Залісся - Маковей Осип

Відтак втягав єго помалу в науку і скоро замічав у хлопцеві неувагу і втому, зараз науку вривав і йшов з ним в сад бавитися в пилку. Розповідав єму при тім дикі історії про індіан, які затямиз ще з хлоп'ячих літ, а правдиву радість зробив хлопцеві, принісши єму "Робінзона", котрого той прочитав за два дні, а через цілий тиждень випитувався о пояснення. Наслідки такого поступовання з хлопцем були такі, що по двох тижнях Заборовськнй сказав Левицькому:

— Але ж пане! мій Стасьо тепер вас любить більше, як мене, або Маню.

— Коли так, то тепер почнемо вчитися,— відповів Славко.— Я хотів перше призвичаїти єго до себе, аби не дивився на мене, як на свого ворога. Він свавільний, але талановитий.

— Урвитель, пане, кажу вам: урвитель, як рідко. Колись-то мало корови не застрілив, так що я тепер мушу патрони під ключ ховати. А вчера упав з яблінки; добре, що хоч єму нічо не сталося. Тютюн де зарве, то зараз папі росу крутить. На заяці вже хоче ходити стріляти. Гультяй він, пане, кажу вам! Мислить, що як має герб, то і без науки мусить бути паном. Го-го! мосьпане, повчися трохи; не вдавай пана так замолоду, на панство ще час... Я би дуже вас просив, щоби ви до мене перенеслися. Дам вам окрему кімнату, в мене дістанете все, лише допильнуйте мені Стася. Будете могти спокійно і собі щось робити; я маю, а властиво Маня має зовсім гарну бібліотеку, можете собі читати. Там і так у вас дома потісно.

— Добре,— відповів Славко,— я перенесуся, але. аж коли слота і болото настане.

Але ще слота не настала, як він перенісся до двора. Розгосподарився широко і вигідно в гарній кімнаті, котрої вікна виходили на смерековий ліс. Наука Стася йшла гладко, хлопець поважав, любив і слухав свого учителя, не збиткував уже так часто і сам не раз хвалився перед батьком тим, чого навчився.

Коли Славко лиш доходив до двора, він видався з Манею рідко і не дуже шукав її; навпаки — обминав. Але тепер він з Заборовськими обідав, підвечіркував і вечеряв, отже, мусив говорити і з Манею. У неї жаль по матері вже значно притих і являвся найчастіше тоді, коли хто згадав покійницю,— а се обминав і Заборовський, і Славко. Що найбільше у Мані подобалося Славкові, то се, що она прекрасно, з великим розумінням грала на фортепіано. Привикнувши до Заборовського і єго доньки, Славко відважився раз навіть співати до єї гри. А що в него був дуже приємний баритоновий голос і він сам знався на музиці, то з того вийшло таке, що на бажання і Мані, і Заборовського він мусив не раз співати різні пісні. І се ще мусив Славко признати панні Мані, що она була з лиця дуже мила, а в поступках своїх і розмові безпретенсіональна.

Приїхав раз із сусіднього села Мурованки пан Роман Більський, про котрого Славко чував від батька, що він женихається до панни Мані. Приїхав відвідати Заборовського, звиняючись, що так довго в него не бував через жнива та різні інші господарські клопоти. Був се околосоро-калітній мужчина, черствий ще, рум'яний, але зі спорою лисиною на голові. В рухах жвавий і надскакуючий, в розмові

0 пустих річах невтомний, притім чоловік бувалий, бо прожив з десять літ за границею та їздив світами. Заборовський в порівнянні з ним виглядав на простого гречкосія старої дати, котрий лише в малій частині познакомив-ся з новітніми справами, читаючи пильно щодня свій "Рггедіасі".

Пан Більський приїхав на бистрім коні, котрого славний родовід знав аж від прадіда єго. Увійшов жваво до салону, поцілував Маню в руку, привітався з Заборовським і допитливими очима глянув на Славка, котрий стояв збоку і не знав, чи виходити з салону, до чого мав більшу охоту, чи оставатися.

— Пан Більський! Пан Ярослав Левицький! — познайомив Заборовський обох, і Славко остався.

Він оглядав Більського докладно і жалував, що така молода і пристойна панна, як Маня, має дістатися такому пережитому кавалерові. Нехай він буде і добрий чоловік,

1 заможний — все ж він Мані не до пари.

Розмова цілого товариства не виходила поза щоденні справи. Більський сказав Мані кілька зручних компліментів, она легеньким усміхом дякувала за них, але більше нічого не міг Славко по ній замітити.

— Як же вам подобався мій сусід Більський? — питався Заборовський у Славка, коли Більський від'їхав.— Правда, світовий, салоновий чоловік!

— Правда! — відповів Славко коротко.

— Пане! він пів-Європи звидів! — говорив Заборовський одушевлено.— В Мурованці він гостем. Але і грошей видав на свої подорожі — село купив би за них! Тепер, каже, вже єму навкучилося їздити, але я не вірю, чи довго втерпить на селі. Хіба би оженився... А має маєток, о! має!

Славко мовчав, але того дня підвечір мав нагоду розмовляти про Більського з панною Манею. День був погідний, і вечір наступав такий тихий, осінній, що наводить на чоловіка задуму, мов похорон перед часом померлої краса-виці. Славко сидів в огороді в альтані, на котрій листя дикого винограду прийняло вже всі відтінки червоної краски, і вдивлявся у фотографію Стефки, котру носив і досі при собі мов на муку. Вдивлявся в неї, щоб найти собі відповідь, для чого вона єму в свій час подобалася. Дивився і думЪв, але ясної відповіді не знаходив. При тім огляданню застала єго Маня, що увійшла в альтану і хотіла зараз вийти, скоро замітила фотографію в руках єго. Але він зірвався і задержав її.

