Байки - Леонід Іванович Глібов

[1891]

Жили у гущині глибокого байрака

Страшенний Лев, всесвітній Лис,

Бурлака-Вовк і наш Сірко-собака,

Що із села помандрував у ліс

І розбишакою зробився,-

З людьми, чи що, не вжився.

Побратались вони, щоб по-сусідськи жить,

Ніколи шкоди не чинить;

Умовились гуртом робити

Облаву потайну,

І хто добуде що - все нарівно ділити;

Лев був за старшину.

Улучив Лис годиноньку щасливу,

У верболозі притаївсь

І якось там козу дурну і полохливу

Піймати умудривсь.

Упоравсь молодець проворний

І звістку другим дав як слід;

Зраділи всі, що Лис такий моторний,

Що буде їм вечеря і обід.

Не гаючись, вони зійшлись на гору,

І каже Лев: «Я зараз поділю;

Глядіть, щоб не було ніякого тут спору,

Бо перекору не терплю!

Беру я першу четвертину,-

По уговору - се моя;

І другу тож собі кладу частину,

Бо хто між вами дужчий? - Я!

І третю слід мені… Не мовте ні словечка:

Я - Лев, а не плоха овечка!

Четверту ж хто торкне або нюхне,

Той знатиме, як дратувать мене!..»

І очі витріщив, і грива стала диба:

Ану, мов, огризнись…

«Нехай тобі і озеро, і риба»,

Подумали усі - та й розійшлись.

І я там був, і придивлявся,

І кривду вилаять хотів,-

Лев заричав, а я злякався

І приказку десь загубив.

В одній долині, під горою,

Високий явір зеленів;

Край берега над чистою водою

Широкі віття розпустив;

Листочки з вітриком, жартуючи, шептались:

«Ану, голубчику, ще, ще дихни!

Бач, братіку, які ми повдавались

Веселії Шелестуни!

Якби не ми з тобою шелестіли,

То хто б долину звеселяв,

І з ким би ти тут, вітрику наш милий,

Гуляючи, любенько жартував?

Що б тут було без нас? Краса якая? -

Бур’ян та осока;

Була б долинонька, неначе пустка тая,

А подивись, тепер вона яка!

До нас зозуленька у гості прилітає

І весело кує, як в тихому кутку;

Вівчарик на сопілку грає

Під явором, у холодку;

Співає соловей, неначе у садочку,

А серед ночі, в тихий час,

Тут мавочки гуляють у таночку,

І ясний місяць дивиться на нас».

«Коли б не ми, то й ви б не шелестіли,-

Коріння загули із-під трави,-

Коли б ми вам не піддавали сили,

То не бриніли б ви…»

«Чого сюди корінням озиваться? -

Зашамотіли листя угорі,-

Ви що, а ми он що! До нас вам не рівняться,

Лежали б мовчки у своїй норі!..»

«Тіпун вам на язик! Раденькі, що дурненькі! -

Коріння знов озвалися до них.-

І ви самі, і ваші витребеньки

Розумному на сміх:

Не розуміючи, лепечете, як діти;

Гріх зневажати нас!

Хоч у землі судилося нам жити,

А все-таки ми дбаємо про вас,

Не красувався б тут і явір сей високий,

Сказати в добрий час,

Такий рясний, хороший та широкий:

І силу, і красу він має через нас.

Минеться літечко, тоді по божій волі

Ми заснемо до дру́гої весни,

І ви пожовкнете, лежатимете долі,

Дурненькії Шелестуни.

І після вас другії листя будуть,

Цвістиме все, як і тепер цвіло,

Зозуля, соловей і вітрик вас забудуть,

Неначе вас і не було…»

І між людьми такі ж бувають,

Як і на яворі, Шелестуни;

Нехай же баєчку вони

На вус собі мотають.

[1891]

За тридев’ять земель… забув, признаться, де…

Був собі Лев - король силенний,

Такого не було ніде -

Страшенний, здоровенний;

Якби наткнувсь хто невзначай,

То, певно, вмер би з переляку,

Одним він махом, під случай,

Бувало, вб’є скотину всяку.

Багатий дуже був той край,

Де він королював: чого не забажай,

Всього було доволі:

Вовків в лісах, зайців у полі

І птиці повно у гаях,

Такої і такої,

І риби всякої, великої й малої,

В озерах і ставах.

Хороший, тихий край; усі розкошували

І добре крали.

У короля служив і Лис;

Він над озерами був старшиною,

Щоб не орудовав ніякий біс

Над королівською водою.

Лукавий Лис - усюди Лис,

Не раз про його, може, чули,-

Дотепний, мудрий, як той біс,

Куди б його не повернули.

З одним рибалкою він дуже подружив,

Хоч перед другими пиндючився спесиво,

Рибалка рибку дбав і у мішках носив,

А старшина товстів і багатів на диво…

Раз ласуни, як водиться у них,

Поснідать добре захотіли;

На сковороду положили

Десятків два карасиків живих,

Сметанкою як слід пообливали

І на жарку їх шкварить прийнялись;

Вони і в голову собі не покладали,

До чого дожились.

Якраз в той час король там опинився.

«А що,- питає він,- тут діється у вас? -

І на рибалку страшно подивився…-

Се хто такий? Чого прибув до нас?»

«Се,- каже Лис,- се мій… письмоводитель…»

«На біса! - Лев ричить.- Де взявся, відкіля?»

«Сусіднього села покірний житель,

Не бачив зроду короля…»

Промовив Лис і зирк на таганочок,

А там карасики шкварчать,

Справляють бідненькі таночок,

Аж хвостиками ляпотять.

«Що ж то таке?» про рибу Лев питає.

Лукавий Лис поважно докладає:

«Великий господар!

Се безголоса твар

Пред королем своїм ликує,

Радіє і танцює…»

«Чого ж се на сковороді,-

Допитується Лев,- а не в воді?»

Лис засмутивсь і ледве дише…

«Дозволив я,