Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

пи­сар йо­го, Про­кiп Ри­горович пан Пi­стряк, i щось у ру­ках i пiд пле­чем щось не­суть; от во­на за­раз шат­ну­лась, дос­та­ла ка­га­нець, пiд­нес­ла до ко­та, терну­ла йо­го про­ти шерс­тi, так iск­ри з нього i по­си­па­ли, i во­на зас­вi­ти­ла ка­га­нець, пос­та­ви­ла на стiл, а са­ма по­лiз­ла пiд стiл чо­гось-то дос­та­ва­ти.

Аж ось - рип у две­рi, i ввiй­шли пан сот­ник з пи­са­рем, шап­ки з па­лич­ка­ми пос­та­но­ви­ли, бi­ля две­рi, а са­мi i ста­ли ози­ра­тись, i пан Забрьоха i ка­же: "Свiт­ло го­рить, а її, ба­чу, i до­ма не­ма".

- Де то вже не­ма! - обiз­ва­ла­ся Зу­би­ха, лi­зу­чи з-пiд по­ку­тя i тас­ка­ючи пре­ве­ли­кий гор­щик, ган­чiр­кою зав'яза­ний. - Ось де я бу­ла; от­се дос­та­ва­ла гор­щик з хма­ра­ми, що бу­ло за­хо­ва­ла їх на три­дев'ять рiк, так от­же пан ко­но­топський сот­ник при­си­лу­вав ме­не по­ви­пус­ка­ти хма­ри i дощ пустит­и.

- Та вже, тi­ту­сю, го­дi об сiм, - пок­ло­нивсь пан Забрьоха i став гос­ти­нець дос­та­ва­ти. - От то­бi хус­точ­ка, що ме­нi попiвн­а ви­ши­ва­ла та по­да­ру­ва­ла, так от­се пок­ла­ня­юсь нею вам, та от ще аж цi­лi­сiнька ко­па гро­шей, тiльки, будь ла­скава, тiт­ко, не сердься на ме­не i ви­ба­чай, що так з то­бою прий­шло­ся… Се так… теє-то… якось-то не хо­тя­чи…

- Як не хо­тя­чи? - аж за­пи­ща­ла, крик­нув­ши, Яв­до­ха, - як не хо­тя­чи? Ко­ли б то­бi хто так пи­ку спи­сав… то ти б не те ска­зав… Не хо­чу твоїх по­да­рун­кiв, цур то­бi! Пек то­бi! Вiй­ся з ни­ми! Не мi­шай: iду до­щi ви­пус­ка­ти, а то вп'ять пе­ня бу­де, i завт­ра так ме­не зно­ву ви­па­рять, що сьогод­нi не змо­жу си­дi­ти, а завт­ра вже i не сто­яти­му. Пус­тiть ме­не, пi­ду дощ ви­пус­ка­ти.

- Тiточко, ма­тi­ноч­ко! - аж в но­ги упав сер­деш­ний Ми­ки­та Ула­со­вич та кiст­ля­вi ру­ки вiдьомськi цi­лує та про­сить. - Не бу­ду вже те­бе тур­бу­ва­ти, та й що ме­нi за дi­ло, що не­ма до­щу? От так пак! Я тут є сот­ник, го­ло­ду­ва­ти не бу­ду: той прий­де з хлi­бом, той з па­ля­ни­цею, той з бу­хан­цем, а iн­ший i мi­ше­чок бо­рош­на при­ве­зе; аби б тiльки по­зи­ва­лись, то нам, стар­ши­нi, i до­щi не пiд час, хоч би ти їх, тi­ту­сю, i по­вiк дер­жа­ла у се­бе пiд по­ку­тем. От моїй бi­дi по­мо­жи! На­те ли­шень, по­жа­луй­те: от пляш­ка ду­лiв­ки, от пiв­сот­нi та­ра­нi, ще свi­жа бу­ла по вес­нi: осьде ж i сер­па­но­чок… тiльки здi­лайте ми­лость, по­со­бiть моїй бi­дi, ось що я вам роз­ка­жу…

- Знаю, знаю про твою бi­ду, яко­го то­бi муд­ро­го пе­че­но­го гар­бу­за пiд­нес­ла Йо­си­пов­на Оле­на, що з Без­вер­хо­го хуто­ра, i як ти пiс­ля нього на­си­лу на дру­гий день очу­няв! Знаю, знаю усе.

Аж i зди­ву­вавсь пан Забрьоха, що вiд­кi­ля се, ка­же, во­на усе зна, не­на­че тут бу­ла, та й став її пу­ще про­ха­ти, щоб во­на вже не сер­ди­лась i зас­ту­пи­лась за нього.

- А що я то­бi ро­би­ти­му? - пи­та Яв­до­ха. - Не йде за те­бе хо­рун­жiв­на, так ме­нi яке тут дi­до? Не йде, так ськай дру­гої.

