своїм обов'язком сказати вам се.
Жандарм вернувся до війта і зацікавлений, і при тім заклопотаний, бо не знав, що робити, коли би справді здогад Аевицького показався правдивим. Застав війта коло стодоли в кожусі. Оправдався, що забув ще випитатися деякі подробиці про вартівників, отже, вернувся для того. Був при тім такий спокійний, як би ніякого підозріння не мав; але скоро вивідався від війта, що потрібно, і вийшов на дорогу, лице єго виявило і здивування, і радість, і закло-потання. На рукаві війтового кожуха побачив він справді вирване місце, до котрого найдений кусень шкіри зовсім надавався...
Що діяти?
Війт Костишин, знана права рука старости і маршалка при всяких виборах, чоловік, на котрого у всяких політичних справах можна було старості напевно спуститися — він злодій!..
Се так дивувало жандарма, що він спершу лякався ув'язнити війта. Але годі було довго надумуватися. Він завернувся ще раз до хати війта вже з дороги.
Війт здивувався, чого жандарм ще раз приходить. Але сей тепер не випитувався єго привітно, тілько схопив кожух з лавки, що єго війт перед хвилею скинув з себе, станув з ним у дверях, приміряв вирваний кусень кожуха до діри на рукаві і, заким стривожений війт і єго жінка опам'яталися, сказав твердо:
— Я вас арештую! Ви украли гроші! Кажіть зараз, де вони?
— Я украв?! — відповів Костишин тремтячим голосом.— Звідки на мене така напасть?
— Але то ваш кожух?
— То кожух не мій, а наймита!
— І ви ще крутите? Жінко, прикличте мені зараз наймита! Ну, чого стоїте? ! — крикнув жандарм.— Наймита мені прикличте!
Прикликаний наймит мимо знаків Костишина потвердив, що то кожух війта.— Куди мені до такого дорогого кожуха! — казав невинно і здивований невміру.
Жандарм казав наймитові прикликати присяжних, а сам взяв війта на випит. Костишин не признавався до нічого, війтиха гірко плакала, але жандарм, проте, велів замкнути війта до громадського арешту. Відтак перетрусив ціле війтове господарство, але грошей не найшов. На сій роботі минуло єму ціле полуднє і він, добре утомлений, впросився на ніч до учителя Горошинського, бо хотів ще на другий день вести далі слідство.
Чутка про арештування війта розійшлася блискавицею по селі, і люди до пізнього вечера вистоювали на вулицях та оповідали собі сю чудну новину. Одні вірили, другі не вірили, але всі то більше, то менше радувалися, що така пригода трапилася першому багачеві на селі. Однак вони немов не розуміли вартості украдених грошей, зложених ними самими. Один Головатий, посердившись з годину, не втерпів, щоби не піти до громадського арешту та подивитися ще у заґратоване віконце. Хоч вечером не міг там нічого побачити і навіть не чув нічого, але вже було єму на серці легше. Хотів ще побігти до "попового панича" на розмову, та нагадав собі, що він тепер на гостині в дворі, то ледви чи міг би бачитися. Писар і на очі не показувався нікому.
А в дворі вечором по ловах було весело. Всі мисливці сиділи за багато обставленим столом, гостилися, пили і розмовляли. Очевидна річ, о пригоді в селі було також багато бесіди. Всі знали, що війт ув'язнений.
— І хто би був по нім сподівався! — дивувався марша-лок, сідаючи із старостою, з Заборовським і Більським в салоні за столиком коло чорної кави, коли інші гості так само позбиралися в малі гурти та забавлялися, хто картами, а хто розмовою з панною Манею (вона мала нині багато поклонників) або з ким іншим.
— Ано,— казав староста про війта,— коли він злодій, то нехай іде до криміналу! Тепер він нам не потрібний...
— Оповідав мені директор мого сина, пан Левицький,— замітив Заборовський,— що Костишин два рази податки вибирав від людей.
— Не може бути! — дивувався староста.— І є на то свідки?
— Є, Левицький вичислив мені кількох.
— А то бестія! Ану, будьте ласкаві, де той Левицький? Варто би єго розпитатися.
