Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

Що ж то зра­ду­вав­ся на­род, як зла­па­ли вiдьму Яв­до­ху Зу­биху! Усi кри­чать, го­мо­нять, бi­жать до неї, про­ти неї; усяк хо­че ту­са­на або за­по­ти­лиш­ни­ка їй да­ти… та й є за що! Не­хай не кра­де з не­ба хмар, не хо­ва до­щу у се­бе на мис­ни­ку… Ось, як усi бi­жать круг неї, то за нею, а її аж на ру­ках не­суть, бо­ячись, щоб не вир­ва­лась та не втек­ла, а во­на й бай­ду­же! Во­на спi­ва ве­сiльної пi­сеньки, як мо­ло­да з друж­ка­ми хо­дить. А наш Ри­го­ро­вич пе­ред ве­де та аж бi­жить з ра­дощiв, що та­ки на­пав на вiдьму i що вiн її те­пер скру­тить i ви­му­чить з неї, щоб вiд­да­ла до­щi на­зад, що пок­ра­ла, та з ра­до­щiв та­кi ба­ля­си то­чить, що не тiльки хто, та й сам се­бе не роз­бе­ре, що вiн i го­во­рить. Да­лi зак­ри­чав: "А да­дi­те сi­мо вер­бо­вих i уд­вой­те ло­зо­вих i возг­лу­мi­те її, ели­ко си­ли ва­шої бу­де!"

Де взя­лись i рiз­ки. Скру­ти­ли Зу­би­ху Яв­до­ху; тiльки що клас­ти її, во­на як-то ру­ку вип­ру­ча­ла та й по­ве­ла нею кру­гом по на­ро­ду; от­же ж слу­хай­те, що з то­го бу­де. От i поло­жили її; по два па­руб­ка сi­ло на ру­ки i на но­ги, а два узя­ло здо­ро­вен­нi пуч­ки рi­зок та й по­ча­ли чис­ти­ти: дже-дже! дже-дже! аж за­са­па­лись! б'ючи, б'ють-б'ють, i вже цур­пал­к­и ле­тять… А що Яв­до­ха? Ле­жа­чи пiд рiз­ка­ми, каз­ку ка­же: "Був со­бi чо­ло­вiк Саж­ка, на ньому сi­ра сiрм'яжка, повс­тя­на ша­поч­ка, на спи­нi ла­точ­ка; чи хо­ро­ша моя казоч­ка?"

- Та бий­те ока­ян­ную ха­на­ан­ку! - аж за­ре­вiв Пiст­ряк.

Хлопцi де­руть що­мо­га, а Яв­до­ха своє: "I ви ка­же­те: та би­й­­те ока­ян­ную ха­на­ан­ку, i я ка­жу: та бий­те ока­ян­ную ха­на­ан­ку; був со­бi чо­ло­вiк Саж­ка, на ньому сi­ра сiрм'яжка, по­вс­тя­на ша­поч­ка, на спи­нi ла­точ­ка; чи хо­ро­ша моя казоч­ка? "

- Та де­рiть дуж­че! - крик­нув що є мо­чi сам пан сот­ник ко­нотопський, Ми­ки­та Ула­со­вич Забрьоха, що вже йо­му ду­же бра­ло за жи­вiт i пе­чiн­ки пiд сер­це пiдс­ту­па­ли, бо не обi­дав i до­сi.

Хлопцi пе­ре­мi­ни­лись, узя­ли пуч­ки i ста­ли по­ро­ти, а Зу­би­ха знай своє тов­че: "I ви ка­же­те: та де­рiть дуж­че, i я ка­жу: та де­рiть дуж­че; був со­бi чо­ло­вiк Саж­ка, на ньому сi­ра сiрм'яжка, повс­тя­на ша­поч­ка i на спи­нi ла­точ­ка, чи хо­ро­ша моя ка­зоч­ка?"

- Соплiтiте ро­зо­на­цiю з тер­нiя i уд­вой­те їй по­ру­га­нiя на ляд­вiї! - ску­ман­ду­вав пан Пiст­ряк, дов­го ду­мав­ши, що б то їй ще при­ду­мать.

Хлопцi че­шуть Яв­до­ху тер­но­ви­ми, а Яв­до­ха своє тов­че: "I ви ка­же­те: соп­лi­тi­те ро­зо­на­цiю з тер­нiя i уд­вой­те поруг­анiя на ляд­вiї, i я ка­жу: соп­лi­тi­те ро­зо­на­цiю з тер­нiя i уд­вой­те по­ру­га­нiя на ляд­вiї; був со­бi чо­ло­вiк Саж­ка, на ньо­му сi­ра сiрм'яжка, повс­тя­нi ша­поч­ка, на спи­нi ла­точ­ка, чи хо­ро­ша моя ка­зочка?.."