- Та де її у гас­пи­да ська­ти! - здих­нув­ши, ка­же Ула­со­вич, - од­но те, що не при­ду­маю, де дру­гу ська­ти, а дру­ге те, що да­ле­бi не хо­чу, бо смер­тельно улю­бив Йо­си­пов­ну Оле­ну, так хоч би ме­нi i суд­дiв­на або хоч i пол­ков­ни­кiв­на, так я i не по­див­люсь на них, бо улю­бив Оле­ну усiм тi­лом i ду­шею, i сер­цем, i усiм жи­во­том, i ба­чу сам, що ко­ли її не дос­та­ну, то або утоп­люсь, або удав­люсь, або свiт за очи­ма пi­ду… По­мо­жи, паньма­тi­ноч­ко! - та бер­киць їй у но­ги, та аж пла­че та про­сить, щоб не да­ла йо­му не своєю смер­тю пропас­ти та щоб як-не­будь при­во­ро­жи­ла, щоб во­на за нього за­хотiла йти.

- Та як за те­бе i йти та­кiй дiв­чи­нi? - вп'ять ка­же Яв­до­ха. - Во­на дiв­ка-ко­зир, чи оде­жею, чи на ви­ду со­бi, так зов­сiм дi­в­ка, а ху­до­би i гро­шей до ка­та, а ти що? Ку­ди ти годишс­я?

- Та дар­ма, тi­точ­ко, ма­тi­ноч­ко, дар­ма! Не­хай я i стид­кий, i брид­кий, i уся­кий; а ти та­ки зро­би, щоб во­на ме­не полю­била та щоб за ме­не за­мiж пiш­ла. Що ко­па, то ко­па от­се на сто­лi ле­жить, а то со­рок ал­тин, та ще…

- Нi, - ка­же Яв­до­ха та вiд­су­ну­ла вiд се­бе гро­шi. - Ме­нi сих крей­ма­хiв не тре­ба, на­що во­ни ме­нi? У ме­не усе є, i, чо­го за­ба­жаю, усього дос­та­ну; а ко­ли так пильно про­сиш, то не­хай вже i зми­ло­сер­дюсь над то­бою, тiльки зро­би ме­нi от що…

- Що зве­лиш, паньма­ту­сю, усе зроб­лю. Чи зве­лиш Коно­топ спа­ли­ти, тяк ра­зом з чо­тирьох кiн­цiв i за­па­лю; чи зве­лиш усю ко­но­топську дiт­во­ру - що ви, вiдьми, не лю­би­те - так за один день усiх до єди­но­го i пот­ро­щу… I то га­разд, та ме­нi те­пер от що тре­ба. Озьми ти от­то­го су­чо­го та пре­сучого си­на Шван­дю­ру, що зняв ма­ру з лю­дей, що я бу­ло нас­ла­ла, як ме­нi сi­ку­цiю да­ва­ли, так озьми йо­го пiд арешт, бу­цiм вiн або прок­равсь, або те­бе ла­яв, або що хоч на ньо­го наб­ре­ши i зве­ди пе­ню, та од­бе­ри у нього всю ху­до­бу, - бо вiн со­бi за­мож­ненький, - та щоб на те­бе ро­ди­чi йо­го не гри­ма­ли, так ти вiд­дай теє усеє па­ну пи­са­рю Ри­го­ро­ви­чу…

- Благоє дi­ло i муд­роє рi­ше­нiє, па­нi Зу­би­хо, єй! iс­тин­но! - так обiз­вавсь пан Пiст­ряк, си­дя­чи со­бi на лав­цi край вiк­на. А Яв­до­ха й ка­же:

- Бо йо­му, си­ро­тi, нiг­де узя­ти, тiльки що спад­ка­ми живи­тись, а Шван­дю­ру озьми i ви­же­ни iз се­ла, щоб йо­го i дух не пах. От ко­ли се ме­нi зро­биш, то i я то­бi…

- Мурлу, няв, мур­лу! - обiз­вавсь вiдьомський кiт, i Зу­би­ха сха­ме­ну­лась та й ка­же:

- Е, нi, ще, ось слу­хай ще. До­ма­ши­на ят­рiв­ка Хвен­на Зозу­л­иха… не мож­на ме­нi бi­ля її ха­ти йти, так i док­ла­да ме­нi про те по­лот­но, що в неї з ого­ро­да про­па­ло та якось-то опи­­ни­лось у ме­не у скри­нi, так во­на ме­не зло­дiй­кою узи­ва i уся­кi док­ла­ди док­ла­да; так чи не мож­на її, пiдрiзавши­, теж з се­ла виг­на­ти?

- Та для чо­го не мож­на? 'Тiльки ка­жи, усе зроб­лю… - Так ка­зав пан Ула­со­вич, по­ве­се­лi­шав­ши, що вже вiдьма ста­ла до нього доб­рi­ша.

- Отсе усе ко­ли зро­биш, то i я…

- Мурлу, мур­лу! - за­мур­ли­кав вп'ять кiт, i Зу­би­ха знов ста­­ла до­го­во­рю­ва­тись i ка­же:

- Та ще от у чiм по­жа­лi­юсь. Дем­ко Сi­рош­тан прос­вiт­ку ме­нi не дає: по­зав­чо­ра хва­ливсь, що мо­го ко­та вб'є, як йо­го не бе­рег­ти­му, а вiн та­ки вб'є. Так йо­го-то, па­не сот­ни­ку, пров­чи та пров­чи…

- Та пров­чу