Байки - Леонід Іванович Глібов

Той не до любови,

Не так вуси, брови,

Той носатий, той кирпатий,

Той невдатний, небагатий,-

Не треба таких!

Весна за весною

Летіли стрілою,

Дівчинонька ряст топтала,

Загулялась, не вгадала,

Як стала марніть.

Гульня відцуралась,

З журбою спізналась,

І частенько серед ночі

Стали плакать карі очі

І серденько нить.

Чи куди б летіла,

Чи кого б просила,

Що почати, що робити,

Як самотній в світі жити -

Не знала сама.

У віконце гляне,

За ворітьми стане,

Щоб розважить свою тугу,

Чи не йтиме козак з лугу -

Нема та й нема.

Колись був слідочок -

Засипав пісочок,

Була стежечка горою,

Та глухою лободою

Вона заросла.

Сиділа, сиділа

Та й наворожила -

І якраз після Михайла

За якогось шкандибайла

Насилу пішла.

Дівчатоньки-діти,

Рожевії квіти!

Я вигадав вам брехе́ньку,

Щоб головку молоденьку

Звеселить на час;

А ви собі смійтесь,

За вітром не війтесь,

Щиро правдоньку шануйте,

І не дуже вередуйте,-

Будуть люди з вас.

[1890]

Сиділа у печі хороша Паляниця;

На господиню стала гомоніть:

«А щоб їй так і сяк! І докіль тут сидіть?

У очі вилаю, бо не велика птиця!..»

«Мовчи та диш!»

Озвався у куточку Книш.

Коли не людям байка пригодиться,-

Не всяка стежечка без спориша,-

То, може, знайдеться такая паляниця,

Що іноді послухає книша.

[1891]

У тихому гаю Лисичка щастя мала,

Як у своїм добрі, жила, гуляла;

Ніхто її там не лякав,

І вдень, і ввечері там соловей співав,

І пташки пурхали, зозуленька кувала;

Скрізь зеленіло, все цвіло;

Так гарно, любо там було.

Лисиця так собі казала:

«От де по правді можна жить

І доленьку хвалить,

В добрі кохаться, всіх любити,

Ніколи зла і кривди не чинити!»

Якби ж то правдонька щербата не була,

То, може, й справді б так жила.

Раз на калині недалечко,

Угляділа вона гніздечко,-

Сиділи пташки там;

«Ох,- каже,- як не гріх котам

Таких малесеньких, безвинних не жаліти!

І їм же хочеться на світі жити...

Ну, вже коти! Десь на лихо вони

Вродились, вражії сини:

Не тільки вдень - вночі поживу бачуть,

Не бачать тільки, як горюють в світі, плачуть…

Зажерливих пройдисвітів таких

Я перевішала б усіх…»

І жалібниця щось сказати ще хотіла,

Аж пташки із гнізда додолу якось ляп -

Лисичка зараз хап та хап:

Прехорошенько всіх поїла...

Як жалібно співати почала,

А он на що́ звела!

Лукавий чоловік словами нас голубить,

Неначе всіх і жалує, і любить,

Для правди, для добра живе,

Як по воді пливе;

А ближче придивись ти -

І видно, що виля хвостом:

Помажу, мов, медком -

Солодше буде з’їсти.

[1891]

Снігур, в гаю гуляючи,

Синичку кохав

І, скачучи на дубочку,

Любенько співав:

«Биструшечко, вертушечко,

Синичко моя!

Чом не скачеш ти до мене,

Як до тебе я?»

Усміхнулася Синичка

І хвостиком верть:

«Нагадав хтось тобі лихо,

Як тій козі смерть!..

Нам з тобою, Снігурику,

Під снігом не жить,-

Буде мене в чужім краї

Ясне сонце гріть».

Минулося теє літо,

Настигла зима;

Сидить Снігур на дубочку,

Синички нема.

В гаю вітер повіває

І снігом снує;

Снігур сидить на дубочку

І плете своє:

«Биструшечко, вертушечко,

Синичко моя!

Чи згадуєш ти про мене,

Як про тебе я?»

Підморгують вражі Галки:

«Оттак, перетак!

Розійшлося коханнячко:

Та - в ріпу, той - в мак…»

Обізвалась у ліщині

Старая Сова:

«А що ж,- каже,- на сім світі

Усяке бува».

Довелося й мені бачить:

Не в однім дворі

Отакії точнісінько

Сидять снігурі.

[1981]

Давно колись весела воля,

Гуляючи посеред поля,

Насіяла Васильків цілий лан.

Де взявсь Будяк, на пригорку розцвівся,

Пишається, неначе пан,

І просторікать заходився:

«Ой ви, Василечки, бадиллячко дурне!

Чи бачите мене?

Я вище вас, мене усюди видно,

Не тільки вам, усім завидно,

Красуюся, як на городі мак,-

На те ж то я й Будяк!»

Василечки зашамотіли

І нічогісінько сказати не схотіли;

А він базіка знов: «На вас я подивлюсь -

І засміюсь:

Химерні ви, малі, мене ж усяке знає:

Червона голова, ще й медом припахає,

Та тільки зась! - Мене

Ніякая скотина не нюхне!»

Не втерпіли Васильки, обізвались:

«Що ж будемо робить - такі вже повдавались!

А все ж таки і ми

Буваєм між людьми:

Світилочки нас на весілля просять,

Ще й стьожечками приберуть;

Нас на Йордань зимою носять

І на кутю на покуті кладуть.

Ти через лад пишаєшся, Будяче!

Гляди, базікання ледаче

До лиха доведе…

Он-он косар іде!..»

Будяк спесиво подивився,

Ще більше розходився:

«Косар?! Нехай лиш вражий біс

Поткне свій простий ніс,

То й знатиме - варене чи печене:

На те колючки є у мене!»

Іде косар і, може б, проминув -

Будяк його колючками шпигнув.

Розсердився козак - і замахнув косою…

Пропала чвань з дурною головою!

Василечки ростуть собі, цвітуть,

Їх гріє