Та й до ве­чо­ра не пе­ре­го­во­риш усього, що там бу­ло! Вже не тiльки Ри­го­ро­вич Пiст­ряк, та й сам сот­ник Забрьоха по­чав сер­ди­тись, що не­ма кiн­ця дi­лу; б'ють-б'ють бi­совську ба­бу, скiльки хлоп­цiв пе­ре­мi­ни­ло­ся, скiльки рi­зок пере­брали: i вер­бо­вих, i бе­ре­зо­вих, i тер­но­вих; а їй не позначи­лось нi­чо­го, не­на­че тiльки що ляг­ла i нi трi­шеч­ки i не би­та, а во­на со­бi знай тов­че чо­ло­вi­ка Саж­ку…

Отже ж то як сеє дiється, i гас­пидську, ка­то­ли­ко­ву Яв­до­х­у б'ють, про­лiз скрiзь на­род, що так i обс­ту­пи­ли Яв­доху, та й не на­ди­ву­ються, Дем­ко Шван­дю­ра, стар чо­ло­вiк i не­пев­ний. По­ди­вивсь-по­ди­вивсь, по­мо­тав го­ло­вою та й ка­же:

- А що се вам за iг­раш­ки да­ли­ся! Чи то па­ну сот­ни­ко­вi знать скуч­но ста­ло, так ви йо­го за­бав­ляєте, як ма­лу дити­ну, що рiз­ка­ми по­ре­те, не­на­че ко­го путнього, вер­бо­ву ко­лоду?

- Як ко­ло­ду? Що се вiн ка­же? Де там ко­ло­ду б'ють? - загу­ла гро­ма­да i, ди­ву­ючись, роз­пи­тує.

- Де ко­ло­да? Не ба­чи­те? Ди­вiться ж! - ска­зав Шван­дю­ра та й по­вiр ру­кою по на­ро­ду нав­па­ки сон­ця… Так що ж? Удив­ле­нiє та й го­дi! Тог­дi усi по­ба­чи­ли, що ле­жить товс­та вер­бо­ва ко­ло­да, по­пе­ре­пу­то­ва­на вiрьовка­ми, i си­дять на нiй чо­ти­ри хлоп­ця здо­ро­вен­них i дер­жуть її яко­мо­га, щоб не пру­ча­лась, а чо­ти­ри б'ють тую ко­ло­ду зо всiєї си­ли до­брими рiз­ка­ми, не­на­че ко­го путнього. А бi­ля тiєї ко­ло­ди ле­жить са­ма по со­бi Яв­до­ха Зу­би­ха i не зв'яза­на, i регоч­етьсй, див­ля­чись, як пра­цю­ються лю­ди за­мiсть її та над коло­дою. Так, ска­же­те, се i не удив­ле­нiє? Се во­на, як її по­кла­д­али па­ри­ти, так во­на ру­кою по­ве­ла та й на­пус­ти­ла на усiх, хто тут був, ма­ру, а Дем­ко з свi­жи­ми очи­ма прий­шов i ба­чив, що тво­риться, i як де­що знав i вмiв про­ти чо­го що-не­будь зро­би­ти, то вiн i вiд­вiв ма­ру вiд лю­дей. От тог­дi тi­льки по­ба­чи­ли, що би­ли не Яв­до­ху, а вер­бо­ву ко­ло­ду.

- Ких, ких, ких, ких!.. - за­ре­го­тав­ся на­род. Вже на­що пан пи­­сар, що сер­дивсь крiп­ко, а тут i сам роз­ре­го­тавсь, як узд­рiв та­ку ку­ме­дiю. I що ж бу­деш ро­би­ти? Звiс­но, що про­тив на­сил­ки нi­чо­го не зро­биш, ко­ли не вмiєш як її вiд­вес­ти. Ну, пос­мi­яв­шись, прий­ня­лись ра­ди­тись, що з Яв­до­хою ро­бити. Той те, дру­гий дру­ге ка­же, а Дем­ко Шван­дю­ра, той га­разд нав­чив:

- Таки, - ка­же-нi­чо­го не ду­май­те, а по­ло­жив­ши, дай­те до­бру хлос­ту, по­ки вер­не до­щi та ро­си, що, знаю, в неї на ми­с­­никах та на по­ли­цi. Та не бiй­тесь нi­чо­го. При ме­нi не зду­жа на­вес­ти. Ко­ли ж i на­ве­де, то я вiд­ве­ду. Хоч во­на i вi­дь­ма, та й ми, хоч не усе, а що-не­будь та­ки знаємо. Не­хай во­на i при­род­же­на, а я; тiльки вче­ний, та дар­ма! Побачи­мо­!

- Так возк­ло­нiть же її па­ки! - зак­ри­чав Ри­го­ро­вич, - i со­творiть їй шко­лярську сi­ку­цiю, яко же i нам во оноє урем'я су­бiт­ки тво­ри­ша… - Ще доб­ре i не ви­мо­вив, а хлоп­цi вже i мот­ну­лись: роз­пе­ре­за­ли, по­ло­жи­ли, сi­чуть… i вже на­шiй Яв­до­сi не до каз­ки; вже i в i неї у са­мої на спи­нi… ла­ток з сiм­де­сят, як у чо­ло­вi­ка Саж­ки… Мов­ча­ла-мов­ча­ла, хо­тi­ла вiд­тер­пi­тись… так ще не ро­дивсь той чо­ло­вiк, щоб утер­пiв пiд рiз­ка­ми! Да­лi як зас­ка­ву­чить, як зас­киг­лить… а да­лi як ста­не кри­ча­ти: "Не бу­ду до су­ду, до вi­ку!… ба­теч­ки, голуб­чики!.. пус­тiть, пус­тiть!.. вер­ну й до­щi, вер­ну й ро­си… I бу­ду то­бi, па­не сот­ни­ку… i то­бi, Ри­го­ро­ви­чу… у ве­ли­кiй при­годi… тiльки пус­тiть…"

- Годi, - по­вiв Ми­ки­та Ула­со­вич го­ло­сом по­важ­но. А Пi­стряк знай своє:

- Усугубляйте па­че i па­че!

Хлопцi не зна­ють, ко­го й слу­ха­ти: по­ло­ви­на