Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

Стук-стук у ха­ту - жiн­ка не вiд­чи­ня i з ким­тось роз­мовля та ре­го­четься, i свiт­ло є в них. Я як рво­нув две­рi, так за­щiп­ка i вiдс­ко­чи­ла, а я ввiй­шов; див­люсь… аж в неї в го­стях чорт, та от, як ба­чи­те, слов­нi­сiнько як пан пи­сар Про­кiп Ри­го­ро­вич, не­хай здо­ров бу­де; та­ка йо­му i пи­ка, i оде­жа, i усе та­ке. Я до чор­та, та вiн вiд ме­не; я за ним, а прок­ля­тий чор­тя­ка та у сi­ни (а сi­неш­нi две­рi за­су­нув я та­ки); вiн ба­чить, що не­пе­ре­лив­ки, та у тру­бу; я як зля­ка­юсь, як вер­нусь у ха­ту, та на пiл, та що то: й ко­жу­хом ук­ривсь, а сам дри­жу з пе­ре­ля­ку, що ба­чив чор­та i моя жiн­ка з ним дру­жить. От я вам i ка­жу: не­пев­на моя жiн­ка, зов­сiм непев­н­а, спо­ло­щiть її хоч тро­хи, мо­же, тог­дi дощ пi­де.

- А що ж? Так i спо­лос­ну­ти. Па­не пи­са­рю! ану! - так-то ска­зав пан сот­ник Ри­го­ро­ви­чу. Як же той крик­не на нього, так що ну!

- Чи ви обу­яли? - зак­ри­чав на нього, - Чи ви та­ки попрос­ту оду­рi­ли? Вам не дов­лiє нi­яко­го рi­шен­ня iс­пус­ка­ти без пот­реб­нос­тi моєї, за­тим, що тре­ба уся­кеє дi­ло угобзит­и i за­кон­неє при­со­во­куп­ле­нiе соєди­ни­ти. А ти, гас­пидська Ле­­­вур­да! от що ка­са­тельно те­бе за­кон по­ве­лi­ва: оно­го не­ключимого Та­ли­мо­на Ле­вур­ду, на­важ­де­нi­ем своїм приве­д­ш­его со­жи­тiє своє, си­рiч жiн­ку, до дру­же­лю­бiя, з са­таною, - дух свят при вас, па­не Ула­со­вич! - убо по­до­баєть за­би­ти ся­ко­му-та­ко­му си­ну но­зi у кла­ду. Агов, хлоп­цi! Пой­мi­те йо­го i вод­во­рi­те у ра­ту­шу i при­со­во­ку­пi­те но­зi йо­го до кла­ди, бо сам соз­на­нiє учи­нив, що ви­дiв i ося­зав жи­вого чор­та; убо вiн є кол­дун, чак­лун; во­ут­рiє iз­бию ки­ями сього грiш­ни­ка.

Поки се Пiст­ряк роз­ка­зу­вав, а сер­деш­но­го Ле­вур­ду вже й пом­ча­ли до ра­ту­шi, а Ри­го­ро­вич по­вiв оком та з яко­юсь мо­ло­ди­цею чор­ня­венькою ззир­нувсь, ус­мiх­нувсь, покрут­ив ус та й гук­нув на ка­ла­вур­них ко­за­кiв: "Ану­те, водво­ряй­те­ у пре­iс­под­нiї во­ди До­ма­ху Кар­люч­кiв­ну!" I пi­сля Кар­лю­ч­­кiвнй тiльки за­булько­тi­ло… А гро­ма­да, ба­ча­чи, що во­на не ви­ри­на, за­го­мо­нi­ла: "Нi, во­на не бу­ла вiдьма, не бу­ла!"

I Прiську Чи­ряч­ку, i Хим­ку Ря­бо­ко­би­ли­ху, i Пазьку Псю­чиху то­пи­ли, i кот­ру вто­пи­ли, а кот­ру вiд­во­ло­да­ли, що на­род аж об по­ли ру­ка­ми б'є та ди­вується, що, ка­же: "Де ж тая вiдьма? От усiх то­пи­ли i уся­ка по­ри­на, а вiдьма не зна­ходиться". Ми­ки­та Ула­со­вич вже й дрi­ма­ти став; по йо­го, так вже б по­ра i до­до­му: чи бу­дуть до­щi йти, чи нi, йо­му нуж­ди ма­ло; не ста­не сво­го хлi­ба, йо­му при­не­суть: Конот­оп не ма­ле се­ло; без свар­ки i лай­ки i без по­зи­ван­ня не обiй­деться.

Усе знай по­зi­ха та пог­ля­да на сво­го Пiст­ря­ка, що задум­авсь та пальцем знай штри­ка то у лоб, то у нiс, думав-дум­ав та й крик­нув: "Да­вай ос­тан­ки во язи­цях. Вод­во­рiте сю­ди Яв­до­ху Зу­би­ху!" При­пер­ли й ту, вi­доп­ха­ли чов­ном до паль, пiдв'яза­ли вiрьовка­ми, пiд­ня­ли до­го­ри… плюсь! Як об дош­ку, так на­ша Яв­до­ха об во­ду, i не по­ри­на, а як ри­бонька по­верх во­ди, так i ле­жить, i збов­тається зв'язаним­и ру­ка­ми та но­га­ми, ви­хи­ля че­ре­вом i по­пе­ре­ком i пригов­орює: "Ку­поч­ки-ку­пу­сi, ку­поч­ки-ку­поньки!"

