Байки - Леонід Іванович Глібов

І нічка тихая росою умиває;

Кругом - як рай: і бджілочки гудуть,

І пташечки, радіючи, співають,

Трудящу долю звеселяють,

І всім дарма,

Що Будяка на пригорку нема.

Давно на світі ходить рада,

Що гріх пишатися і других зневажать,

А треба пам’ятать:

Хто вище злізе - дужче пада.

[1891]

Сидів колись Дідок під явором густим.

Зелене листячко неначебто шептало,

Що шелестів і він, як був ще молодим…

Було, та загуло і сниться перестало…

Стояли перед ним два хлопці - Вітряки,

Поприбиралися такими молодцями,

Що гляньте, мов, се ми, не прості козаки!

І почали вони молоти язиками:

«Гай, гай, Дідусику! - озвавсь один Вітряк.-

І сива голова, і борода велика,

І розуму набравсь, а все-таки бідняк

І в світі божому якаясь ти притика.

Он я надумався! Побачиш, потривай,-

Як гарно житиму, аби була охота!

Достану грошенят - у мене буде рай:

Будинок, дворище, мальовані ворота;

Біля воріт тобі збудую хатку я,

І будеш ти гостям ворота відчиняти,

І житимеш в добрі; головонька твоя

Не буде вже тоді під явором куняти».

На се Дідок сказав: «Бринить добро твоє,

І гарно здалеку будинок бовваніє…

Розумний б’є на те, що справді в його є,

А дурень думкою, як кажуть, багатіє».

«Я розсудив не так,- верзе другий Вітряк,-

Щоб в світі живучи, ніколи не блудити,

Підладжуйсь до людей, вертись і так і сяк,

А іноді умій солодку річ зліпити.

Хоч кажуть - хто мовчить, той ніби двох навчить,-

Щербата вигадка: не можна мовчки жити,

Бо не чутно того, хто дума і мовчить,

Міркуй усяк про те, як язиком вертіти.

Ти думаєш своє, а вимовляй не те -

І потече тобі усюди теє млеко,

Вигадливий язик дорогу промете,

І можна вибраться далеко-предалеко».

«Гляди,- промовив Дід,- на світі є пристріт,

Такою думкою ти не хвались нікому,

Бо сказано давно: брехнею пройдеш світ,

Та от біда яка - не вернешся додому».

Дідок замовк,- сидить і голову схилив.

«От,- думає собі,- десь на́ лихо взялися…»

Аж дивиться згодя - нема вже Вітряків,

Бо засоромились і мовчки розійшлися.

Дідок сказав своє, тепер і я додам:

Моторна голова нехай свій розум має,

Шкода молоть брехню порожнім Вітрякам,

Бо мудра правдонька їм крилля поламає.

[1891]

У полі тихому жив у норі Хом’як:

На самоті скучав він, неборак!

Подивиться кругом - багато поля

Комусь була щаслива доля;

І глянуть весело, і любо походить,

Не те, що у норі сидіть.

Он двір стоїть багатиря гладкого,

Неначе городок;

Чого нема у нього?

Будинок і садок…

Надумався Хом’як себе розвеселити -

І насадив маленький квітничок.

Порозцвітали гарно квіти:

Нагідочки, красолі і мачок;

Барвінок стелиться, і рута зеленіє;

Подивиться Хом’як - аж серденько радіє.

Де взявся Кундель із двора…

Гасаючи по полю,-

Бодай би він не знав добра,-

Накинувся на тиху долю.

«А що се ти тут наробив?

І нащо квітничок розвів?»

Загавкав Кундель навіжений.

Аж затрусивсь Хом’як смиренний:

За що, про що, чого напав?..

«Я думав, щоб…- Хом’як казать почав,-

Щоб горенько було чим розважати…»

«Ти думав?! - Кундель став гарчати,-

А чи дозволено ж вам думать, Хом’якам,

Неначе тим розумним головам?»

Злякавсь ще більш Хом’як, аж серце холодіє,

А Кундель гав та гав: «Так знай же ти про те:

Коли в дворі цвіте,

То за двором ніхто цвісти не сміє!»

По квітничку собака поскакав,

Усе понівечив і потоптав.

Став бідненький Хом’як і плакать, і тужити:

«Ой квіти, мої діти!

Нащо ж я вас кохав?

Нащо вас доглядав?

Хто ж розважатиме заплаканую долю?»

Аж дивиться - іде по полю

Висока Правдонька, і стала перед ним.

«Чого ти журишся? - вона спитала тихо,-

Чи плачеш ти за ким,

Чи скоїлося лихо?»

«Був квітничок у мене, а тепер…

Он глянь, як Кундель навтішався! -

Хом’як до неї обізвався

І лапкою сльозу утер,-

Хоч би ти, матінко, як-небудь настрашила,

Щоб унялась собача сила…»

«Ох! - каже Правдонька,- і я його боюсь,

Бо Кундель, бач, який здоровий, мов скотина;

Зустрінусь, аж трушусь,-

Нехай його страшить лиха година!»

Бодай би Кундель той пропав!

На Хом’яка нагнав таке він лихо,

Що той і приказку у норку заховав,

Аби, як кажуть, лихо тихо.

Трудяща Ластівка край берега літала:

Земельку мокрую збирала,

Щоб хатоньку собі зліпить,

Щоб де було і їй, і діткам жить,

Тихеньку долю веселити

І бога, і людей хвалити.

Сидів Шуліка на вербі

І так до неї обізвався:

«Дивуюсь я тобі,-

Не раз я придивлявся,-

Усе ти між людьми і не боїшся їх,

Пройдисвітів таких;

Не тільки що під стріхою співаєш,

Ще й у вікно літаєш…

От хоч і я - не в тебе вдавсь,

Шулікою на світі звуся,

А лиха від людей набравсь,

І зло бере, а все-таки боюся;

Досадно стане хоч кому:

Тобі привіт, мені біда велика».

А та йому:

«Я - Ластівка, а ти - Шуліка,

Я людям не чинила зла,

Де не була,

А ти подумай, пане-брате,

Яке життя твоє завзяте:

Ввесь вік курчат і пташечок хапав,

Ні ласки, ні жалю не знав».

Давно-давно мовляють люди: