Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

- А бо­дай вас, па­не сот­ни­ку! - так за­гар­чав на нього пан Ри­­го­ро­вич. - Iще бу­ло уп'яте­рить по­до­ба­ло за та­ко­воє зло­дiянiє… Се во­на ме­нi зро­би­ла, що я пiс­ля пе­ре­пою хи­ме­ри пог­нав. От­та­ке зло­дi­янiє…;

- Але! зло­дi­янiє! - ска­зав пан Забрьоха, - то­бi б усе тiльки зло­дi­янiє i ро­би­ти. Тут тiльки три­хи та мни­хи, а вже обi­да­т­и по­ра. Ще чи бу­де пiс­ля та­ко­го пар­ла дощ, чи нi, хто йо­го зна, а що ми го­ло­дуємо, так се пев­но. А що нам су­ча ба­ба з сер­ця ут­неть який беш­кет, так i то­го тре­ба бо­яти­ся? Зве­ли ли­шень по­ки­ну­ти Яв­до­ху, не­хай вiд­по­чи­не пiс­ля та­кої ба­нi. Не­хай те­пер ханьки мне, ми ще до­бе­ре­мо­ся до неї. Хо­дi­мо, Про­ко­пе Ри­го­ро­ви­чу, до ме­не. Пазька на­ва­ри­ла муд­ро­го бор­щу. А пiс­ля обiд не бу­ду ська­тись та роз­ка­жу то­бi, який ме­нi беш­кет зро­би­ли по­зав­чо­ра у Без­вер­хiм ху­торi. Ти ще сього не знаєш. Ска­зав­ши сеє, по­тяг пан Ула­сович до­до­му. Про­кiп Ри­го­ро­вич наш зос­тавсь i стоїть, мов об­пе­че­ний. Узя­ли йо­го дум­ки та гад­ки, який-то там бе­шкет зро­би­ли па­ну сот­ни­ку на Без­вер­хiм ху­то­рi? Ду­мав-ду­мав, а Яв­до­ху за тим знай че­шуть, аж цур­пал­ки ле­тять! Да­лi пiд­няв па­лець до­го­ри i ка­же: "До­га­да­всь! е, е, е, е! Сьо­го ме­нi i тре­ба бу­ло! А по­киньте, хлоп­цi бiд­ну ба­бу по­зап­рас­но му­чи­ти. Пан сот­ник зве­лiв бу­ло її па­ри­ти до ве­чо­ра, а я її по­ми­лую".

Пiдвели Яв­до­ху i лед­ве-лед­ве жи­ву по­во­лок­ли її до­до­му. На­род так зак­ле­ко­тiв за нею, усе кри­ча­чи: "Вiдьма, вiдьма! Пок­ра­ла з не­ба до­щi!" А Ри­го­ро­вич iде со­бi та щось ду­ма, да­лi i ка­же: "Та­кої ме­нi i тре­ба!.. Пiд­доб­рюсь до неї, во­на по­мо­же йо­го вто­пи­ти, а ме­нi ви­нир­ну­ти з пи­сарст­ва та на панст­во…" Та й по­тяг до па­на Ми­ки­ти Ула­со­ви­ча обi­да­ти.

VI

Смутна i не­ве­се­ла хо­ди­ла по своїй ха­тi, про­во­див­ши ко­гось вiд се­бе i за­чи­нив­ши две­рi, ко­но­топська вiдьма Яв­до­х­а Зу­би­ха пiс­ля про­чу­хан­ки, що їй да­ли край став­ка при усiй гро­ма­дi за чак­лу­ван­ня. Хто ж то був у неї тог­дi, як усяк її цу­рав­ся, ба­чив­ши, що во­на є при­род­же­на вiдьма, що i у во­дi з ка­ме­ню­ка­ми не то­не, i до­щi з не­ба кра­де, i ма­ру на лю­дей на­си­ла? Але! хто? Не хто, як наш Про­кiп Риго­ро­в­ич Пiст­ряк, ко­но­топський пан пи­сар. Вiн-то, почувш­и вiд па­на сот­ни­ка Ула­со­ви­ча, що йо­му бу­ло у Без­верхiм ху­то­рi вiд пан­ноч­ки Оле­ни, вiн за­раз узяв на дум­ку, як би то йо­му сво­го сот­ни­ка зов­сiм з'їсти. От вiд обiд прийш­ов до Яв­до­хи, при­нiс їй уся­ких гос­тин­цiв i помиривс­ь з нею, що бу­цiм се не сам вiн зве­лiв її i то­пи­ти, i па­рити, а що се пан сот­ник ви­га­дав i що бу­цiм­то хо­тiв вiн її до ве­чора па­ри­ти, а вiн же взяв на свою го­ло­ву; i став її пильно про­ха­ти, щоб як би то­го па­на Ми­ки­ту зов­сiм у дур­нi пошит­и: що вiн от­се уве­че­рi прий­де її про­ха­ти, щоб Яв­доха так зро­би­ла, щоб Йо­си­пов­на йо­го по­лю­би­ла i за ньо­го за­мiж пiш­ла; а вiн як пiд­дасться у чак­лу­ван­ня, так тут йо­го i на­чи­ни­ти дур­нем, щоб i со­тенст­ва вiд­цу­рав­ся; а на­мiсть йо­го та нас­та­но­ви­ти сот­ни­ком йо­го - Пiст­ря­ка; i обi­щавсь, що тог­дi Яв­до­сi своя во­ля бу­де чак­лу­ва­ти, як i скiльки хо­че.