Увесь на­род так i жах­нувсь! "От вiдьма, так, так!" - закри­чали усi; а Ми­ки­та Ула­со­вич як по­зi­хав, та по­ба­чив сеє ди­во, та так йо­му рот роз­зяв­ле­ний i зос­тавсь; а Про­кiп Риго­р­ович так аж тан­цює по­над бе­ре­гом та знай на трудя­щих кри­чить: "Воз­тяг­нi­те ще! Вер­зi­те во тьму вод­ную!" Так що ж бо? як не па­щи­кує, а Яв­до­сi нi­чо­го не зро­бить. Пiдт­яг­нуть, геп­нуть її скiльки си­ли у во­ду… так не по­ри­на та й не по­ри­на, та ще й глу­зує над усi­ма, та усе знай тов­че: "Ку­поч­ки-ку­поньки".

- А воз­не­сiть сi­мо ка­ме­нiя i плинх­во­дi­ла­нiя! - зду­мав пан Пiст­ряк, i так i на­ро­ди­ла­ся цi­лi­сiнька ку­ча цег­ли i ка­ме­нюк уся­ких, що хлоп­цi, по­чув­ши при­каз, зра­зу мот­ну­лись i на­несли.

- Возложiте ка­ме­нiя на не­чес­ти­вую вию. її, i на ру­цi, i на но­зi її i па­ки по­топ­ляй­те її, - так ку­ман­ду­вав Ри­го­ро­вич, аж пiдс­ко­чу­ючи круг став­ка, та з сер­ця аж зу­ба­ми скре­го­че.

Нав'язали мо­тор­нi­шi цi­лi­сiньку низ­ку ка­ме­нюк на вi­рьо­вку, i, пiд­вiз­ши на чов­нах, аж на­си­лу три чо­ло­вi­ки пiдн­яли тую низ­ку та й на­ки­ну­ли Яв­до­сi Зу­би­сi на шию i думаю­ть: от пiр­не! А во­на, ура­го­ва ба­ба, i не ду­ма; пла­ва по­верх во­ди, та що ос­ло­бо­ни­ли їй ру­ку iз вiрьовки, так во­на нею по­ло­щеться та й жар­тує: "А що ж? На­мис­теч­ко ме­нi на шию по­че­пи­ли, а перс­нiв i не­ма? Еге! Бач, якi доб­рi! ке­те i перс­нiв на ру­ки i за­мiсть че­ре­вич­кiв чо­го на но­ги".

- Сокрушайте тре­су­гу­бо ока­ян­ную ко­щун­ку ханаансь­кую, дщерь хал­дей­ськую! - кри­чав, як опе­че­ний, Про­кiп Ри­горович та аж за­пi­нивсь, як ска­же­ний, ба­ча­чи, що нi­чо­го вiдьмi не зро­бить i що во­на над ним кеп­кує.

Нав'язали їй на ру­ки i но­ги ка­ме­нюч­чя - бо­живсь той чо­ловiк, що ме­нi про се роз­ка­зу­вав; а хто й ка­зав, ко­ли знає­те, Йо­хим Хвай­да, що по­за­то­рiк вмер, - так бо­живсь, що пу­дiв двад­цять нав'яза­ли й на шию, на ру­ки i на но­ги, та, вiд­чепивши вiд вiрьовок, так її й пус­ти­ли у во­ду… Так що ж бо бу­деш з су­чою-пре­су­чою ба­бою ро­би­ти? Так i пла­ва по­верх во­ди, i ру­ка­ми i но­га­ми бов­тається та знай при­гово­рю­є: "Ку­поч­ки-ку­пу­сi!" А да­лi ура­го­ва ба­ба обiзвал­ася i до пи­са­ря та й по­ча­ла йо­го кли­ка­ти: "А хо­ди, Про­кi­поч­ку, сю­ди! Ну­мо укуп­цi ку­па­тись. Хо­ди-бо, не со­ромсь! Ось на­дi­ну на те­бе на­мис­теч­ко i перс­нiв то­бi дам…" А Ри­го­ро­вич аж увесь чуб обiр­вав со­бi з сер­ця, що й поган­енька б то ба­ба, та над ним глу­зує; да­лi ки­нувсь до Уласов­ича та й ка­же:

- Несумнительно сiя ба­ба суть от баб єги­петських. Во­на єхид­на пре­лю­та, по­хи­ти­ла дож­де­вие кап­лi i скри у се­бе у чван­цi або у iно­му мiс­це­вi. По­ве­ли, па­не сот­ни­ку, возмути­ти­ її ро­за­на­ми, де про­тер­пить до нес­тер­пи­мос­тi i да розпу­стить хля­би вод­нiї, i да оро­ситься зем­ля.

- Не вто­ро­паю, па­не пи­са­рю, що ви го­во­ри­те; а я ка­жу вам, ро­бiть, що знаєте, тiльки швид­ше, бо вже обiд­ня по­ра. Я б вже дав­но дав дьору, так хо­четься ди­ви­тись на сюю ку­медiю, що на ба­бi цi­лi­сiнький вiз ка­мiн­ня, а во­на не то­не, а пла­ва по­верх во­ди. Ро­бiть со­бi, що знаєте, а я бу­ду на го­то­в­е ди­ви­тись; я на те у Ко­но­то­пi сот­ник.

Повелiв Ри­го­ро­вич пiй­ма­ти у во­дi вiдьму Яв­до­ху, так де! Хлоп­цi чов­на­ми її i не здо­же­нуть, i вiрьовка­ми на­ки­да­ють, так усе нi­чо­го; так пруд­ко пла­ва, як тая