— Прошу,— казав,— можете і ви подивитися на неї... Се вона... Я не криюся. Скажіть мені, чи я мав добрий густ?

— Зовсім добрий! — відповіла Маня, оглядаючи з цікавістю фотографію.

— Иа красі пізнався, а на характері помилився. Але ж бо й справді годі вас, панни, пізнати; або ви занадто звичайні, так що се нас дивує, або ви такі скомпліковані, що ми розуму не доберем.

— Скорше занадто звичайні,— замітила Маня, віддаючи фотографію.

— Ви так думаєте? — спитався Славко здивований.

— Ну, що ж? Ми — люди і то більше люди, як ви, мужчини. Круг наших інтересів більше буденний, як ваш. Чи ми тому винні, чи се зле чи добре — в то не входжу; але факт фактом остається.

— Тому-то я не можу позбутися гадки, що женщини взагалі більше практичні в життю, хочу сказати: менше перебірливі у своїх вчинках... Чи так?

— Так би виходило... Чи ви не співаєте сього до мене? —.-спитала бистро, відгадавши тайну думку Славка.— Ні, пане, така дуже практична я не є, і здогад ваш не має великої підстави. Се комбінації батька, а не мої. Пан Більський дуже милий чоловік, правдивий салоновець, але в мені по матері лишилося досить демократичної крові, щоб я на сало-новість не клала великої ваги. Ви не повірите, як пам'ять на покійну матір мені все пригадує, хто я з роду, як настроює мене часто недовірчиво до всіх "згІасЬеІпіе игосІгопусЬ".1 МІЙ брат, поручник, дуже зарозумілий на свій герб, батько лише часом нагадує єго людям, а я вдалася в маму-демократку.

— Демократизм не лежить в тім, аби маловажити герби,— замітив коротко Славко.— А аристократизм сей, що шукає краси в життю і вміє віднаходити її, також не злий, навіть дуже добрий.

— Я знаю,— відповіла дівчина живо.— Демократизм треба ще зазначувати роботою. Бувши у Львові через два роки у тітки, я пізнала там одного панд, котрий мені докладно вияснив, що се таке демократизм.

— І якою роботою думаєте єго зазначити? — Що ж я можу тепер робити?

— Е! ні, не кажіть так! Можете щонайменше робити се, що ваша добра мати робила; можете, наприклад, мати вплив на батька, щоб він не терпів у селі такого неладу, який є. Розуміється, коли пан Більський забере вас нам на другий рік та ще й виїде з села в місто, то з вашого демократизму користі не буде.

— Пане Левицький, не докучайте мені Більським,— промовила з усміхом,— бо я вам так само і з більшим правом буду докучати панною Стефкою. Ви самі винні, що вона рішилася вийти за кого іншого заміж.

— Вже вийшла,— замітив Славко невиразно.— Недавно читав я в часописі про єї вінчання і дивно мені було, що я прийняв сю вістку досить спокійно.

— Вже вийшла замуж? — повторила дівчина і, зміняючи голос на більш м'який, додала:

— Я, властиво, не повинна вам докучати...

— Можете, нічого не шкодить.

— Не хочу.

— Чому?

— Бо то вас, певно, болить.

— У мене досить сильні нерви.

"Народжених шляхтичами" (пол.).

Славкові забаглося немов висповідатися перед дівчиною, що пошанувала єго чуття, і став їй оповідати про Стефку. Думав, що зможе оповісти все спокійно, а навіть з легким глумом. Тим часом, коли пригадував собі чимраз лучче пережиту подію, голос єго м'як, він уривав і, не докінчивши, замовк та похилив голову в землю.

Настала мовчанка. Маня передумувала, від чого би почати свіжу, веселішу розмову, а'ле не находила предмету.

Аж по добрій хвилі Славко підняв голову і, намагаючись до усміху, відізвався:

— Правда, який я ще дитинний!.. Не дивуйтесь і не смійтеся! Я до того перед рідними сестрами не признався, що вам тепер оповів. Мені здається, що вам можна було оповісти, а я чув потребу до того. Тяжко носитися самому із своїми думками. х

— Не бійтеся; я вмію оцінити ваші почуття і зовсім не думаю брати їх на глум.

— Є,'знаєте, люди, з котрими цілими літами живеться, а проте чоловік перед ними криється; а є знов такі, до котрих відразу мається довір'я. Ви, мабуть, одна з сих...

— Незаслужений комплімент...

— Мені тепер не до компліментів; я, можна сказати, зробився тепер байдужий до всіх женщин, та проте вірю ще, що є між ними щирі люди. Спокою бажаю...

— Борби повинні ви бажати, а не спокою; ви ж не старець.

— Авжеж, без борби годі, і я її шукаю, я її вже найшов, але не таку, як ви собі думаєте. От з нашим війтом поборотися, з нашими Мошками, з темнотою — оце тепер для мене борба, хоч не поетична, але зате цікавіша і корисніша, ніж ті стереотипні, все однакі любовні борби.

— Ви зробилися песимістом завчасу і без надто великої причини. Се стара історія... Бачите, як спадає листя з клена? А він на весну знов зазеленіє.

— Так-так! Се стара історія, мовляв Гейне, doch bleibt, sie immer neu... Але даймо сьому спокій! Шкода о тім говорити! Чуєте, панно Маню? Я числю на вас, що коли мені буде потрібно помочі вашого батька в користь громади, то ви вживете свого впливу на нього. Правда?

— Буду старатися.

— Якби ви знали ближче відносини Залісся, то вас би така сама лють брала на них, як мене бере, коли думаю про них.