Хитра Яв­до­ха не­на­че i пiд­да­ла­ся. По­да­рун­ки заб­ра­ла i обi­ця­ла все зро­би­ти, чо­го Ри­го­ро­вич ба­жав, i про­во­ди­ла йо­го от­се з ха­ти. Дов­го во­на пiс­ля нього хо­ди­ла по ха­тi та щось ду­ма­ла; вже б то їй i сiс­ти хо­четься, так не змо­же при­ту­ли­тись… так-то щи­ро її пов­чи­ли! Во­на ле­жа­ла i на пе­чi, i на ла­вi; так не вле­жить дов­го, бо тiльки i мож­на жи­вотом ле­жа­ти, а го­рi­че­ре­ва або бо­ком i не ду­май: так її усю­­ди спи­са­ли.

Ходить по ха­тi, хо­дить та й пог­ля­да на свої гле­чи­ки, гор­щики, кух­ли­ки, де з уся­ко­го звi­ра i з уся­кої га­ди­ни є моло­ко, що во­на з них по­на­до­юва­ла, пе­ре­вер­та­ючись до кож­ної мат­ки усе рiз­но, щоб не жа­ха­лись i да­ва­лись дої­тись. А усi тiї гле­чи­ки, гор­щи­ки, во­дян­чи­ки, кух­ли­ки стоял­и де­яке на по­ли­цi, iн­ше на мис­ни­ку, бу­ло й на припiчк­у, бу­ло й на са­мiй пе­чi; яке вже пос­тав­ле­не на сме­та­ну, а яке ще сто­яло пiд лав­кою та край по­мий­ни­цi. Пiд по­лом ле­жа­ли уся­кi тра­ви i ко­рiн­ня: мня­та, лю­бис­ток, те­рлич, па­по­роть, соба­че ми­ло, дур­ман, уся­кi реп'яхи, ку­ря­ча слi­по­та та й ба­га­то де­чо­го. На по­лу на по­душ­ках ле­жав кiт му­ру­го­ва­тий та уса­тий, i тiльки йо­му й дi­ла, що їв та спав та ко­ли що бу­ло на­ду­ма, то за­раз до своєї ха­зяй­ки i оз­веться: "Няв, няв!", а во­на ус­мiх­неться та й ка­же:

"Так-таки, ко­ту­сю, так!" А ко­ли во­на що на­ду­ма, то й пи­тається йо­го: "Чи так, ко­ту­сю?", то вiн до неї: "Няв, няв!" Еге! i зна­ли один од­но­го, що го­во­рють. Бiльш у неї не бу­ло нi­­яко­го ха­зяй­ст­ва, та й на­що їй? Чо­го за­ба­жа­ла, то уно­чi пе­ре­ки­ну­лась чи со­ба­кою, чи ми­шею, чи жа­бою, чи ри­бою, i чо­го їй тре­ба, усього дос­та­ла, i є у неї.

Так во­на-то, су­му­ючи, хо­ди­ла по своїй ха­тi i, пог­ля­да­ючи на своє зiб­ран­ня, ка­за­ла со­бi на дум­цi: "Є уся­ке; не пi­ду до лю­дей по­зи­ча­ти". Да­лi зир­ну­ла на две­рi, що - я ж ка­жу - тi­ль­ки що за­чи­ни­ла, про­во­див­ши ко­гось-то з ха­ти, i ка­же: "При­­водь тiльки швид­ше прок­ля­то­го сот­ни­ка, i я йо­му вiд­­дячу. Я б то­бi, Ри­го­ро­ви­чу, ху­ка усу­чи­ла, та не­хай ли­шень опiс­ля; те­пер ти ме­нi прис­лу­го­вуй, а як з'їм гаспидс­ького Забрьоху, то­дi прий­мусь i за те­бе, су­чий Пiст­ря­че! Хо­ро­ше, що от­се ти ме­нi роз­ка­зав про Забрьоху та про Оле­­ну: ось я йо­го оже­ню… дос­та­неться i то­бi, що ме­не так за­на­пас­ти­ли, що i сiс­ти не мо­жу, i згну­ща­лись на­до мною, що при па­руб­ках пор­ва­ли на ме­нi i плах­ту, i со­роч­ку, i па­зуху ро­зiр­ва­ли, i очi­пок зби­ли, що я во­ло­сом ос­вi­ти­ла, та би­ли ме­не… о, та й би­ли ж ме­не! ох, би­ли ж ме­не; би­ли, би­ли, би­ли! що нi сiс­ти, нi ляг­ти не мож­на; а усе от­той Шван­дюра, що зняв з них ма­ру".

Оттак во­на i дов­го са­ма со­бi роз­мов­ля­ла, яж по­ки у ха­тi зов­сiм ста­ло тем­но, що хоч око ви­ко­ли… Аж ось на ву­ли­цi за­гав­ка­ли со­ба­ки, во­на й ка­же: "Ану, ко­ту­сю, вiдк­рий свої очи­цi i пос­вi­ти, чи не во­ни се йдуть?" Кiт як розплющить­ся, як гля­не своїми очи­ма, так так як жар за­ся­ли, а Яв­до­ха i ба­чить, що йде Ми­ки­та Ула­со­вич Забрьоха, конот­опський пан сот­ник, а за ним