Байки - Леонід Іванович Глібов

Старцю серце звеселяють.

«Буде,- Доля обізвалась,-

Щоб торбина не прорвалась,

Бо тоді вже, як прорветься,

Все пропало, все минеться.

«Ні, не бійся, Доле мила! -

Каже Старець.- Торба ціла;

Помаленьку, потихеньку,

Ще, голубонько, хоч жменьку…»

Доля тихо засміялась…

Торба трісь - і розірвалась…

Старець з ляку торбу в полу,

Потім кинувся додолу,

Лап та лап - скрізь моріжочок,

А хоч би тобі шажочок…

«Доле ж моя, нене Доле! -

Він голосить на все поле,-

Гроші мої, грошенята,

Де ви ділись, лебедята?

Ой головка моя бідна,

І голодна, і безрідна,

Тепер ляже в домовину

На порожнюю торбину!..

І поплівсь він по дорозі…

Шумлять верби на облозі,

Вітер віє-виграває,

Старець слізоньки ковтає.

Моя байка, добрі люде,

У пригоді, може, буде;

Я додам вам раду щиру:

І при щасті знайте міру.

[1890]

Моторні діти, дівоньки й хлоп’ята!

Первоцвіт наш, веселі небожата!

Щоб знали ви, як в світі треба жить,

І стерегтись, чого не слід робить -

Я розкажу вам баєчку маленьку.

Було собі Ягня, потішненьке таке,

В кошарі не було такого:

Жартливе і швидке,

Не слухало нікого.

Раз - чи само або ж підмовив хтось -

Надумалось воно все стадо насмішити:

У вовчу шкуру одяглось

І ну скакать, аукать і страшити.

Регочуться, плигають і кричать,

Неначебто бояться вовкулаки,-

Таке там стали вироблять!

Аж насторожились собаки,

А потім кинулись на вовчика гуртом,

Дали йому такої наминачки,

Що аж шматки посипались кругом -

Собаки не дають вовкам потачки.

Де й дівся сміх, піднявся стон і плач,

Насилу бідного оборонили.

Оттак, як бач,

Із жартів лиха наробили!

Всіх жаль бере - овечок і ягнят,

І журиться вівчар, і плаче бідна мати,

Бо то не іграшки, не жарт -

В зубах собачих побувати.

Такого лишенька ніколи б не було,

Коли б не слухали дурної волі;

Жило б собі Ягнятко і росло,

Радіючи на ріднім полі.

[1890]

Обридло Жабам, як на гріх,

В болоті жити самостайно;

Ніхто їх не чіпав дурних,

Жили, плодилися звичайно…

Так ні, ще треба, мов, не так,

І заходились: «Квак та квак!

Чом короля у нас немає?

Усякий дурень, може, знає:

Орел - у птиць, Лев - у звірей,

Є королі і у людей,-

Хіба вже ми й не люди?

І докіль так ще буде?»

Розквакались, плигають, скреготять,-

Приспіла чортова робота,-

Рішили зараз же послать

Найбільших десять Жаб на другий бік болота

Просить у Долі короля.

Надвечір посланці вернулись відтіля

І землякам гукати стали:

«Гей, ставте могорич! Ми короля придбали!»

І знов клопочуться: як короля стрічать,

Як підступить, як привітать…

Аж чують - щось шумить… всі разом закричали:

«Король! Король летить!» і повтікали.

Тут щось з розгону в воду бух,

А жаби з переляку: «ух!»

Який же там король став Жабам у пригоді?

Такий король, що сміх, та й годі:

Здоровий-прездоровий пень.

Стоїть він ніч, стоїть він день,

Сплилось до біса Жаб великих і маленьких,

Старих і молоденьких.

Повитріщались, мовчки ждуть,

От-от, мов, озоветься,

А пень стоїть, не ворухнеться.

«Ну, що якби йому гукнуть? -

Шепочуть Жаби,- починайте!

Ось цитьте, потривайте…

Чого се він такий чудний?

Неначе неживий?»

І зараз плиг одна, плиг друга… він нічого,

І Жаби годі вже мовчать,

Плигають сміло і кричать.

А деякі позлазили на нього,

Та ще й сміються відтіля -

Не боїмось, мов, короля!

Додумались вони, що із такого дива

Не буде пива.

І почали вередувать:

«Не хочемо! Не треба нам такого!

Ходімте Доленьку благать,

Щоб короля дала живого,

Щоб він усюди походив,

Щоб жаб’ячий народ, болото звеселив!»

І Доля Жабам догодила -

Лелеку королем зробила.

«От,- кажуть Жаби,- сей не так!

Хоч любо глянуть: і крилатий,

І довгоногий, і носатий,

І ззаду, й спереду козак!»

Недовго Жаби навтішались,

Бо виявилось те, чого не сподівались.

Лелека зразу холоду нагнав

І Жаб дурних клювати добре став,-

Найбільше молодих вподобав він ковтати:

Що день - десятків два і поминай як звати!

«От тобі,- кажуть,- дожились!»

І знов благати Долю поплелись:

«Ой Доле, змилуйся в пригоді!

Напало лишенько, та й годі:

Король просвітку не дає,

Клює нас та клює!

«А годі вам, не докучайте!

У вас усе недобрий час,-

Сказала Доля,- вибачайте!

Просили двічі - буде з вас».

Прийшлося Жабам горювати.

«Немає правдоньки і де її шукати?

Нум плакать, нум…»

І досі нумкають на глум.

Не гріх сказать, що й люди так, як Жаби,

Частенько дурощі снують,

А доснуються до нахаби,-

Тоді вже лихо тчуть.

[1890]

Була собі Галя,

Дівчинонька-краля,

І багата, і вродлива,

Тільки дуже вередлива,-

Усякому зась.

Вона теє знала

І скрізь щебетала,

Як та пташка на просторі:

«На те,- каже,- щука в морі,

Щоб трусивсь карась».

Багатая доля,-

Веселая воля,

Одна стежечку топтала,

Друга тирлич розсипала,

Куди вона йшла.

Труси мене, хлопче,

Козаче-молодче,

Щоб намистечко бряжчало!

Так їй щастячко співало,

Як була мала.

Не все ж дівувати,-

Сватів стали слати;

Чорнобривка гордувала,

Гарбузами наділяла,

Соромила