Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

Ну, та й по­ло­жи­ли той лист пе­ред суд­дею; тiльки та­ки що ввiй­шов, сiв, по­ба­чив той лист, по­тяг до се­бе, перехрест­ивсь та й ка­же: "Щоб не­дов­го мо­ри­ти! Не­хай ме­нi дя­ку­ють, що швид­ко дi­ло рi­шив; а ви­ну­ва­тий не­хай жалк­ує на се­бе". Та чирк! i пiд­пи­сав "ру­кою влас­ною". А хло­пцi - ких, ких, ких, ких! На­си­лу пи­сар їх у по­ти­ли­цю по­прогонював i, роз­тол­ку­вав­ши суд­де­вi той лист, пор­вав йо­го на шмат­ки… Та дар­ма; бу­де­мо своє до­го­во­рю­ва­ти..

От пан Ула­со­вич стоїть, со­бi, узяв­шись у бо­ки, як той хверт, що у київськiй гра­мат­цi, аж ось i пi­дiй­шов до нього Хо­ма Ка­ли­бер­да, стар чо­ло­вiк, та, зняв­ши, шап­ку, покло­нивсь йо­му ра­зiв з п'ять, а да­лi ос­мi­ливсь i ка­же:

- Спасибi вам, па­не Ула­со­ви­чу, що ко­хаєтесь у ста­ро­ви­нi. Ще по­кiй­ний ваш дi­дусь, пан Опа­нас, та­ки Забрьоха, не­хай над ним зем­ля пе­ром! i той не да­вав нас зо­биж­да­ти. Хоч тро­хи бу­ло за­су­ха ух­ва­те, то вiн за­раз за по­ганських вi­дьом; та як трьох-чо­тирьох вто­пить, то де той i дощ озь­меться! I усе бу­ло га­разд! Що то ста­ро­ви­на! Лю­без­не дi­ло!..

- Буде й но­ви­на не­по­га­на, - ска­зав по­ва­гом пан Забрьоха та й вiдс­ту­пивсь вiд Ка­ли­бер­ди, щоб той не ду­же на­ла­зив на нього i щоб ча­сом не по­за­па­нiб­ра­тавсь з ним; та щоб швид­ше вiд нього вiд­че­пи­тись, гук­нув на Ри­го­ро­ви­ча i ка­же:

- А що?

А той, упо­рав­шись зов­сiм, iде до нього i ка­хи­кає, i уси за­кручує - се вже та­ка звiст­ка, що з письма ста­не го­во­ри­ти - та й ка­же:

- Приспi урем'я со­во­куп­ле­нiє сот­во­ри­ти i пог­ру­зи­ти не­чистоту во iс­точ­ни­ки вод­ния. Ану­те, бра­тiє, дер­зай­те!

Калавурне ко­зацт­во, як по­чу­ли пи­сарське по­ве­лi­нiє, за­раз i вiд­че­пи­ли з вiдьомської низ­ки Век­лу Шти­ри­ху; ухо­пили її мер­щiй за ру­ки i за но­ги цуп­ко, щоб не викрути­лась, та, ре­го­чу­чи, i пом­ча­ли до чов­нiв… Во­на кри­чить: "Про­­бi!" Дi­точ­ки бi­жать за нею та го­ло­сять, не­на­че вже во­на i не­жи­ва; ста­рий Шти­ря ту­ди ж за ни­ми шкан­ди­ба, та пла­че, та лає i ко­за­кiв, i сот­ни­ка, а най­пу­ще пцса­ря… Так нiх­то їх i не вва­жа, а ще де­якi з ку­чi кри­чать: "Дер­жи-бо, Йо­си­пе, дуж­че! бач, пру­чається…" А iн­ший ка­же "Попал­а­сь? А що? Се то­бi не ко­ров у пiв­нiч доїти…" Та й ба­га­то де­чо­го при­кладували, аж по­ки її до чов­на до­нес­ли, уте­ре­би­л­и у чо­вен, i тут ще пущ дер­жа­ли. Як же до­нес­ли до паль, тут скру­ти­ли їй вiрьовка­ми ру­ки i но­ги гарненьк­о; та вi­рьо­вки i поп­ро­дi­ва­ли у пет­лi, що на па­лях, та, пiдсун­увши її вiрьовка­ми уго­ру, як плюс­ну­ли ра­зом у во­ду… Та, як ка­ме­­ню­ка, пiш­ла на дно, аж тiльки бульбаш­ки забулькотiли­!..

- Тягнiть на­зад, тяг­нiть!.. Не вiдьма во­на, не вiдьма! - за­гула гро­ма­да ув один го­лос, а хто мо­лод­ший та ближ­че сто­яв, так аж ки­ну­лись по­мiч да­ти тим, що бi­ля вiрьовок…

- Погружайте, пог­ру­жай­те па­че i па­че тре­су­гу­бо окаярн­ую дщерь ха­на­ней­ськую! - як вiл ре­вiв Про­кiп Ри­горович i спи­няв лю­дей, щоб не ви­тас­ку­ва­ли на­зад Век­ли.

- Слухайте ме­не, - на усi за­во­ди кри­чав Ула­со­вич. - Ад­же я сот­ник. Я по­ве­лi­ваю: тяг­нiть на­зад! Ад­же не знир­ну­ла, так во­на i не вiдьма.

- Не вiдьма, не вiдьма; не знир­ну­ла, не вiдьма; тяг­нiть на­зад! - кри­чав увесь на­род, i вже пи­са­ря нiх­то не послу­хав, i ви­тяг­ли Век­лу зов­сiм мерт­ву, вiд­че­пи­ли вiд вiрьовок i, не кла­до­вив­ши на зем­лю, ста­ли на ру­ках вiд­ка­чу­ва­ти.

Поки сеє дi­ялось, пан сот­ник, вiд­по­чив­ши опiс­ля кри­ку та тур­ба­цiї, пiдк­ли­кав до се­бе Ри­го­ро­ви­ча та й спи­тавсь:

- Скажи ме­нi на ми­лость: за що її по­ве­лiв то­пи­ти? Жiн­ка ще не ста­ра i ба­га­то­го i чес­но­го ро­ду; не чу­ти бу­ло за нею нi­якої прим­хи.

- Суджу по пра­во­тi i без уся­ко­го возк­ло­не­нiя дiвст­вую, - ска­зав Ри­го­ро­вич, - она суть хо­ча iще i без ста­рос­тi жо­на, но iмать пi­ня­зей[10] до бi­са. Про­сих - i не да­ла; по­зичах - i не по­вi­ри­ла; стра­жi пре­дах - i не вiд­ку­па­ла­ся, яко­же дру­гiї про­чiї. Сього ра­ди роз­мис-лих ю пог­ру­зи­ти i не iз­торг­ну­ти от­то­лi, дон­де­же не дасть ме­нi, чо­го i ко­ли­ко про­шу. Жи­ву­ща, ма­те­рi її ду­ля, тре­су­гу­бо жи­ву­ща. Зрю, що вже її вiдт­ру­си­ли. Не­хай бла­го­денст­вуєть до яко­го ча­су. А воз­дай­те сю­ди Ус­тю Ве­че­ри­ху! - гук­нув Рцго­ро­вич на ка­лавурних.

Притаскали Ус­тю, i те ж усе бу­ло, що з Век­лою, тiльки Ус­тя, як плюс­ну­ли її у во­ду, так тут їй i амiнь! Хоч i трусил­и, так i не вiд­ка­ча­ли, так i зос­та­лась.

Питавсь пан сот­ник у пи­са­ря i про сю, так ни­щеч­ком йо­му призн­авсь: "Що, - ка­же, - же­лах со­во­ку­пи­ти­ся з її дще­рiєю Ода­рiєю, ду­же лi­по­об­раз­ною, i во­на, тре­су­гу­бо нече­стивая, за­мiсть же­лаємої дi­ви­цi, возк­ло­ни­ла у ки­ше­ню мою ти­ся­щек­ля­тий гар­буз i пок­ри пред­няя i зад­няя моя срамот­ою, яко ру­би­щем. Так се їй за оноє дi­ло та­ко­вая пинх­ва…"

Аж ось i пе­ре­мi­шав їм Та­ли­мiн Ле­вур­да, кла­ня­ючись ни­зенько, i про­сить:

- Будьте лас­ка­вi, па­не сот­ни­ку Ула­со­ви­чу, мо­же б, спо­ло­ск­али i мою жiн­ку тро­хи, бо тро­хи во­на чи не вiдь­мує…

- Давай її сю­ди! - не­на­че прос­пi­вав, так за­го­во­рив пан За­брьоха. - У нас не по­па­дай­сь, за­раз пров­чи­мо, а най­бiльш тих, що доб­рих лю­дей за­мiсть руш­ни­кiв та го­ду­ють гар­бу­за­ми. - Та зду­мав своє ли­хо, здих­нув важ­ко та го­ло­ву по­ну­рив i стоїть.

А Про­кiп Ри­го­ро­вич ще тiльки по­чув, об чiм Ле­вур­да став про­ха­ти, та так i зат­ру­сивсь, не­на­че ци­ган на мо­ро­зi; очi йо­му так i заб­лис­ка­ли, пи­ка по­чер­во­нi­ла, гу­би задри­жали i лед­ве-лед­ве мо­же сло­во про­мо­ви­ти:

- А як ти… а за що… твою жiн­ку по­топ­ля­ти?.. хi­ба ж во­на вол­шебст­вує?

- А як же не вол­шебстс­вує? - ка­зав Та­ли­мiн Ле­вур­да Ула­совичу. - Ось слу­хай­те сю­ди, доб­ро­дiю! Ра­зiв з де­ся­ток та­ке ме­нi. при­ви­де­нiє бу­ло, що у са­му глу­пу пiв­нiч хтось i сту­­ка у вiк­но; сту­ка, сту­ка, аж по­ки моя Сте­ха, знаєте, жi­нк­а, про­ки­неться; про­ки­неться та й вий­де з ха­ти, а я й зас­ну; та вже пе­ред свi­том вер­неться; то я й пи­таю: "Де ти, ка­жу, бу­ла?" Та во­на й ка­же: "Хо­ди­ла до ко­ров, так от­се зме­рз­ла, та й ля­жу". А я ка­жу: "Ля­гай", а во­на i ля­же та, ка­же, змерз­ла, а са­ма, як во­гонь. Так се, ба­чи­те, доб­ро­дiю, во­на не до ко­ров ус­та­ва­ла, а чак­лу­ва­ти, пев­не, чак­лу­ва­ти. А то на тiй не­дi­лi, так я вже iмен­но ба­чив чор­та живiсiнько­го­, от як я вас, па­не сот­ни­ку, бо­дай би здо­ро­вi бу­ли. Ось ба­чи­те як: поїхав я на яр­ма­рок та мав там про­бу­ти три днi, та як ме­нi за­ва­ди­ло, так я у той же день i вер­нувсь пiз­но уно­чi.